ЛЮБИ І ЗНАЙ СВІЙ РІДНИЙ КРАЙ
27 ВЕРЕСНЯ — ВСЕСВІТНІЙ ДЕНЬ ТУРИЗМУ
Ті, хто двадцять сьомого вересня опиняється в столиці будь-якої країни, відчуває: цей день непростий. Він змушує любителів мандрів об'єднуватися, влаштовувати різноманітні змагання, відвідувати урочистості, форуми, не обминати й феєрверки... Таке відбувається вже 42 роки поспіль і називається Всесвітнім днем туризму. Ми теж не пасемо задніх. Як країна молода, 21-й раз відзначаємо це свято. Своєрідне неофіційне гасло нинішнього — «Туристи-оптимісти — не минайте України!», — втілилося в життя, бо підстав для цього не бракує.
«Кочове» кіно відкриває Україну
Зазвичай очільники вітчизняної тургалузі на численних заходах, спеціалізованих виставках за кордоном розповідають про те, що територія нашої держави займає південний захід Східноєвропейської рівнини, частину Карпат і Кримський півострів. У нас унікальні природні, кліматичні ресурси, значні запаси лікувальних грязей, численні джерела мінеральних вод усіх бальнеологічних типів. На додачу ще й багатюща історико-культурна спадщина. Отаке природне багатство сприяє створенню багатофункціональної системи оздоровчих закладів, що нараховує понад три тисячі об'єктів. Про якість доріг, де «пыль да туман...», як і про «ненав'язливий» сервіс, говорити не прийнято.
Фахівці вважають, що саме курортно-рекреаційний потенціал може і повинен приваблювати інвесторів, а також туристів. Як відомо, саме враження й думки останніх роблять погоду в галузі відпочинку. Нам у цьому допомогло Євро-2012. З офіційних чотирьох мільйонів футбольних уболівальників, котрі їхали й летіли на матчі в Україну, чимало хто залишив тут не лише гроші та емоції, а й серця. Їх тепер вважають позитивними пропагандистами наших принад за кордоном. Як з'ясувалося, в цьому вони не поодинокі. Їм, образно кажучи, компанію склала неординарна творча особистість — французький режисер Вінсент Мун.
Він живе і створює номадичне, тобто «кочове» кіно. Його визнають не лише як талановитого режисера-документаліста, а й як своєрідного мандрівника-аскета, дослідника прадавніх звичаїв, музики мешканців різних континентів. Месьє Мун не користується послугами турфірм, а пізнає планету завдяки зацікавленості, оптимізму, пристрасті спостерігати та фільмувати, як сміється — плаче душа того народу, до якого він потрапив. Його охрестили «зеленим» туристом не за віком чи стажем, а за поглядами і діями, бо натхненно намагається відновлювати зв'язок і гармонію з природою, радить дітям різних народів дотримуватися цих принципів.
В Україні пілігрим із кінокамерою найбільше захопився Карпатами з їхньою енергетикою, обрядами, пов'язаними з фольклором, їжею. Незабаром усе це стане реальним документальним фільмом, який через інтернет не гірше за Євро-2012 рекламуватиме нашу державу. Шкода, до Всесвітнього дня туризму прем'єра цієї стрічки не відбулася.
А от мальовничий, по-справжньому унікальний, поки що Другий фестиваль українських угорців прошумів, продзвенів, проскакав на Закарпатті в селі Вишкове. Ех, коли б Вінсент Мун знав про це, то він як тисячі гостей з усіх усюд приїхав би й побачив справжнє диво-дивне. Там, неподалік «розкрученого» курорту Шаяни, зібралися нащадки Атілли, котрі цінують землю, на якій живуть віками, а також добре знають історію, мову, культуру свого народу. Там жодна людина чужою себе не відчувала.
«Сервус» — «привіт» лунало від малого і старого. Уся громада, крім приїжджих, була в угорському національному вбранні, — хто зі скрипками, хто з цимбалами, хто з цілим духовим оркестром, а хто й верхи на конях. Усі злилися в одне ціле, коли на центральній площі зазвучали державні гімни України та Угорщини.
— Зверніть увагу, мої співвітчизники дотримуються слів гімну: «Бог, благослови угорця гарним настроєм і багатством»,— поділилася Ілона Ловаш, консул Угорської Республіки в Береговому.
Справді, ну як у Вишковому, де вирувало свято, могло бути не цікаво, не весело і навіть не смачно? Там кожна пані показала, яка вона господиня. Подруги Магдалина Франц і Маргарита Сенек з Ясенів Рахівського району частували кулешею з бринзою, галушками, кнедликами з паприкою, дерунами з грибною підливою, варенням із яфиня (чорниць), численними тістечками. Ще й примовляли «егешегункре» — за наше здоров'я, коли наливали незвичну яфинову горілку.
— Добре знаємо, що люблять туристи,— сміючись, говорили господині,— тому й пригощаємо. Вже готуємося до зими, коли до нас їхатимуть кататися на лижах.
— А ось наше село Ділове з 1887 року поза увагою вояжерів ніколи не буває, бо розташоване в географічному центрі Європи,— каже Клара Геблер, голова місцевого осередку угорської культури.— Спитайте будь-кого з односельців і вони вам розкажуть, як учені Віденського імператорсько-королівського військово-географічного інституту вирахували цю точку й встановили історичний знак з інформацією латиною про те, що виготовлений в Австрії й Угорщині спеціальний апарат зі шкалою меридіанів і паралелей підтверджує центральне місце континенту. В будь-який сезон така особливість приваблює численну кількість мандрівників «відмітитися», сфотографуватися, а потім вирушити на екскурсії до Карпатського біосферного заповідника.
Діти теж удома не сидять. Улітку вони відпочивають і розважаються в Рахові в таборі «Ірко» (зошит), де вивчають культуру, мову своїх предків. Готуватися до фестивалю вони нам із радістю допомагають, бо знають: Ділове вміє чудово грати, співати, а ще частувати гостей. Наші караваї з печі, боб-гуляші, виготовлені на ватрі, стали справжньою принадою для туристів.
— Вони не поодинокі,— долучилася до розмови Світлана Кабиш, директор інформаційного бюро «Угорщина — туризм» при посольстві Угорської Республіки.— Вже багато років опікуються тургалуззю. Незважаючи на кризу, видно, що мальовничий, екологічно чистий регіон Закарпаття стає популярним для сімейного відпочинку. Охочих набиратися сил на термальних джерелах зросло на 75%. До сусідів-мадяр їде на 16% більше співгромадян. Фахівці підрахували: нині серед іноземних мандрівників Україна посідає шосте місце.
Це добре, однак не завадить все-таки серйозно братися за розвиток і оновлення вітчизняної курортної інфраструктури. Без нового закону про сільський туризм не обійтися. В Закарпатті цією галуззю активно опікуються місцеві жителі. Вони, до слова, з ентузіазмом влаштовують різноманітні свята й фестивалі національних культур, звичаїв, страв. Нинішній — яскраве підтвердження цьому. На зміну йому 30 вересня прийде популярний «Берегфест» у місті Берегове.
Діла давно минулих днів цікавлять і нині
Київ теж не пасе задніх. Його громаддя планів за розмахом і рекламою значно потужніше. Втім, не тільки вони впливають на інтерес іноземців до нашої столиці. Одні їдуть молитися в Лавру і монастирі, інші — розважатися. Чимало публіки хоче ступити ногами там, де князі ходили, слов'ян хрестили, з ворогами билися. Таким пілігримам раді в столичних музеях, заповідниках, турфірмах, готелях і ресторанах.
До своєрідного клубу таких непосидюх потрапила досвідчений архітектор з російського міста Пльос на Волзі Наталя Неджарі. Перепрошую за тавтологію, її враження справляють враження.
— Люблю і намагаюся регулярно їздити в Україну ще з осені 1986-го. Родичі й знайомі тоді дивувалися, чому їду до Києва після Чорнобиля,— згадує пані Наталя.— Інтуїтивно хотіла подивитися, відчути, як і чим живе «матір міст руських» після тієї катастрофи. Все захоплювало: чисті затишні вулиці, квітучі хризантеми, знаменитий Хрещатик, неповторний Поділ, гостинність народу. Відтоді тільки з вікна поїзда побачу тополі, серце починає битися, бо відчуває: я в Україні. Скоро з'явиться Дніпро, бані Києво-Печерської лаври, Видубицький монастир... Тепер у мене тут багато друзів, колег.
Один із них, зодчий Володимир Собцов, як очільник Державного історико-архітектурного заповідника «Стародавній Київ», напередодні Всесвітнього дня туризму повів місцями наукових відкриттів серед старожитностей Подолу. Те, що він із колегами розшукав в архівах, дослідив — гідне великого визнання.
Заінтригована такою інформацією, я теж стала на своєрідну стежку наукового туризму, і пішла на вулицю Сагайдачного, 2, туди, де з початку ХVІІ ст. стоїть унікальний комплекс — Братський Богоявленський монастир та Академія. Їхня біографія пов'язана із заснуванням Київського братства — православної релігійно-громадської організації. Виявляється, ще в 1620-му патріарх Феофан надав цьому монастирю право ставропігії, тобто незалежності від місцевого митрополита. Це значно підняло авторитет братства. Уявіть собі,— запорозький гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний полюбив не лише «тютюн та люльку необачний», а й Братську школу на території монастиря. До неї він вступив з усім військом запорозьким. Легендарний козак після загибелі знайшов місце спочинку за вівтарем дерев'яної Богоявленської церкви, зведеної його коштом...
То маленький штришок, який пробуджує глибокий інтерес до глибокої минувшини, адже виникають такі несподівані запитання, на які не кожен може дати відповідь.
— Чи знаєте, хто був у світі першим туристом? — поцікавився пан Собцов, коли я попросила ознайомити мене зі знахідками. Мабуть, забули шкільну програму — батько історії Геродот,— присоромив Володимир Михайлович.— Ще у V ст. до н. е. пройшовся він від берегів Дніпра до Північного Причорномор'я. Прадавні українські землі відвідували римські, візантійські, арабські, вірменські купці, дипломати, місіонери. Одним із перших мандрівників, кого прийняв князь Володимир, був німецький єпископ Бруно.
Ось послухайте, як захоплювався нашим містом єпископ магдебурзький Тітмар: «Місто Хитаву (Київ) дуже сильне. Там, у столиці королівства, є понад 400 церков і вісім ринків, люду незчисленна сила». І це на початку ХІ ст.! А посланець Папи Римського Плано Карпіні, що після монгольського спустошення побував у нашому стольному граді, згадував щирість, привітність городян. Польський хроніст Я. Длугош у ХV ст. звернув увагу, що киянки високі, гарні й темноволосі.
Австрійський дипломат «вірний служитель-дорадник чотирьох цісарів» Сигізмунд Герберштейн зазначив: «Царственна велич міста підтверджується самими його пам'ятками — рештками споруд. Тут багато печер із нетлінними тілами». Литовський дипломат Михалон Литвин Дніпро називав річкою, де тече мед і молоко. (От якби й нині так було!).
Найбільше прислужився справі популяризації своєрідних інвестицій в Україні в ХVІІ ст. французький інженер Гійом де Боплан. А Павло Алекський писав: «Бачив прекрасну країну, що повна мешканців і замків, як гранатний плід зерен. Там навіть жінки вміють читати та знають порядок богослужби й церковний спів».
Оці тексти надихають наш нинішній «Стародавній Київ» особливо охороняти, досліджувати, туристам показувати,— зізнався пан Собцов.— Хай там як, але ми маємо своєрідних партнерів-конкурентів у Чернігові. Там, як і в нас, збереглися раритети — літописи, курган, храми, козацькі, міські споруди і, звісно ж, одне із рідкісних явищ — Антонієві печери. Зазвичай кияни, а також іноземці після столиці вирушають туди знайомитися з історичними й мистецькими надбаннями і збірками.
Останнім часом великий інтерес викликає дев'ятитисячне зібрання художнього музею імені Григорія Галагана. Саме колекція сім'ї Галаганів, немов магнітом притягує численних туристів. У цьому мені самому доводилося переконуватися не раз.
Під орудою свого керівника Ірини Ральченко музейники влаштовують різноманітні виставки західноєвропейського й вітчизняного мистецтва ХVII–ХІХ ст. у себе в Україні, а також у Білорусі, Росії. Думаю, й наші зали зацікавлять чернігівців. Інтереси в нас спільні.
Олена СЕДИК
також у паперовій версії читайте:
назад »»»