Рауль ЧІЛАЧАВА: ВІРЮ В МАЙБУТНЄ УКРАЇНИ!
Сорок п’ять років тому за програмою студентського обміну до Києва приїхав студент Тбіліського університету Рауль Чілачава.
Україні пощастило: він став не тільки найкращим фахівцем з українсько-грузинських літературних взаємин, а й знаменитим поетом, науковцем, перекладачем творів Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка, Павла Тичини, Миколи Бажана, Володимира Сосюри, Андрія Малишка (та багатьох інших) грузинською мовою. І Акакія Церетелі, Галактіона Табідзе, Константіне Гамсахурдії — українською.
За роки праці Рауль Шалвович написав і переклав понад сто книжок. Одна лише антологія «Серпень», яка вийшла в 2001 році за Національною програмою випуску соціально значущих видань, увібрала в себе твори 55 українських поетів.
Отже, знайомтеся: наш гість Рауль Чілачава — доктор філологічних наук, професор, заслужений діяч мистецтв України. Він — взірець того, як слід любити Україну й працювати для її блага. Про нові книги поета, літературу й політику, українські та грузинські культурницькі реалії ми й вестимемо мову.
— Рауле Шалвовичу, Ви приїхали до Києва ще студентом-третьокурсником. Важко було вчити українську?
— Я приїхав за студентським обміном до країни, про яку багато читав, чув, яку мріяв побачити. А п’ятого жовтня виповниться сорок п’ять років, як я тут!
Мову вчив, спілкуючись зі студентами в гуртожитку, з людьми на вулицях, читав книжки, газети, слухав радіо. Вивчив досить швидко.
Нині розумію, що знав її не дуже добре, але з текстами міг працювати. Першу книжку (це були вірші В. Сосюри) переклав і видав грузинською ще в студентські роки.
До мене ставилися доброзичливо. Першими моїми знайомими в Спілці письменників були Станіслав Тельнюк, Леонід Горлач, Олесь Лупій, Ганна Чубач, а потім і вся редакція «Літературної України», куди я прийшов на практику. Познайомився з Миколою Вінграновським, Григором Тютюнником, Євгеном Гуцалом, Валерієм Шевчуком... Це була потужна сила, люди, які тримали на своїх плечах українську літературу.
Зрозумів, що Україна живе «паралельним» життям — є патріоти з бунтарським духом, а є люди, котрі цікавляться тільки матеріальними благами... На жаль, нині бачу те саме. Соцопитування засвідчують, що 70% людей ставлять на перше місце матеріальне благополуччя. Не можна цікавитися тільки хлібом насущним!
— Зі студентської лави Ви потрапили до Головної редакції Української радянської енциклопедії. З «не дуже добрим» знанням української туди навряд чи взяли б.
— Я потрапив туди завдяки Миколі Бажану, який був великим другом Грузії, перекладачем знаменитої поеми Шота Руставелі. Мовою я вже справді добре володів, але не мав житла, прописки. У Бажана (академіка, депутата, члена ЦК) був величезний авторитет, йому не могли відмовити. Я працював у редакції, яка готувала Шевченківську енциклопедію, досліджував тему «Шевченко й Грузія». На жаль, Бажанові не дозволили видати цю роботу, бо Москва ще не видала Пушкінську, Лермонтовську енциклопедії. Бажан удався до хитрощів і через кілька років вийшов у світ Шевченківський словник. Та сама енциклопедія, але з іншою назвою.
Це був потужний інтелектуальний центр, по суті, вся Академія наук України співпрацювала з енциклопедією, кожен академік вважав за честь написати статтю для УРЕ. Я пишаюся тим, що в її томах багато статей за моїм підписом. Це була гарна школа самоконтролю, точності формулювання думки, лаконічності. Ця школа не минула марно.
— Ви багато перекладали з української на грузинську й навпаки, вели просвітницьку роботу. Наскільки ми цікаві Грузії, а Грузія — нам?
— Українців завжди радо зустрічають у Грузії. За радянських часів діяла доктрина дружби народів, яка передбачала тісні відносини між союзними республіками. Українські журнали і альманахи друкували твори грузинських письменників. 150-річчя від дня народження Тараса Шевченка, наприклад, відзначали в Тбілісі на спеціальній сесії Спілки письменників Грузії, Тбіліського університету та Інституту грузинської літератури. Тепер такої співпраці майже немає. Навіть переклади виходять вкрай рідко.
— Із таким перекладачем я й розмовляю...
— У 2000 році в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка відкрили кафедру грузинської мови й літератури, де я мав честь бути професором. П’ять років там працювали мої колеги Людмила Грицик, Олександр Мушкудіані, Григорій Халимоненко. Грицько, як усі його називали, свого часу вивчав грузинську мову в Тбіліському університеті, де ми і познайомилися. Я бачив, як до нього ставилися мої земляки, — із величезною пошаною і любов’ю. У 2005-му ми випустили курс — одинадцять чоловік. На тому все і закінчилося.
— А в Грузії українську вчать?
— У Тбілісі в державному університеті є кафедра україністики, клуб «Україна», товариство, яке вивчає українську мову та українську літературу. До речі, в Тбілісі — єдина на Закавказзі державна українська середня школа, де навчання ведеться грузинською і українською мовами.
— Скільки там учнів?
— Більш ніж двісті. Там багато учнів із грузинськими прізвищами. Очевидно, у них матері-українки, які хочуть, щоб їхні діти знали рідну мову.
— Інтерес до Грузії в Україні дуже великий. Представники різних партій (як лівого, так і правого «флангу») вважають гарним політичним тоном згадати реформи в Грузії й сказати, що хочуть зробити такі ж.
— У Грузії справді зробили чимало реформ: антикорупційну, податкову тощо. Наприклад, у кожному районному центрі відкрито Будинок юстиції.
— Як вони працюють?
— За день там можна вирішити будь-яке юридичне питання — переоформити майно, взяти довідку.
— А в галузі культури і освіти?
— Реформою системи освіти, наскільки я знаю, не всі задоволені. До того ж там відправили на пенсію представників старшого віку, замінивши їх молодими кадрами. Та й в грузинському уряді служать тільки молоді фахівці.
Щодо культури... Протягом останніх років ведуться інтенсивні роботи з реставрації пам’яток архітектури, відкриваються нові театри і театральні студії, проводяться різноманітні фестивалі, конкурси. Літературне життя в Грузії надзвичайно пожвавлене.
Виходить багато журналів, літературні газети, ведуться дискусії в літературних порталах. Країною курсують так звані літературні потяги. Група письменників, наприклад, виїжджає з Тбілісі й проводить у поїзді літературні вечори. Крім того, пасажир будь-якого потяга може отримати в провідника книжку, а вранці повернути.
— Кияни також не проти прийти на цікаві літературні вечори до Спілки письменників. Але де ці вечори, дискусії, обговорення «гарячих» суспільних тем? Нині кажуть, що Спілка письменників України перестала бути культурним явищем.
— Вечори проводять, але приходять одні й ті самі люди — друзі, знайомі, а читацький загал кудись зник.
Спілка письменників як інституція радянської влади втратила свої функції й живе за інерцією. Хоча колись була таким собі міністерством із питань літератури. Функціонував літературний фонд, працювали будинки творчості, санаторії. Нині майно майже розпродано, літературна преса ледь зводить кінці з кінцями, а сама Спілка живе за рахунок державного фінансування (дуже малого). Рік тому змінилося її керівництво, яке задекларувало чимало реформ. Дай Боже, аби вони відбулися.
— У жовтні пройдуть вибори до парламенту. У списках різних партій можна знайти прізвища письменників, артистів, митців. Політологи не раз закликали людей, які є моральними авторитетами в суспільстві, очолити списки політичних сил, бо результат, мовляв, гарантовано. Скажіть, чи морально використовувати особистий авторитет цих людей для зростання рейтингів політсил?
— Використовувати — не морально, але якщо люди самі хочуть щось робити, нехай роблять. Я також не люблю політику, але вважаю, що поки не буде сформоване громадянське суспільство, без участі в ній не обійтися.
Часто чую, що гуманітаріям (письменникам, науковцям, журналістам) не місце в політиці. Але чому? Вони що, менш професійні, менш патріотичні? На депутата не вчаться — активної громадської позиції вчить саме життя. Парламент — не тільки місце ухвалення законів, це також майданчик для дискусій, мозковий центр держави.
—...В ідеалі?
— Так, поки що в ідеалі. Гадаю, достойні люди можуть внести туди струмінь чесності, порядності, професіоналізму. Як сказав один мудрець, всі лиха в світі відбуваються за нашої мовчазної згоди. Депутати повинні працювати на благо української держави. Коли бачу політиків, які виступають проти України та українців, дивуюся. Не подобається? Що ж, є відомий вислів: «Валіза, вокзал, інша країна». Мов поганих не буває, культур поганих не буває. Головне, щоб їх не використовували в політичних цілях. В Україні державною має залишатися українська мова!
— Ви у 1989 році виступали на захист української мови, і цього літа вийшли на її захист до «Українського дому».
— Чесно кажучи, не думав, що в незалежній Україні доведеться знову виходити на захист мови.
Я був послом України в Латвії (з 2005 до 2009 рр. — Авт.). У цій країні депутат, який присягає на вірність країні, каже: дбатиму про захист і розвиток латвійської мови. Я б ініціював закон, щоб у Верховній Раді України мовою виступів була тільки українська. Треба створити умови, щоб її вивчали на належному рівні, щоб домінувала українська преса, український ефір, а українська книжка була скрізь і всюди.
А наразі тиражі книжок маленькі, торгівля млява. Письменники ходять з торбами своїх видань, просять: купіть мою книжку... Про книжку, яка виходить у Києві, у Львові можуть навіть не чути.
Потрібні нормальні конкурентні умови. Я, приміром, одному, здавалося б, поважному видавництву запропонував видати мої нові книжки «Павло Тичина» і «Галактіон Табідзе». Це два класики, два великих поети, які були друзями.
Переклав Тичину грузинською, а Табідзе — українською і хотів видати дві книжки в одному планшеті. Це було б цікаво і оригінально. Але у відповідь почув від директорки: мовляв, не видаватиму, бо не люблю Тичину. Мабуть, вона Павла Тичину вчила тільки в межах радянської шкільної програми. Сумно, коли директор українського видавництва не знає віршів геніального поета, трагічного, пригніченого тоталітарною владою. Прочитайте його вірші — нічого подібного в світі тоді ніхто не писав.
— Які ще Ваші праці готові до друку?
— Є книга есеїстики, в якій розповідається про українських, грузинських і латиських класиків та сучасників. Багатьох з них я знав особисто. Чекає видавця й моя велика авторська антологія української поезії грузинською мовою.
— Колись Ви хотіли написати книгу «Україна, яку я люблю».
— Вона трансформувалася в книгу «Дві столиці», котра вийшла у видавничому центрі «Академія». Це сповідь українською мовою — у віршах, есе, монографіях. Цього року в Тбілісі побачив том моїх грузинських віршів на тисячу сторінок. В українських книгарнях продається мій двотомник «Світло самотньої зірки», перший том якого містить мої грузинські поезії в перекладах українських поетів, а другий — мої українські поезії та переклади з грузинської.
— Україна, її мова, народ стали для Вас рідними. Які риси українців Вам імпонують?
— Знаєте, я так давно тут живу, що хвалити українців — те саме, що хвалити себе.
Живу в такому винятково українському світі, де мене люблять, поважають. І ці почуття у нас взаємні. Я народився в маленькій державі, яку можна перетнути за день. А тут — величезна країна. Куди б не поїхав,— лани, виноградники, діброви, море, гори, все є! Така країна, без сумніву, може і повинна бути заможною і благополучною. Я вірю в майбутнє України!
Інтерв’ю провела Світлана ГАЛАТА
також у паперовій версії читайте:
- «РУСАЛКА ДНІСТРОВА» ЗБИРАЄ ДРУЗІВ
назад »»»