ВОЛОДИМИР ВОЙТ: КУЛЬТУРА— ЦЕ ОСНОВА НАЦІЇ, А НЕ ТОВАР
До творчої «Вітальні» завітав Володимир Войт — бандурист, диригент, композитор.
Від 2001 року — соліст Національної заслуженої капели бандуристів України імені Г. Майбороди. Здійснив численні колективні та сольні виступи, гастролі в Україні.
У 2008-му став артистом оркестру Національного заслуженого академічного українського народного хору України імені Г. Верьовки. Цього ж року удостоєний почесного звання заслужений артист України.
Хормейстер хору апарату Верховної Ради України.
Володимир Войт — лауреат міжнародних конкурсів як бандурист і композитор. Із сольними гастролями відвідав Литву, Німеччину, Польщу, Туреччину, Ізраїль, США, Канаду. Має аудіозаписи сольних епізодів оркестрового музикування та сольні альбоми.
Вирізняється «здоровим консерватизмом»: вважає, що бандура створена для української пісні і їй протипоказані конструктивні новації, тим паче, що різновидів бандур достатньо.
— Пане Володимире, що визначило Ваш творчий шлях?
— Батько бандурист привів до бандури, а бандура привела у світ музики. Змалку я потрапив у відповідне середовище: тато працював у капелі бандуристів, коли я народився. Він закінчив консерваторію у знаного Андрія Бобиря, чим я дуже пишаюся.
Нашу оселю часто відвідували відомі музиканти, композитори, кобзарі. Георгій Майборода — видатний український симфоніст ХХ століття. Творець відомих пісень Олександр Білаш. Євген Адамцевич — автор славетного «Запорізького маршу», кобзар Григорій Ільченко, багаторічний соліст капели бандуристів Федір Жарко. Художник і пропагандист автентичного виконавства на старосвітській бандурі Георгій Ткаченко, лірник Павло Чемерський та багато інших корифеїв.
Приїздили і гості з-за океану — знаний в усьому світі бандурист Віктор Мішалов, який в ті часи навчався у Київській консерваторії імені П. Чайковського, Юліан Китастий, брати Махлаї з Детройтської капели бандуристів імені Т. Шевченка, бандуристи з Великої Британії, Австралії...
Коли батько працював в оркестрі народних інструментів Держтелерадіо України, він потоваришував із видатним оперним співаком ХХ століття Михайлом Гришком. Настанови у співі, які йому давав Михайло Степанович, батько прищеплював мені.
Від спеціальної музичної освіти на початку я відмежовувався, займався з батьком. Саме він був першим викладачем і строгим, прискіпливим слухачем. Та згодом значення освіти для бандуриста оцінив: закінчив музичну школу-десятирічку, консерваторію, асисентуру-стажування і здобув другу вищу освіту.
— Яку саме?
— Музично-педагогічну. Студіював хорове диригування в класі Анатолія Авдієвського, магістратуру в Національному педагогічному університеті імені М. Драгоманова. Це був свідомий вибір, бо вважаю, що диригентська діяльність на добру частину складається з педагогіки. Якраз профільних педагогічних дисциплін не вистачало в музичній академії.
— А що спонукало освоїти фах диригента?
— Коли я зустрічав своїх приятелів диригентів-хормейстерів, із якими навчався у школі, консерваторії, вони розповідали, що їхній найбільший досвід у формуванні хорового диригента — спів у хорі Павла Муравського. Це було найголовнішим, що вони винесли, а не просто диригування, тактування під інструмент.
І коли, працюючи в хорі імені Г. Верьовки, я взяв участь у репетиціях маестро Авдієвського, то був вражений глибиною ідей цього митця, його вимогами, розумінням, тим, як у нього хор звучить, знахідками в оркестровому звучанні, сутності оркестру в народному хорі, танцювальної групи.
Раніше від старших артистів я чув: «Авдієвський будує акорд і мороз по шкірі йде». І ось сам із цим зіткнувся. Анатолій Авдієвський — насамперед глибокий знавець традицій українського хорового співу, помножених на бездоганний смак, витончений слух. Це має бути вартісним не лише для хормейстерів, а й для теоретиків, істориків музики.
Наведу класичний, для української хорової музики, приклад. Скажімо, «Закувала та сива зозуля» П. Ніщинського. Лише ноти, жодних додаткових позначень. Гадаю, рукописного оригіналу автора нам нині не віднайти. Доступні тепер видання (а видавали цей твір протягом ста років як у центральній Україні, Галичині, так і в США) часто відмінні. Різне хорове голосоведення, різні супроводи, є акапельні варіанти, навіть поетичний текст набув редакторських версій.
До чого це призводить, коли твір потрапляє до рук малодосвідченого диригента? Адже всі елементи, завдяки яким цей твір цікавий, відсутні. Саме тут вступають у силу виконавські традиції цього твору. Неписані художні відхилення, які так притаманні українській пісенній культурі. Ці видозміни передаються від старшого митця — молодшому, від учителя — до учня. І ніхто, напевно, не знає, коли вони виникли, хто перший так заспівав. Авдієвський є таким майстром, живим носієм цих традицій, на рівні національної пам'яті, він же паралельно формує те, що стає в українському хоровому мистецтві традицією.
— Для чого створено бандуру? Що на ній треба грати?
— Бандуру створено для української пісні. Це і треба грати у першу чергу.
— На які ризики, дерзання Ви здатні як бандурист?
— Для мене надважливо не плутати культуру і шоу-бізнес. У цьому полягає наша найбільша катастрофа. Ось приклад. На чергове телешоу приходить людина, яка нібито є знаним музикантом. Вона не розповідає про культуру, мистецтво, про щось важливе. Митець виступає експертом у галузі борщів: «Тут помідорчики відчуваю, солі багато. А це, напевно, німець робив, бо акуратно всьо порізано. Гм... цей піччю пахне, бабця точно варила...». В результаті виходить дешева розважальна юшка.
Я можу зрозуміти, коли на таку передачу приходить шоу-бізнесовий продукт, скажімо, Віталій Козловський. Його впізнають без пісні, без музики, за «фейсом», що миготить на телеекранах. Козловський не розповідає про свою творчість, він куштує страви і висловлюється з цього приводу. А представника культури у шоу-бізнесових сферах зазвичай не впізнають. Тому він на ТБ бере із собою інструмент, щоб його принаймні асоціювали з ним. Мені здається, все це принизливо. І якщо митець базікає про борщики — це вже профанація культури.
Найбільша біда, що ми, бандуристи, дуже захотіли у шоу-бізнес прорватися, цим знищуємо бандуру. Якось виступав гурт «Шпилясті кобзарі» на «Хвилині слави» у Москві. Олександр Масляков запитав: «До якої межі можна клеїти дурня, тримаючи в руках бандуру?». Сказав ніби жартома, але насправді за цим криється глибокий біль. Проте і Росія потребує скоморохів, які розважають засобами українських національних символів.
Нині ситуація така, що люди готові й з бандурою будь-що робити. Напівоголені дівчата у французькому кабаре щось грають на бандурі, танцюють довкола неї (є ролик). Мені болить, коли бандуру використовують в якихось піар-акціях, а вони, здається, займають 95 відсотків того, що відбувається у мистецькому просторі. Це, на превеликий жаль, можна спостерігати і в автентичній музиці.
— До речі, скільки автентичного в бандурній галузі?
— Серед автентичних бандуристів є яскраві представники, віддані справі. Проте й вони розділилися на певні клани, прив'язані до міст. Це Київ, Харків, Львів. Утім, і в Києві можна побачити роздрібненість. Зрештою, можна сказати про дві великі тенденції з багатьма відхиленнями, залежними від особистих поглядів лідера певного осередку. Одні намагаються триматись якомога ближче до традицій народного виконавства. Інші прагнуть зреалізувати себе для матеріального забезпечення.
Одні виготовляють бандури, які відповідають стандартам народних, вивчають репертуар усним способом тощо. Інші використовують великі (за розміром) інструменти, деякі металеві деталі для більш голосного, потужного звуку, співають поставленими голосами, застосовують театральні рухи, які привертають увагу публіки, використовують пластикові нігті, електронні настроювачі, вивчають репертуар із нот. А є виконавці, котрі частково змішують ці дві тенденції. І при нагоді не забувають паплюжити людей, які грають на бандурі зразка Івана Скляра, стверджуючи: «Це бандура совєтікус».
Отже, питань багато. Їх не можна розглядати однозначно, тому що правда є там, там і там. І так само неправда присутня. Потрібна виваженість, тверезий погляд на минувшину.
Я намагаюся для себе віднаходити причинно-наслідкові зв'язки в історії української культури, мистецтва. Це часто може не подобатися певним керівникам, особливо тим, кому є що приховувати. Так було і в капелі бандуристів, де приховували усі її найвидатніші події, втілені попередніми керівниками,— Олександром Міньківським чи Григорієм Кулябою.
Коли я почав вивчати диригування, мій погляд розширився і трохи змінився. Ніби з боку дивлюся на процеси, які відбуваються, скажімо, в національних колективах. У будівлі на бульварі Шевченка працює золота п'ятірка: капела бандуристів, хорова капела «Думка», оркестр народних інструментів, ансамбль танцю імені П. Вірського, хор імені Г. Верьовки.
Як не крути, ці колективи виникли за радянських часів. Виникли — і слава Богові. Культура — складне явище, її треба любити і плекати, всебічно підтримувати.
Бажання національними ансамблями заробляти гроші нездійсненне. Культура може приносити духовні, а не фінансові прибутки, це живильний чорнозем нації, а не товар.
Тому уникаймо спекуляцій, не опускаймо українську культуру...
— Отже, харизматичного, виваженого красеня Володимира Войта ми не побачимо у попсовій блискучій обгортці?
— Спроби були себе подати, але не в такій вже і попсовій обгортці. Замолоду я також хотів застрибнути на найвищу сходинку, зокрема популярності. І пізніше були спроби. Якось зателефонував Мілош Єліч (ми з ним у консерваторії вчилися), клавішник і аранжувальник гурту «Океан Ельзи». Каже: «Ми зараз записуємо пісню, потрібна бандура. Заграєш нам?».
Наступного дня зустрілися в студії, записали пісню «Веселі, брате, часи настали». Вона здобула надзвичайну популярність, хоча її забороняли, знімали з ефірів. Це був соціальний проект гурту «Океан Ельзи», тому моє прізвище не фігурувало. Найцікавіше, що продюсер і хлопці чудово розуміли, чого хочуть — традиційного звучання цього інструменту, який, зокрема, огортав голос Вакарчука. Ніяких псевдогітарних рифів на бандурі чи концептуальних імпровізацій!
Я пробував і рок грати, і джаз, який асоціюється з інтелектуальною музикою. Іноді бандуристи починають спекулювати на цьому, мовляв, граю джаз, тож я серйозний музикант.
Але повторюся, бандуру, на мою думку, створено для народної пісні, саме пісні. Для мене показова творчість Гната Хоткевича і його учня Леоніда Гайдамаки. Абсолютно знищене, затерте ім'я, ніби не існувало людини. Лише нещодавно відновлене, підняте, бо згадуваний нами бандурист Віктор Мішалов написав дисертацію, захистив у Харкові. Йдеться про відродження виконавства на харківській бандурі, за яку, власне, Хоткевич був розстріляний.
Хто такий Леонід Гайдамака? Учень Гната Хоткевича, навчався у видатного майстра в Харківському музично-драматичному інституті, де Хоткевич від 1926-го викладав протягом дванадцяти років. Гайдамака, перший в історії української музики бандурист із вищою профільною освітою,— професійний виконавець, педагог. Людина, котра після Хоткевича зробила значний внесок у розвиток бандурного мистецтва. Гайдамака блискуче грав інструментально, але видатних голосових даних не мав. Тому Хоткевич створив для нього мелодекламації, підкреслюючи нерозривність українського слова та бандури.
— Ви не лише оркестрант. У Вас є сольні номери, Ви граєте у тріо. А за цим певний репертуар, аранжування.
— Спочатку грав соло з оркестром. Трохи пізніше до мене у колектив прийшли ще двоє хлопців, випускники Київської консерваторії — Тимофій Старенков і Олександр Миколюк. Ми створили тріо, як кажуть, під конкретний проект, Шевченківські дні.
— Хто в цій справі грає першу скрипку?
— Оскільки я — концертмейстер групи бандур, тому першість навіть не обговорювалася. Нам дали свободу вибору в плані репертуару, підтримують нас, за що я вдячний керівництву. Хочеться якнайбільше на цій ниві зробити, спробувати поєднати київську і харківську бандури, традиційні інструменти, певним чином обіграти все. Хлопці талановиті, тому співпрацюємо творчо.
Проте одна проблема все-таки є. Ми дуже залежимо інструментами від виробників. Чернігівська фабрика музичних інструментів перестала функціонувати. Втім, основним виробником був... Іван Скляр. Він придумав модель інструменту, яким ми користуємося. Скляр — перший керівник оркестрової групи у хорі імені Г. Верьовки. І було б дико не використовувати його інструменти, перейти на якісь інші, скажімо, на бандури Львівської фабрики, хоч які вони чудові.
Інструменти загалом у поганому стані. На оновлення, реставрацію потрібні кошти.
— Що є музичною візиткою вашого тріо?
— Ми — молодий ансамбль, щоб мати візитку. Ще навіть усталеної назви не маємо. Колеги жартома почали називати нас «тріо бандуристок». Я навіть говорив: «Давайте назвемося просто ансамблем чи бандурним братством». Може, хтось із читачів підкаже...
Питання репертуару постало дуже складне. Творів виявилося мало, а ті, що були заранжовані для трьох бандур, довелося адаптувати під наш ансамбль.
Почали з фантазії «Ніч яка місячна» Ігоря Марченка. Ім'я забуте. Талановитий Ігор Савич Марченко керував оркестром баяністів у консерваторії, писав (з великим смаком і душею) багато аранжувань для оркестру радіо, яким керував Андрій Бобир.
Я звернувся до своїх приятелів за кордоном — у Канаді, США, Аргентині, отримав твори Григорія Китастого, призначені для дещо іншого тембру — харківських бандур роботи Олександра Гончаренка. Вони надзвичайно ефектні в цих творах. Ми трошки програємо у звучанні у цих п'єсах, а це спонукає шукати свій репертуар. Пробуємо грати твори Хоткевича. Для нас, до речі, написала п'єсу «Струмочки» молода композиторка Олена Спіліоті з Ніжина. Твір модерновий, приємного звучання.
Ми залежимо від загальної концертної програми, тобто не в кожному концерті граємо. Проте за будь-якої можливості намагаємося подати якусь «родзинку».
Прихильник хору імені Г. Верьовки фільмує всі наші концерти і викладає їх в інтернеті, зокрема наш номер «Ніч яка місячна». З приємністю констатую велику кількість переглядів — за десять тисяч. Певно, спрацьовує бренд «Хор Верьовки». Два слова. І не треба додавати більше нічого: академічний, національний, заслужений... Людям одразу зрозуміло, про що йдеться.
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»