ВАЛЕРІЙ ВІТЕР: МОЯ ЛЮБОВ ДО ЖИВОПИСУ, МУЗИКИ І КІНО ВЗАЄМНА
Його прізвище Вітер, а улюблена пісня — «Повій вітре, на Вкраїну». Його картини наповнені рухливим кольоровим повітрям і сам він напрочуд рухливий, енергійний, як вітер над пшеничним полем. (До речі, має пшеничну зачіску і вуса).
Валерія Вітера вважають королем українських плакатистів і співаком, гідним Книги рекордів Гіннесса: феноменальна пам'ять тримає тисячі пісень, які можуть бути миттєво відтворені.
Колись художника Валерія Вітера запросили у солісти ансамблю «Кобза» — і гурт, забарвлений його голосом, став легендарним! Та Вітер залишився художником в усіх сенсах, щоправда, додався епітет «заслужений».
У найближчій перспективі у пана Валерія великий концерт у Національній філармонії й дві персональні виставки.
— Валерію Сергійовичу, Ви постійно балансували між образотворчим мистецтвом і музикою. Чому все-таки переважив художник, а не музикант?
— Відповідь потребує невеличкого екскурсу. Я вступив до Художнього інституту у 1965 році. Почалося цікаве творче життя. Спілкування зі студентами консерваторії, Театрального інституту. Я любив грати на гітарі, співав шалену кількість пісень (знав, тоді певно, до тисячі): бардівські, народні, вуличні, естрадні, романси українські й російські. Був відомим серед студентської молоді, майже всі знали, що в Художньому інституті є хлопець, який з ходу співає.
У 1967-му мене знайшли хлопці з ансамблю «Березень». Нині його класифікують як перший рок-ансамбль в Україні.
У «Березні» я відчув, як важко досягати несхожості й бути несхожим. Зазвичай ансамблі співали англомовні пісні під «Бітлз» чи «Роллінг стоунз», бува, придумували тексти про кохання. Ми співали своє і це мало соціальний підтекст.
У гурті музикували семеро осіб — спелеолог, археолог, фізик, математик, кінорежисер, художник та історик. Отака різнофахова команда. Всі були молоді, завзяті, любили Україну і українську пісню. Основним нашим ідейним натхненником був вірменин Сашко Авагян. Натурою він був схожий на Параджанова, який робив українське кіно. Авагян писав україномовні тексти — цікаві, поетичні, різнопланові: урбаністичні, про природу, історію, кохання. Створював мелодії на основі українського мелосу. Коли з'явилася «Дума про Боженка» і ще кілька вільнодумних пісень, гуртом зацікавилося КДБ. Почалося приховане цькування. Авагяна кілька разів били (підловлювали, коли йшов один) за те, що він писав ці пісні, які, зокрема, співали біля пам'ятника Тараса Шевченка.
Юними голівоньками ми розуміли, що не так усе просто в Україні. За правління Шелеста ледве попускало. Коли ж Щербицький прийшов до влади, стало сутужніше. Рятувало, що ми базувалися в Будинку вчителя, директор нас пригрів.
Якось ми потрапили в поле зору Гіві Гачечиладзе. Він був керівником першого грузинського джаз-рок бенду, його запросили до Києва головним диригентом естрадно-симфонічного оркестру. Він писав гарні аранжування. Цікаво, що його музика, отже, ім'я, часто звучала по радіо «Свобода», «Голос Америки». Ми випадково з ним зазнайомилися, він почув наші пісні. Вражений грузин аранжував два твори, вони мали пролунати на «Інтербаченні» — на телепередачі, що транслювалася через Москву.
Костюмів не було, взяли киптарики в ансамблі «Веснянка», щоб більш-менш пристойно виглядати. В суботу сіли біля телевізора, і... нічого, наш гурт вирізали. Виявляється, у київській студії директор подивився запис (йому хтось накапав) і розірвав плівку. Ми ще більше переконалися: щиро творити, бути самобутніми, співати українською мовою — крамола.
Від 1971 року взагалі стало складно пробиватися, хоча ми вперто репетирували, навіть коли у нас поцупили апаратуру.
Коли я закінчив інститут, мене запросили учасники гурту «Кобза». Хлопці з «Березня» мене віддали, тому що розуміли: хай голос звучить хоч там.
1971-го всесоюзна фірма «Мелодія» записала і випустила платівку, яка тріумфально розійшлася країною, наробила галасу в США, Канаді.
У 1974 році на українське радіо прийшла головним редактором Андрієвська (імені не пам'ятаю). Витягла із сейфів величезні бобіни із записами «Кобзи» і... страшенно зненавиділа нашу музику, мовляв, це спотворення української пісні. Нас перестали пускати в ефір, хоча до того три роки «Кобза» широко звучала.
До Канади дійшли чутки, що «Кобзу» чи то розігнали, чи то арештували, чи то взагалі розстріляли. Гурт кілька років запрошували до різних країн — і весь час були відписки: то ми десь на гастролях, то захворіли. Тільки у 1982-му (через одинадцять років!), коли приїхав менеджер із Канади Юрко Джуровець, Держконцерт урешті дозволив — і ми вперше поїхали до Канади. Склад, на жаль, був уже інший. Новий керівник Євген Коваленко прийшов до нас десь у 1975 році, після доленосних подій. Отже, до записів диску, лауреатства стосунку не мав.
Хлопці, які «Кобзу» зробили, до Канади не поїхали, я єдиний лишився, хоча теж писав заяви про звільнення. Та далекі краї мене вабили неймовірно, я, скажімо, був на гастролях навіть на Камчатці й малював її. А тут раптом далека Канада. А перед тим була поїздка до Італії. Я побачив світ, збагнув, як це чудово. На мою користь було також те, що мій голос був основою багатоголосся «Кобзи». Люди не уявляли без нього ансамблю.
— І що було у Канаді?
— Там були утиски: «Це не ті «кобзарі», «Не ходіть на їхні концерти», «Це агенти КДБ». Такими листівками та плакатами обклеювали стіни та стовпи. Люди ходили з гаслами: «Теплий кожух, але не на вас шитий», «Схаменіться, недолюдки!», «Геть, іроди!» Щось страшне було. Та після першого концерту все стало на свої місця. Гастролі до Канади завершилися тріумфально.
— Не було радянської тематики, комуністичної ідеології...
— Ні в якому разі, винятково українські пісні. Хоча перед тим, коли ми їздили на Кубу, до Монголії, Німеччини, Чехословаччини, нас примушували співати російські та білоруські пісні. Мовляв, дружба народів. Українські канадійці сказали: «Тільки українські пісні. Хай росіяни співають російські. А ви співайте рідне».
Потім були поїздки до Японії, Польщі, й на такому нібито злеті почалося загнивання у колективі, застій.
У 1982 році в «Кобзі» стався цілковитий застій, публіка на концерти перестала ходити, бо не було нового репертуару. Це відбувалося за керівника Коваленка, який, отримавши квартиру, звання, вицмулював горілочку — і вже нічого не треба робити. Все тихенько розпалося.
Чому мені цікавіше як художникові? Бо як співак, я виконував те, що було потрібно, хоч певною мірою вибирав те, що мені подобається. В ансамблі я не був головний, підневільна людина. А як художник був вільний, залежав від власного хисту і професійності.
Я активно зайнявся кіноплакатом. Майже всі українські кінорежисери до мене зверталися.
Розпочалися виставки у Великій Британії, Франції, Фінляндії... Проте друзі запитували: «А де ж «Кобза»? « Я не знав, що робиться у коваленківській «Кобзі». Доходили чутки про суцільну деградацію: грало якесь тріо — гітара, барабани і акордеон, і називалося це чомусь «Кобзою».
Та ось у 2000 році я зустрів Михайла Гая, молодого завзятого музиканта-аранжувальника, який знав і любив справжню «Кобзу». До нас приєдналися, точніше повернулися бандурист Володимир Кушпет, флейтист Георгій Гарбар, співак Ігор Курилів. Ми створили «Кобза ORIGINAL». За місяць записали аранжування, за день видали диск, перші сингли пішли на телебачення, радіо.
Згадую, прийшов на УТ-1. Поставив диск. Люди завмерли, після «Івана Купали» почали аплодувати. Залунали репліки: «Як добре, що відновлена саме така «Кобза». Я зрозумів: ми на правильному шляху.
Коваленко мав би усвідомити, що треба працювати, «на шару» нічого не вийде. Та почалося інше: в газетних публікаціях він заявляв, що Вітер — пройдисвіт, узагалі ніхто, керує самодіяльною групою. А на ТБ, радіо реагували: «А ви давайте своє. Що ж ви?..».
— Самозванцями обізвали трьох засновників «Кобзи»!
— Ото ж бо. Це не жарти. Втім, ми не ставили за мету підкорювати сцену, заробляти гроші, адже кожний займається своєю справою. Коли ж запрошують на великі престижні концерти, ми із задоволенням їздимо.
Музично я труджусь багато, одинадцять дисків випустив. Торік наважився записати диск із власною музикою на вірші Миколи Сядристого. Хоч вважаю, що це мають робити професійні композитори. До них я відношу, наприклад, Чайковського, Верді, Таривердієва, Станковича. А наші неуки вважають себе композиторами, хоч це лише автори пісень чи мелодій. Це стосується і співаків. Правильно зазначив Шуфутинський: «Ні, я не співак, я виконавець. Співаки — це Карузо, Басков».
Я намагаюся бути всебічним: малюю плакати, графіку, живопис (портрети, пейзажі). У мене багато тем і в кожній знаходжу «родзинку», передусім у плакатних жанрах, навіть політичних. Отже, довбаю свою скелю. Втім, і в музиці прагну бути професіоналом, але не лізу до складних сфер — інструменталізму і композиторства. Мій коник — українські пісні й романси. Співаю також російські романси, військові й сучасні пісні. Намагаюся, щоб голос скрізь органічно звучав. Це далеко не всім удається. Ви можете уявити, скажімо, Святослава Вакарчука з «Океана Ельзи», щоб він зміг заспівати військові пісні або російські романси? У нього є своя колористична ніша. Або щоб Олег Скрипка заспівав красивий російський романс чи польську баладу?
Зараз іде дощ і я ловлю себе на думці, що люблю будь-яку погоду — і дощову, і сонячну. В усьому є потаємний чар.
Іноді чую від друзів: «Та у мене жінка не дуже красива». Однак у кожній жінці можна знайти щось дивовижне: очі, руки, шию, ніс, губи, стан... І створити собі образ, і за рахунок того ця жінка буде дуже красива і ти її любитимеш.
А можна говорити: і це не так, і се не те. Та краще вже застрелитися.
Така моя філософія: бути терпимим, гнучким і вишукувати скрізь красу. Я зустрічав чимало безкомпромісних людей. Гарні, здорові хлопці, але вони гинули, тому що потрапляли в інше русло. Той спився, той до інфаркту догрався.
— Тобто вискочив зі своєї стежки і, збитий з пантелику, зник.
— Так. А взагалі нині є два типи художників: піарно-тусовочні й такі, що працюють і не лізуть в очі. Фейси піарників неймовірно набридли, людям цікавіше дізнатися: «А що робить художник, який ніколи на тусовки не ходить, скажімо, Сергій Якутович». Я з ним часто зустрічаюсь на підході до майстерень, кажу: «Йдемо каву ковтнемо». А він: «Ні, ні, йду працювати». Запитую: «Ти сьогодні підеш на відкриття виставки такого-то?» — «Ні, ні, я не ходжу, я працюю».
Я схиляюся перед такими трудоголіками.
— Розкажіть про Ваш ювілейний концерт у Національній філармонії.
— Він присвячений моєму 65-річчю. Я зайшов у філармонію до свого доброго товариша директора Дмитра Остапенка, бо знав, що у нього день народження, подарував картину. Сказав: «А у мене має бути ювілей». Він відреагував: «А ти хочеш у нас зробити концерт?». — «А чому ні? Хочу». Таким чином склеїлося. Знову ж таки я не бігав, не просив, не падав на коліна.
— Коли дійство має відбутися?
— Восьмого жовтня. У філармонії всі дні розписані за рік. Дуже багато охочих виступати, конкурси, фестивалі, та знайшли один день для мене, слава Богові.
— Що буде паралельно виставлено?
— Тридцять плакатів на теми мистецтва та культури. Скажімо, про фестиваль Давида Ойстраха, про творчість скрипаля Кирила Стеценка, про українські театри.
— Акварельні та олійні картини будуть?
— Ні. То буде інша виставка цього року. Фойє філармонії непридатне для великих картин.
— Яким музичним дійством потішите на сцені?
— Повний склад «Кобзи» відіграє два відділення. Прозвучать переважно українські пісні, буде кілька російських романсів, пов'язаних із Києвом. Виступатимуть також друзі: гітарист Енвер Ізмайлов, Ніна Матвієнко.
— Наскільки я знаю, вокально-інструментальний ансамбль вперше виступатиме у Національній філармонії.
— Певно тому, що наша «Кобза» має фольклорну основу. У нас вільний стиль: фольк-рок-фьюжн на основі народних і академічних інструментів, зокрема бандури, флейти, сопілки, бас-гітари, клавішних, барабанів.
— Коли Ви були хлопчиною, Вас в «Українській рапсодії» знімав Сергій Параджанов. А нині кіношники цікавляться Вашою особою?
— У 2009 році режисер Тетяна Міллер на УТ-1 запропонувала зробити документальний фільм на основі мого життя. У мене якраз багато матеріалу зібралося. Вийшов п'ятдесятихвилинний фільм «Повернення у майбутнє». Вельми цікавий, зокрема й з історичної позиції: живі Параджанов, моя мама та інші непересічні люди. Показано багато моїх художніх робіт.
Коли у Спілці художників України друзі побачили стрічку, перший секретар спілки Володимир Чепелик запитав: «А ти що, не заслужений, не народний?» — «Ні».
Це було в грудні, а в березні мені присвоїли звання заслуженого художника України. Тобто стався поштовх, хоча всі давно дивувалися, чому я без звання.
Фільм кілька разів крутили на ТБ. Нині таких стрічок немає, я не кажу, що бракує. Демонструють «життя зірок»: хто з ким спить чи поскандалив, хто кому зрадив, якого кольору труси. Замість того, щоб людям показувати суттєве, важливе, вивертають брудну білизну.
Нещодавно зустрів кінорежисера Олега Бійму, його колегу з телеканалу «Культура» Валентину Черняк. Зав'язалася розмова, пролунала пропозиція: «Валеро, може, щось знімемо? Є невеличкі кошти». Я кажу: «Навіщо з нуля робити? Про мене є готовий фільм».
Приніс. Домонтували п'ять пісень до неповних фрагментів. Замість нудної довгої пісні гурту ДДТ на Майдані Незалежності вмонтували «Повій вітре, на Вкраїну» у моєму виконанні у Львівському драмтеатрі. Стрічка стала краще. Її показали кілька разів на каналі «Культура». Отже, фільм зажив новим життям. Його повезли до Польщі на фестиваль.
На Русанівці у Києві є такий меценат, не побоюсь цього слова, Олесь Маляревич. Він крупу не роздає, а садить дерева, облаштовує лавочки, підтримує танцювальний колектив, футбольну школу відкрив. «Кобзі» запропонував виступити для ветеранів, заплатив гонорар. І ми зробили концерт з військових та українських пісень. Галина Черняк трьома камерами відзняла. Вийшла гарна щемлива програма з кадрами кінохроніки війни і сьогодення. Показано живе спілкування з ветеранами, дітей, які танцюють і бігають... Її показали 22 червня — в день початку війни, потім ще й ще. Вона повторюватиметься. Галина Черняк і у Національній філармонії зніматиме трьома камерами мій ювілейний концерт. Тож матимемо солідний відеодоробок.
— Отже, Ваше життя буяє на полотні, в музиці й кіно.
— Про художників узагалі можна робити різнопланові фільми. Моє життя справді напрочуд різноманітне. В дитинстві я знімався у кіно, в молодості співав по світу, потім ґрунтовно поринув у малярство, але музика і кіно мене, на щастя, не полишають.
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»