ПОТРІБНІ РЕФОРМИ ЗАМІСТЬ
РИТУАЛЬНИХ
ЗАКЛИНАНЬ
Навіть на третьому десятку існування нашої держави пенітенціарна система перебуває в стані такої собі Попелюшки. А це обертається втратами людського потенціалу та іміджу держави на міжнародній арені.
Вагітна на верхньому ярусі двоповерхового ліжка
Про систему виконання покарань у нас згадують у контексті виконання зобов'язань України перед Радою Європи або у зв'язку з якимось гучним скандалом. Ущухають емоції — згасає інтерес можновладців до спецконтингенту. Навіть попри те, що вони теж опиняються по той бік колючого дроту, тож мав би спрацювати бодай інстинкт самозбереження. Натомість представники влади обмежуються деклараціями про прагнення до європейських стандартів у кримінально-виконавчій системі.
Однак ці слова давно перетворилися на такі собі ритуальні заклинання, які належить виголошувати перед високопоставленими єврочиновниками, котрі час від часу наїжджають до нас з інспекцією.
Скільки не повторюй «гуманізація», людянішою від цього пенітенціарна система не буде. Свідчення тому — офіційні заяви Уповноваженого Верховної Ради з прав людини чи народних депутатів. Омбудсман, перелічуючи кричущі порушення, зосереджує увагу, зокрема, на становищі за ґратами вагітних і жінок з дітьми. Так, жінка, котра чекала дитину, змушена була спати на верхньому ярусі двоповерхового ліжка. Іншу вагітну тримали в камері з тими, хто курить.
У Київському, Донецькому та деяких інших слідчих ізоляторах у приміщеннях, у яких перебувають жінки з дітьми, немає примусової вентиляції, в камерах через постійне прання і сушіння задуха і сирість. Подекуди нормою стало тримання в одній камері осіб, яких уперше притягнуто до кримінальної відповідальності, з тими, для кого це вже не перша «ходка». Тим самим порушується ст. 8 Закону України «Про попереднє ув'язнення».
Більше того, набуло поширення поміщення здорових осіб до камер із хворими на туберкульоз. Як зазначає голова парламентського Комітету з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності Віктор Швець, таку практику застосовують як метод впливу, залякування чи психологічного тиску. До речі, у 80 установах пенітенціарної системи норми житлової площі не відповідають вимогам Кримінально-виконавчого кодексу.
З огляду на це доречно згадати, що наприкінці минулого року був уведений в дію довгобуд — новий корпус для жінок на 180місць у Київському СІЗО, що якоюсь мірою розвантажило камери Лук'янівки. Зроблено це було за рахунок бюджетних коштів і фінансової підтримки Швейцарії, яка надала два мільйони гривень. Чому далека благополучна країна переймається долею українських ув'язнених на відміну від нашої держави?
Питання з категорії «вічних» — підпорядкування Державної пенітенціарної служби Міністерству юстиції (наше зобов'язання перед РЄ). Свого часу пенітенціарну систему вивели з орбіти впливу МВС, перетворили на автономну структуру. Такий половинчастий захід дав чиновникам можливість, надуваючи щоки від гордості, роками розповідати по всіх усюдах про величезний прогрес у реформуванні цієї сфери.
Однак службу і донині не демілітаризовано, а про підпорядкування її Мін'юсту згадують вряди-годи.
Зокрема, на початку 2011 року Президент затвердив план заходів щодо виконання зобов'язань нашою державою, які випливають з її членства в Раді Європи. В цьому документі наголошувалося на необхідності завершення реформування пенітенціарної системи. Однак через півтора року це залишається лише пунктом плану.
Із думкою про повернення на волю
Вітчизняні й зарубіжні психологи, які спеціалізуються на сфері виконання покарань, досі сперечаються: чи можливо перевиховати злочинця? Ставлять майже гамлетівське запитання: мета покарання — ресоціалізація чи ізоляція? Однак фахівці пенітенціарної системи країн розвинутої демократії, полишивши дискусії вченим, у своїй діяльності ще з 1987-го керуються прагматичними Європейськими пенітенціарними правилами. Їхня суть у тому, що підготовку засуджених до повернення на волю прагнуть здійснювати від першого дня перебування їх за ґратами.
Своє завдання тамтешні тюремники вбачають у тому, аби сприяти вихованню у спецконтингенту навичок, які допоможуть йому інтегруватися в суспільство, дотримуватися законності та задовольняти свої насущні потреби власними силами, не вступаючи в конфлікт із нормами правопорядку. Не забуто й про збереження почуття гідності. Так, у Польщі кожному, хто опиняється за ґратами, видають два конверти з марками, аби людина могла в разі порушення її прав написати і відправити скаргу до відповідних інстанцій, зазначає голова «Донецького меморіалу» Олександр Букалов.
Показовими є такі цифри. За інформацією Державної пенітенціарної служби, утримання однієї особи в СІЗО коштує державі 200грн на місяць, у колонії в середньому 600 грн (мається на увазі витрати на харчування та оплату комунальних послуг). Водночас в Ізраїлі витрачають на засудженого 26 тис. доларів на рік, у Великій Британії — 65 тис., Канаді — 80 тис. доларів. Коментарі, як мовиться, зайві.
Хоча зазвичай при цьому посилаються на брак коштів у бюджеті. Але водночас за межами дискусії залишаються питання на кшталт: чи так уже потрібно тримати під вартою таку кількість осіб, якщо їм неможливо забезпечити людські умови? За повідомленням Омбудсмана, нині в місцях позбавлення волі перебувають 20 тис. осіб, засуджених за злочини, які не є суспільно небезпечними.
Чи не варто було б застосувати до них пробацію (встановлення обмеження свободи пересування та контролю за їхньою поведінкою)? Не злічити кількість чиновників різного рангу, які знайомилися з досвідом запровадження такої системи за кордоном, розповідали про її принади та ефективність під час численних «круглих столів», міжнародних семінарів і парламентських слухань, а віз і нині там.
Іншим ефективним способом скоротити в'язничне населення стало б розроблення індивідуального плану підготовки до повернення в суспільство для кожного засудженого, щоб зменшити число рецидивів. Однак і це залишається прерогативою деяких ентузіастів із кримінально-виконавчої системи та громадських організацій.
Окремо слід сказати про законодавство. З ним у наших пенітенціаріїв якось від самого початку не склалося. По-перше, чинне кримінальне і кримінально-виконавче законодавство та способи його втілення не відповідають міжнародним стандартам, а низка нормативних актів Державної пенітенціарної служби порушують права людини. По-друге, вказівки та інструкції її голови подекуди мають більшу вагу, ніж Кримінально-виконавчий кодекс чи, скажімо, Закон України «Про статус народного депутата».
Правозахисники вбачають вихід із ситуації в кардинальній зміні ставлення держави до проблеми. Ні збільшення фінансування, ні заміна всіх працівників системи новими, ні підвищення їхніх зарплат, ні навіть довгоочікуване підпорядкування Мін'юсту без зміни підходу до виконання покарань не дадуть бажаного результату. У цьому зв'язку виникають запитання. Коли на зміну гарним словам прийдуть справи? Чи існує справжнє бажання проводити реформи? Якщо так, то слід поспішати, адже реальне їх запровадження триватиме не один рік.
Ніна КЛИМКОВСЬКА
також у паперовій версії читайте:
- КРИМІНАЛЬНИЙ КОДЕКС ДЛЯ ДІТЕЙ
назад »»»