КЛАСИКА ОЧИМА ЕКСПЕРИМЕНТУ
У Львові вчора відкрився Міжнародний театральний фестиваль «Золотий Лев-2012». Він відбувається на базі Львівського академічного театру «Воскресіння», директором і художнім керівником якого є заслужений діяч мистецтв України Ярослав Федоришин.
Про фестиваль та його місце в театральному житті йшлося в розмові кореспондента «ДУ» з Ярославом Васильовичем.
— Початок «Золотого Лева» сягає 1989-го. Свою назву фестиваль отримав у 1992 році. Які спогади у Вас залишилися від тих подій?
— Добре пам’ятаю, як проходив перший фестиваль. Перший, як і наступні, був експериментальний і присвячений практично всім радянським, а нині пострадянським театрам-студіям. Фестиваль відбувався у всіх театрах Львова. Була грандіозна подія, тому що експериментальні колективи внесли перелом у театральному мистецтві — з академічного на пошуковий театр.
Завдяки цьому фестивалю Львів став театральним містом. У 2001 році започатковано перший вуличний фестиваль «Золотого Лева». Нині глядачі все більше і більше чекають атракцій саме цього огляду. Можливо тому, що безплатно, можливо тому, що яскраво, незвично. Людям він подобається, а в театрі треба трішки думати, купити квиток.
Театральне мистецтво як сценічне трохи посунулося, хоч, на мій погляд, сценічні вистави хороші. Їх рідко побачиш у театрі. Вони дорого коштують, тому протягом останніх п’яти років не вдається їх привезти на «Золотий Лев». Литовські режисери вважаються найкращими режисерами світу.
Щодо фестивалю, то він традиційно розпочинається і завершується карнавалом. Вулицями Львова проходять всі його учасники. Традиційно вистави тут показують мовою оригіналу, тобто рідною мовою акторів.
— «Золотий Лев» — міжнародний захід, а також член кількох європейських театральних асоціацій.
— Мені вдалося у 1994 році його зареєструвати і фестиваль став повноправним членом Європейського театрального форуму (IETM), куди входить понад 1200 театральних організацій з усього світу. Ми двічі на рік збираємося на з’їзд, на якому надається інформація про те, що ти робиш. Це — великий ярмарок.
Потім через два роки ми стали членом Асоціації міжнародних фестивалів (IFEA), до якої входить багато країн світу. Асоціація випускає щорічні книги про діяльність театрів, які є членами асоціації. Книги розсилаються на світу, де також вміщується інформація про «Золотий Лев».
— Які зіркові гості відвідують фестиваль?
— З 1992–1994 років почали організовуватися нові фестивалі, такі як московський «Чеховський фестиваль», словацька «Нітра» тощо. Всі директори фестивалів були в нас. На фестиваль приїжджали визначні театральні зірки — Ада Роговцева, Донатас Баніоніс, Рімас Тумінас, Роман Віктюк, Даніель Ольбрихський, Костянтин Райкін, Валентина Тализіна, Богдан Ступка, Григорій Гладій та багато зарубіжних продюсерів, режисерів і відомих критиків. Роман Віктюк протягом восьми фестивалів поспіль привозить нові прем’єри.
— Яка кількість учасників?
— За весь період я не можу точно полічити кількість учасників, але це понад 600 театрів. У 90-х під час фестивалю взяло участь найбільше колективів, які показали 78 вистав, із понад 28 країн світу. Зазвичай на фестиваль приїжджають приблизно 40 театрів. Цьогоріч ми нараховуємо кількість учасників до 400 осіб із десяти країн світу. Нині — це театри з Києва, Харкова, Луганська, Чернігова, Львова, Кракова та Єлени Гури, Вільнюса, Бреста, Нью-Йорка, Тбілісі, Душанбе, Парижа, Брюсселя, Праги. «Золотий Лев» — це потужний фестиваль.
— Із часом довелося змінювати його концепцію?
— Безперечно, концепція змінювалася. Спочатку був експериментальний фестиваль, потім ми зробили фестиваль, гасло якого і донині збереглося — «Класика очима експерименту». На доброму класичному матеріалі краще видно пошуковість, бо це чудові тексти, теми, які торкаються чогось болючого всередині людини. Це вічні проблеми.
Цю тему ми зберегли, але час завжди змінює театр.
Театр — це людська енергія. Ми старіємо і, безперечно, ця енергія меншає, мертвіє, але слід знаходити потужний вентилятор у собі, щоб це вивітрювалося і театр був завжди живий.
Молодь, яка підростає, хоче чогось швидкого. Вона сприймає візуальність інакше, менше любить текст. Тому ми почали займатися вулицею.
Текст завжди брехливий. Я так собі думаю: ми більше брешемо, ніж говоримо правду, бо самі себе боїмося. Театр — магія обдурювання. Людина приходить до театру, щоб відчути те, про що вона, можливо, лише мріє, але в житті ніколи не досягне. В театрі вона підсвідомо це отримує. Якщо ти робиш театр словесний, то він стає нудний, бо театр — це гра, візія, збудована на сентенціях підсвідомості.
Ми їздимо з театром «Воскресіння» на різні міжнародні фестивалі й бачимо, що раніше глядач міг сидіти та слухати, його заворожувала магія тексту вистави. Нині комп’ютерна технологія пішла вперед і актор стає маленьким, бо екрани та інші візуальні речі впливають набагато сильніше на людську підсвідомість. Гадаю, що треба так актора сюди вписати, щоб він був у сучасних технологіях усе-таки людським.
Актори, які знімаються в серіалах, — на одне обличчя, немає особистостей. Я їм не вірю, не вірю жодному слову, які вони кажуть. А от коли з’являється Ступка чи Гафт, приємно з ними спілкуватися. Одразу відчувається енергетика, фокус, який тебе зачіпає. Я таким театром займаюсь і такий пропагую, хочу, щоб такий театр в Україні не зникав.
— Цьогоріч фестиваль присвячений Лесю Курбасу. Як це позначиться на програмі?
— Нинішній рік названий ЮНЕСКО роком нашого театрального реформатора Леся Курбаса. Фестиваль присвячується 125-річчю від дня народження Майстра. Хочемо зробити в його стилі вуличний карнавал, інсталяцію. Вдасться, напевно, відкрити дошку Лесю Курбасу на фасаді театру його імені.
Не вдасться цього року зробити лавку з бюстом Леся Курбаса, де можна було б посидіти поруч із генієм, хоч він у бронзі. У такий спосіб доторкнутися до того, що він колись робив. Плануємо, щоб наступного року ця композиція відкрилася.
Я запросив Київський молодий театр, де працював Лесь Курбас, Національний академічний театр імені І. Франка та Харківський державний академічний драматичний театр імені Т. Шевченка, де він теж працював. Бере участь Львівський академічний театр імені Леся Курбаса. Вони теж у пошуку його ідей.
Запросив «Театр у кошику», який працює в Національному центрі театрального мистецтва імені Леся Курбаса в Києві. Приїде Віденський театр «Табор», де Лесь Курбас провів молоді роки. Я запросив Кшиштова Міклошевського — легенду польського театру. До речі, я вчився в учнів Леся Курбаса. В мене викладала його дружина Валентина Чистякова. В 70-ті роки відкрито не говорили про Леся Курбаса, бо було небезпечно. Вони мені нічого не розповідали.
— Гасло фестивалю — «Класика очима експерименту». Наскільки вдалі нині ці експерименти?
— Остання моя прем’єра — драма «Сарана» сербського драматурга Біляни Србляновіч, яка нині — серед кращих драматургів світу. «Сарана» — інтригуюча історія про життя кількох сімей, котрі хочуть любити, страждати, прощати, щоб життя ніколи не закінчувалось, а смерті не було. Виставу ми зробили в стилі трагіфарсової притчі. Це важкий матеріал, а нині всі хочуть комедії. Ми в театрі також зробили багато комедій.
— Чи варто експериментувати з класикою?
— Із класикою тільки й треба робити експерименти. Чехов для мене — геній і я кращого не знаю. Він писав сто п’ятдесят років тому. Ті проблеми, які були тоді, залишилися донині. Всі думають, що в нас усе попереду, але, виявляється, в нас усе вже позаду. Як нам уловити нинішній час у тих рамках, у тих текстах, які писали Шекспір, Мольєр, Чехов та інші колоси?
Класика для мене — вічна. Я запросив Србляновіч, тому що вона — живий класик. Коли читаєш драматургію, вона видається однобокою. В неї немає подвійного дна. П’єси пишуть люди, не знайомі з театром, а театр має свої закони, вони ж пишуть текстово. Всю історію розводять текстом. Тому з цього не виходить театру.
— У чому причина такого тривалого життя вашого фестивалю?
— Люди люблять театр. «Родзинкою» нашого фестивалю завжди був і є театральний карнавал, відкриття нового театру. Цьогоріч привозимо молодий театр, якому чотири роки. Він із Якутії Республіки Саха (Росія). Це — Мирнинський театр, який працює російською мовою, тому що в Мирному чимало приїжджих людей, у тому числі з України. Він покаже виставу «Леді Макбет Мценського повіту» М. Лескова.
«Родзинкою» цьогорічного фестивалю буде Державний російський драматичний театр імені В. Маяковського з Таджикистану. Цей театр привозить свій національний епос — виставу «Любов Пері». Тут можна говорити про всіх учасників, у тому числі про театри з Грузії та Австрії. «Родзинкою» фестивалю стане вистава двох київських театрів.
Цього року відбулася прем’єра одного з наймолодших, найпопулярніших драматургів Іспанії — Хуана Майорги: Київський молодий театр покаже виставу «Любовні листи до Сталіна». Постановка та відеоконцепція Станіслава Мойсеєва. Булгаков справді писав Сталіну — це історичний факт. Понад сім десятиліть тому майбутній автор «Майстра і Маргарити», стомившись від цькування, організованого проти нього колегами по цеху, написав кілька листів уряду СРСР і особисто Сталіну, де називав речі своїми іменами і нічого не прикрашав.
А сім десятиліть потому на далекому від Патріарших Піренейському півострові драматург Хуан Майорга створив п’єсу з інтригуючою назвою «Любовні листи до Сталіна», в якій ідеться про те, що людина іноді зовсім не знає, що їй робити з власним життям.
Будь-яку виставу я не візьму. Луганський обласний академічний український музично-драматичний театр покаже виставу «Кайдашева сім’я» за І. Нечуй-Левицьким. Режисер-постановник — заслужений артист України Анатолій Яворський, сценографія й костюми — Ірини Лубської. Музичний простір вистави наповнюють композиції етногурту «ДахаБраха».
— Що Вам не подобається в тенденціях сучасних театрів?
— Мені не подобається, що в наших театрах робиться багато вистав непрофесійно, бо розуміються на театрі просто: актор має вийти з одного боку, не зіштовхнутися з партнером, і розповісти тексти. Мені не подобається, що в українському театрі мало реформ. У нашій державі не створено піраміди в оцінці таланту, яку комуністи мали, а ми зруйнували. З Росії беремо кальку. Хочемо збудувати як наполовину в Росії, наполовину як у Польщі, а свого — нічого. Тому в нас нічого не виходить. В Польщі й Росії театр інакше фінансується. Загалом мені багато чого не подобається.
— Чи зростає кількість поціновувачів театру?
— Так. П’ять-шість років тому в нас було погано з глядачем. Проте останні два роки люди ходять до театрів, навіть на погані вистави, причому по всій Україні. На Східній Україні люди частіше відвідують театри, ніж у Львові. Львівський глядач може більше бачив, більш перебірливий. Він іде, коли схвальні відгуки про виставу.
— Яку виставу Ви б хотіли зробити у своєму театрі?
— Зараз починаю постановку п’єси Олександра Вампілова «Провінційні анекдоти». Хочу зробити виставу про совдепівські часи. Не тому, що мої молоді роки минули в ті часи, але все колись стає антикваріатом. Той час уже антикварний і ми, можливо, трохи антикварні. Виставу зробимо в анекдотичному плані. Ми поставили в свій час чеховські «Три сестри», потім «Вишневий сад» і тепер хочу зробити «Чайку». Її тема також надзвичайно актуальна нині.
Я б хотів у межах фестивалю організувати «круглий стіл» з нагоди 125-річчя від дня народження Леся Курбаса. Подискутувати про сьогодення, про театральні зміни і куди нам далі рухатися.
Розпитувала Інна БОРИСОВА
також у паперовій версії читайте:
назад »»»