ТРАДИЦІЇ ТА НОВАТОРСТВО
Ім’я народного артиста СРСР Юрія Соломіна відоме шанувальникам мистецтва не лише на теренах колишнього Радянського Союзу, а й без будь-якого перебільшення, він має гідну славу в усьому світі.
Його герой, Павло Кольцов із фільму режисера Євгена Ташкова «Ад’ютант його превосходительства», викликав захоплення і повагу. А роль Арсеньєва у картині Акіра Курасави «Дерсу Узала» принесла акторові прихильність світової кіноспільноти. У кіно актор зіграв більш як шістдесят ролей.
Та все його життя пов’язане з Малим театром. Ще школярем, подивившись фільм «Малий театр та його майстри», Юрій вирішив, що працюватиме саме тут. Тоді ж дізнався і про Вище театральне училище імені М. Щепкіна. У 1953 році вступив до цього училища на курс Віри Пашенної. З другого курсу брав участь у виставах свого театру. Щаслива акторська доля подарувала Ю. Соломіну великі ролі класичного репертуару. Він грав у п’єсах М. Гоголя, Л. Толстого, О. Толстого, Едмона Ростана, А. Чехова, О. Грибоєдова, М. Булгакова.
Нині актор, режисер, театральний педагог Юрій Соломін — художній керівник Державного академічного Малого театру, обраний на цю посаду колективом театру в 1988-му ще до офіційного призначення. Він багато грає, ставить, викладає акторську майстерність в училищі імені М. Щепкіна. Та головна турбота митця — Малий театр, його рідний дім. Завдяки Ю. Соломіну останні двадцять років зберігаються славні традиції великих майстрів сцени, традиції театральні, громадянські, гуманітарні.
Нині Юрій Соломін розповідає про складні проблеми театрального сьогодення.
— Юрію Мефодійовичу, як у наш час, попри соціальні та політичні буревії, мистецькі віяння, вплив «масової культури» і шоу-бізнесу, зберегти національну театральну традицію, школу, культуру? Класика рятує?
— Звичайно, класика. Ми добираємо до репертуару п’єси, які залишаються актуальними тепер, у цей конкретний момент. Адже класика тому і є класикою, що в цих творах порушуються глибинні загальнолюдські проблеми, які хвилюють завжди. А випробування часом проходять лише твори високого літературного ґатунку. Так, вистава «Горе з розуму» О. Грибоєдова мала в нашому театрі шість постановок. Остання, сьома, режисера С. Женовача, йде вже 12 років. А яка реакція залу хоча б на репліку полковника Скалозуба про освіту?
— Найбурхливіша. Адже, на жаль, ситуація до болю знайома й нині.
— Так, наші глядачі щось подібне чують зараз на кожному кроці, навіть від «фельдфебелів» із міністерств освіти або культури, які за посадою зобов’язані плекати культуру, мистецтво, освіту, науку, мову.
Про актуальність класичних творів, їхню сучасність свідчить хоча б реакція глядачів на репліку: «Нас кудись ведуть, ми кудись йдемо, але ні ми не знаємо куди, ні ті, хто веде нас...».
Ми готуємо прем’єру «Школа платника податків» («Як обдурити державу»). Здається, що французькі драматурги Л. Верней та Ж. Барр на початку минулого сторіччя переймалися проблемами пострадянської економіки. Все про неї кляту, до найменших подробиць. Коли я ще читав цю п’єсу, сміявся до сліз.
У творах О. Островського теж, що не п’єса, то все про нашу економіку. Стосунки героїв зав’язані на економіці, психологія — наслідок економіки, вчинки вмотивовані економікою. Твори великого російського драматурга надзвичайно актуальні. Саме тому маємо в репертуарі його дванадцять п’єс. Звичайно, не лише з цієї причини. І якість творів переконує, і є гарні ролі для наших акторів. Що не дійова особа — яскравий характер, а психологія, підтексти, другий план, вмотивованість стосунків... І немає тому ради.
На гастролях ми запропонували киянам три вистави: «Горе з розуму» О. Грибоєдова, «На всякого мудреця...» О. Островського та «Спадкоємці Рабурдена» Е. Золя. Всі вони, неначе вчора написані. Невже у сучасному суспільстві немає гонитви за спадком і житлом літніх хворих людей, а паразитування літніх на зажерливості потенційних спадкоємців, і як наслідок — потворні стосунки, характери, невміння дарувати радість, щастя найріднішим людям. Еміль Золя — справжній знавець «небезпечних глибин» людської психології.
Не хочу, щоб склалося враження, що ми педалюємо певні фрази, витягаючи їх з контексту. До авторів літературних першоджерел ставимося з величезною шаною. Я категорично проти нівечення авторського тексту, підминання його під себе, додавання до твору, який пережив століття, власних недолугих дописок. Варто спочатку піднестися до їхнього рівня та зрозуміти, що вони хотіли сказати нащадкам.
— Нещодавно у Малому відбулася прем’єра «Пікової дами» О. Пушкіна. Якщо вірити анонсам, режисерові вистави Андрію Житінкіну належить сценічна версія твору. В чому її сутність?
— Прем’єра відбулася 20 жовтня. Андрій Житінкін провів велику копітку роботу. Як наслідок, вистава набула сценічної динаміки, діалоги — іронічного забарвлення. Режисер також підсилив тему всевладдя грошей. Сподіваємося, що глядачі, як і виконавці, з гумором поставляться до певних недоліків пушкінських персонажів, а наша робота когось, може, вбереже від гріха та лиха. До речі, чудові костюми створив В’ячеслав Зайцев. І, будьте певні, ніякого втручання в текст.
— Пане Юрію, Ви брали активну участь у горезвісному травневому засіданні секретаріату Спілки театральних діячів Росії, де йшлося про майбутнє репертуарних театрів, точніше про доцільність їхнього існування. Тема дискусії (або, як її охрестили журналісти,— консиліуму) лякає, змушує замислитися: чи є майбутнє у суспільства, яке ставить такі проблеми?
— Олександр Островський сказав: «Без театру немає нації». Точніше не скажеш. Зрілість нації визначається рівнем її гуманітарної сфери. Насамперед театру, тому що театр — мистецтво синтетичне. Він поєднує все — літературу, музику, вокал, образотворче мистецтво різних видів: від живопису та скульптури до дизайну і моделювання костюмів, культуру слова, яка теж має різновиди: від слова-тексту літературного першоджерела до сценмови. І все це та багато чого іншого згуртовується у виставу мистецтвом режисури (дія вибудовується за певною логікою).
Якщо всі складові вистави мають високий фаховий рівень, лише тоді народжується такий вид мистецтва, як театр. Не забуваймо і про участь глядачів у народженні вистави: то і безпосередній психологічний контакт (посил — реакція), і виховання свого глядача. Саме на його рівень театр орієнтується у формуванні репертуару. Додайте ще театральну школу, яка існує в Росії практично від заснування професійного театру.
Російський репертуарний професійний театр було створено за наказом імператриці Єлизавети Петрівни у 1756 році. Тоді він називався імператорським театром і субсидувався державою. Державний театр було створено водночас із Московським університетом, ліцеєм при університеті. Тобто цим установам надавали однакового значення. То було свідчення повносправності суспільства, держави. Театральна школа при Малому театрі існує від 1809 року. І готувала вона на той час акторів і для Малого, і для Великого театрів.
Бажання знищити набуте віками визріває в нездорових головах. Наскільки мені відомо, ані Спілка театральних діячів Росії, ані Міністерство культури Росії не беруть у тому участі й не підтримують того. Шукати «привид реформи» потрібно десь у коридорах Думи, якихось інших організацій.
Ще раз наголошую: репертуарний театр — наше велике, якщо хочете, національне досягнення. Він слугує моральному вдосконаленню суспільства. Залишилося зрозуміти, кому і навіщо заманулося його знищити.
— Напевно, все значно простіше. Комусь впали в око добрі приміщення, зазвичай розташовані в центрі великих міст? У нас рішенням Ради вивели з переліку національних пам’яток Гостинний двір. Можливо, це попередження, що проблема вже й на нашому порозі?
— На жаль, особливих сумнівів у тому немає. Тим більше, що моральне вдосконалення суспільства не є наразі пріоритетом державної програми.
— До того ж антрепризні театри, якими начебто за «реформою» замінять стаціонарні, лише народжуються і для їхнього створення ми не маємо передумов і насамперед економічних.
— Так. Спершу антрепризними чомусь називали вистави репертуарних театрів, які вивозилися на короткі гастролі. Такий собі погіршений варіант: мінімум виконавців (щоб не возити зайвих, текст і трактування підправити), мінімум декорацій, і рушаймо в дорогу. Сорому натерпілися, особливо театрознавці, журналісти. Вони давали високу оцінку цим сценічним творам у своїх виступах, але то були зовсім інші твори. Йшлося про повноцінний стаціонарний варіант. І сміх і гріх.
— Доводилося дивитися «шедеври продзагонів». Та останнім часом у нас почали з’являтися пристойні антрепризні вистави, але їх обмаль, поодинокі випадки. Тому виконувати місію театру найближчим часом вони навряд чи зможуть. До того ж у таких виставах здебільшого задіяні актори провідних репертуарних столичних театрів. Для них робота в антрепризі — пошук невідомої професійної зони, а не заробіток для прожиткового мінімуму. Тому ці виконавці часто задовольняються мізерною винагородою заради можливості попрацювати з цікавим режисером або зіграти омріяну роками роль, яку за певних обставин неможливо зіграти у своєму театрі.
— Справді, ми не маємо передумов для бурхливого розвитку антрепризного театру. І передусім тому, що не виховали меценатів, які б мали гарний смак і вкладали гроші у високе мистецтво. Поки не матимемо нових Мамонтових, Морозових, на особливий розвиток антрепризи годі сподіватися.
— Як Ви ставитеся до антрепризи?
— Нормально. Антреприза — то лише форма організації театральної справи. А сприйняття глядача залежить від якості вистави, йому неважливо, за яким принципом її фінансували.
— Значення стаціонарного театру для регіонального центру, на мій погляд, переоцінити неможливо. За приклад можуть слугувати театральні фестивалі. Так, «Мельпомена Таврії» в Херсоні або «Коломийські представлення» в невеликому районному місті Коломиї, що на Івано-Франківщині, не лише важлива культурна подія регіонального масштабу, а й спосіб згуртування громадянського суспільства.
— Ми теж проводимо такі фестивалі, де митці мають можливість побачити роботи своїх колег, поспілкуватися. Тут народжуються проекти нових постановок. У свою чергу, городяни дивляться вистави театральних колективів із різних куточків Росії, з ближнього та дальнього зарубіжжя, обмінюються враженнями, зав’язуються знайомства, налагоджуються взаємини, і бізнесові теж.
Звичайно, театр невеликого міста — то комунікативний центр. От бачите додатковий аргумент, що потрібно боротися за збереження репертуарних, професійних, стаціонарних (для мене — це синоніми) театрів.
Інтерв’ю провела Людмила РАСПУТІНА
також у паперовій версії читайте:
- КРАЙ УКРАЇНСЬКОГО ГОНЧАРСТВА
назад »»»