ДМИТРО ХАРАТЬЯН: ТРЕБА БУТИ ТИМ, КИМ ХОЧУТЬ ТЕБЕ БАЧИТИ
У 1976 році на кінематографічному небокраї з'явилася нова зірка — актор, який силою своєї чарівності й таланту дотепер утримує перші місця в рейтингах популярності й затребуваності.
Кажуть, любов кіноаудиторії він здобув завдяки своїй незмінно молодій зовнішності. І це, незважаючи на непросте особисте і творче життя.
У дитинстві із захватом грав у «Чотири танкісти й собаку». Природжений лідер. Творець і керівник вокально-інструментального ансамблю «Аргонавт». Арт-директор клубу «Кіно».
Зіграв у таких знакових фільмах, як «Розіграш», «Зелений фургон», «Гардемарини», «Чорний квадрат», «Серця трьох», «Криза середнього віку», «На Дерибасівській гарна погода», «Маросейка, 12», «Аврора», у телесеріалах «Каменська», «Курортний роман», «Таємниці двірцевих переворотів», «Віра, Надія, Любов»...
Випускник театрального вишу — Щепкінського училища, Харатьян на підмостках сцени з'явився тільки наприкінці дев'яностих. Нещодавно закінчив Економіко-статистичний інститут (факультет фінансів і кредиту). Продюсер. Його гасло: «Треба бути тим, ким хочуть тебе бачити».
— Пане Дмитре, серед десятків блискучих ролей, зіграних Вами в кіно, окремо стоять ролі Ігоря Грушка з «Розіграшу» і Олексія Корсака з трилогії про гардемаринів. Це класичні типажі шляхетних і відважних юнаків. Як Вам здається, чи актуальний нині у мистецтві такий образ?
— Це класичний образ. Справжнє, краще, добре, світле, чисте незмінно існувало протягом усієї історії людства. На мою думку, не може бути героєм антигерой. Грушко, хлопець з гітарою, можливо, нині вже не такий актуальний, як тридцять років тому. Нині Грушко мусить бути іншим: сучасним, користуватися комп'ютером, розмовляти іншою мовою, але вчинки і діяння мають відповідати образу шляхетного хлопця.
— Але ж який рок-н-рол Ви грали!
— У той час у нас були свої кумири: Андрій Макаревич і група «Машина часу», гурт «Воскресенье». У 17 років я вперше почув Окуджаву, і для мене жанр авторської, бардівської пісні став домінуючим. Залишився Макаревич, як орієнтир у рок, поп, біт-музиці, а в справжній співаній поезії є взірцями Окуджава, Висоцький, Візбор. У новому поколінні цей напрям утілює Олег Мітяєв. Рок-музика — музика протесту, а в нас протест був символічний — проти відсталого й не завжди чесного світу дорослих. Адже діти й підлітки гостро сприймають фальш.
— Яким має бути учитель?
— Учитель має бути суворим і вимогливим, щиросердечним і уважним. Усі ці чесноти в педагога наявні незалежно від часу. Учитель — це той же найблагородніший герой. Принаймні він має бути таким.
Раніше учні не дозволяли собі відкрито виявляти неповагу або ворожість до педагога. Тепер жорсткіші часи. Ви говорите про фільм «Розіграш-1». А дивилися «Розіграш-2»? Там просто «жерсть». Ті ж герої, але з позиції нинішнього дня. Той самий Комаровський, який зробив підлий вчинок, тепер, хоч як дивно, знаходить розуміння... Тип успішної людини, яка виросла з радянського антигероя і, на жаль, стала героєм нашого часу. А колишні романтичні герої — поети, герольди, ентузіасти-кулібіни наразі відкидаються суспільством, вони мало кому потрібні. Фінансовий успіх вважають головним атрибутом гідної людини. Це — основа поваги, авторитету.
— Які у Вас критерії гідності? «Хороша людина — це не професія», казав Олег Комаровський з першого «Розіграшу».
— Достойний — насамперед порядний. Можна прожити життя хорошою, порядною людиною і при цьому багато чого досягти, професійно реалізуватися — одне другому не суперечить. Фраза, яку ви процитували,— з діалогу Олега з батьком, який просто «хороша людина», але не відбувся, на думку Комаровського, тому що його обійшли менш талановиті, але амбітніші однокурсники. А він грає на трубі, звичайний інженер і взагалі нічого собою не являє. Олег вважав, що будь-яка мета виправдовує засоби. А мені бути кар'єристом, переступати через загальнолюдські цінності (задля сумнівної мети) ніколи не хотілося.
— Ви якось назвали себе оптимістичним фаталістом...
— Так, я придумав для себе таке формулювання: оптимістичний фаталіст і фатальний оптиміст. І це дотепер так.
— Безумовно, часи не вибирають. Але якби раптом була можливість вибору, коли б Ви хотіли жити: у часи гардемаринів чи шістдесятників?
— Я б вибрав жити в шістдесяті. Мені здається, це був один із найвільніших, найщасливіших наших часів. Узагалі все, що пов'язане з тим періодом, дивовижне. Хоча тривав він недовго. Це був за духом щасливий час для народу загалом. У ті роки Гагарін у космос полетів! Мені здається, зовсім інші надії були на майбутнє. І річ не в системі — соціалістичній чи капіталістичній, а в тім, що людина вийшла в космос, зробила перший крок, і їй здалося, що вона пізнала таємниці Всесвіту... А насправді, як сказав один мудрець, що більше довідуєшся, то менше знаєш. А тоді здалося!
Як жили люди тоді: усі дрібні й побутові проблеми відійшли на другий план! І не тільки в нашій країні, а взагалі у світі після таких загальнолюдських звершень змінюється менталітет і є заради чого жити. Здавалося, торкнулися до чогось найсуттєвішого, заповітні дверцята пізнання відчинили...
— Вам не страшно було вийти на театральну сцену після успіху в кіно?
— Дуже страшно, але я спеціально піддав себе такому випробуванню. У студентське буття мої спроби на театральній ниві не дозволили до кінця перейнятися існуванням на сцені. Це були відчуття не дорослого артиста, що сформувався, а студентські, експериментальні. Можна сказати, це були тільки підступи до освоєння професії. Тому в 1995-му, коли ми почали репетирувати, а особливо коли вже почали грати, ще два роки я освоював театральний простір. Адже там усе суперечить тому, до чого звик у кінематографі.
У театрі більше енергетичної віддачі, потрібна інша сила жесту, звуку. Засоби виразності інші. Те, що в кіно виглядатиме фальшю, утрируванням, у театрі необхідно. Тому не завжди театральні артисти добиваються успіху в кіно, і навпаки, ті, хто успішно знімається в кіно, не завжди бувають гідні в театрі. Проте я намагався себе знайти в цій якості й, нарешті, через два роки почав одержувати задоволення у виставі «Про людей та мишей» за п'єсою Стейнбека і взагалі якось співвідніс себе з цією новою для мене формою акторського існування.
— Пізніше щуку вкинули у річку, адже проект Максима Дунаєвського «Кохання і шпигунство» був музичний.
— Його, можна сказати, ініціювала Лариса Доліна. Ми, безумовно, були знайомі, але вона раніше ніколи не працювала на акторській території. А в кількох фільмах, де знімалася вона, не знімався я...
— Ви легко знайшли спільну мову?
— Лариса — приголомшлива! Вона самозабутньо віддана своїй професії, з нею комфортно працювати. Вона надзвичайно відповідальна. Осягаючи новий для себе простір, дуже мені допомогла у вокальних тонкощах. Для мене — це подарунок і велике щастя, честь бути з нею на одній сцені, ще й співати разом. Бо вважаю, що Лариса — видатна співачка сучасності.
— Пане Дмитре, Ви — яскравий комедійний актор, працювали з класиком жанру Леонідом Гайдаєм. Чи спостерігаєте нині кризу комедійного жанру? Чи не став наш сміх більш злим? Коли востаннє по-справжньому сміялися, дивлячись комедію?
— Сміх буває різний. Він може бути чистий, добрий і світлий, а може — саркастичний і злий. Буває сміх ситуативний, на який розраховані нинішні домашні комедійні серіали. Чистої гайдаївської комедії тепер, напевно, не знайдеш. Хоча майстри залишилися. Слава Богові, живі Рязанов і Данелія, вони знімають кіно. Проте це вже інше кіно іншого часу. Коли говорити про молодших представників жанру, то відзначив би лише перший фільм Рогожкіна «Особливості національного полювання». З того, що бачив не дуже давно, найчистішою за звучанням для мене була трагікомедія Лунгіна «Бідна родичка».
— Відомо, що глядацьке сприйняття комедії, та й взагалі кіно, часто не збігається з оцінкою критиків...
— Критики приходять на фільм з іншими мотивами, ніж глядач. Глядач приходить у кіно, немов на свято. Він хоче одержати задоволення. Для нього це радісна подія в житті, а не робота. Він не має на меті шукати плюси і мінуси. Він у кінозалі не тримає дулю в кишені. Особливо в провінції така публіка — щира, відкрита, чиста й чесна. Мені, до речі, для такого глядача подобається грати набагато більше, ніж для спокушеної столичної публіки. Хоча корисно перше і друге. Щодо відгуків критиків, то особисто для мене вони важливі, але не основні. Я працюю для глядача.
— Мюзикл «Веселі хлоп'ята» став для глядача святом. Він пройнятий гумором і атмосферою, яким Ви віддаєте перевагу?
— У цьому театральному проекті я граю легендарну роль Кості Потєхіна, яку грав в однойменному культовому кінофільмі Утьосов. Так, це саме та світла, добра й святкова музична комедія, яку я так люблю і яка стрімко зникає з наших екранів і підмостків. Це свято акторського і глядацького співіснування. Постановка режисера Віктора Крамера має вигляд новорічного подарунка, вона заряджена позитивною енергією. Ми граємо її кілька років, і щораз я відчуваю момент щастя, виходячи на сцену. І те саме, як мені здається, відчуває глядач.
— Розкажіть про свою участь у рок-опері Євгена Євтушенка «Ідуть білі сніги».
— Від Євтушенка завжди колосальне враження. Вважаю його видатним поетом і громадянином. Він — одна з віх нашого часу. Він наше національне надбання. Євтушенко довірив мені зіграти роль Душі поета... Довірив разом із ним проспівати пісню про його дитинство «Как я люблю эти сумерки длинные, их перламутрово-пепельный цвет». Ще ми виконували присвяту Окуджаві «Простая песенка Булата», а потім додалося ще кілька пісень. Його знамените «Постель была расстелена, и ты была растеряна и спрашивала шепотом, а что потом, а что потом?» і «Я как поезд, что мечется столько уж лет между городом Да и городом Нет»...
Євтушенко для мене — жива легенда! З ним стільки пов'язано в житті. Він і його покоління були кумирами для моїх батьків. Вознесенський, Рождественський, Ахмадуліна... І я, навіть коли вступав до театрального, читав уривок із «Братської ГЕС». А потім з автором цієї поеми на його 75-річчя ми співали пісні на його вірші. Тож, бачите, усе в житті не випадково.
— Ви досить довго працювали телеведучим. А на яких передачах, фільмах міняєте канал чи вимикаєте телевізор узагалі?
— Не терплю програм, у яких перетрушують чужу брудну білизну. Найчастіше цим грішить НТВ.
— Куди не підете як гість ні за які пряники?
— Ніколи б не погодився брати участь у програмах на кшталт «Детектора брехні» або вести їх. Для мене неприйнятно привселюдно оголювати душу. Не люблю також, коли це роблять інші... Навряд чи стану «світитися» у політичних ток-шоу. Програми на зразок «Останнього героя», «Короля рингу», льодові шоу приваблювали мене тільки як глядача, хоча мене неодноразово запрошували в них брати участь. Навіщо? Актори перед початком зйомок у кіно підписують договір, де, зокрема, зобов'язуються не піддавати себе зайвим ризикам, щоб не поставити під удар увесь проект. Ці шоу саме і є зайві ризики. Артисти марнують своє здоров'я. Але ж воно необхідне нам для нашої основної роботи!
— Чи подобається Вам те, що робить російський кінематограф?
— Вражає багато чого, починаючи з «Дозорів», «Острова», зі свіжих — «Олена», «Шапіто-шоу», «Портрет у сутінках», «Дякую, що живий», «Два дні». Взагалі вийшло багато гарних фільмів, у яких я не знімався останніми роками (сміється), зате знімався в «Розіграші-2», «Поверненні мушкетерів», крутих у гарному сенсі слова й дорогих для мене серіалах «Московська сага», «Важкий пісок». Це, вочевидь, бурчання, мовляв, тепер погане кіно. У нас усе є.
— Схоже, Вам подобається зніматися в серіалах, хоча багато артистів, котрі поважають себе, серіали нехтують.
— Серіали бувають різні. Приміром, до репетицій мюзиклу я знявся в серіалі «Віра, Надія, Любов». Це сімейна сага, розповідь про історію родини потомственого хірурга Віктора Строєва, якого я граю. Серіал зроблено у кращих традиціях гуманного радянського кіно.
— І все-таки чи не здається Вам, що тепер набагато менше гарних серіалів, ніж раніше?
— Не можу з цим погодитися. Серіалів стало набагато більше, і вони різного рівня і якості. Виходить чимало «мила», але є й гідні роботи. Наприклад, «Ідіот», «Майстер і Маргарита», «Доктор Живаго». За всіх часів хороших фільмів було набагато менше, ніж поганих. Знаєте, скільки фільмів випускали в Радянському Союзі? Близько трьохсот на рік.
У пам'яті глядачів залишилися одиниці. Тільки ті, які можна було б вважати еталоном. Вони пройшли природний глядацький відбір. Я не люблю суджень про те, що в радянський час усе було добре, а тепер — погано. Або навпаки, нині усе добре, а в радянський час було погано. Думаєте, тоді людям нема чого було їсти? Ніхто від голоду не помирав, хоча в магазинах не було такого достатку, як тепер. Люди були добріші, співчутливіші одне до одного, незважаючи на те, що держава була атеїстичною.
— Іноді здається, що такої романтики, відчайдушності, відкритості, як у Вас, у нових молодих артистів немає. Чому? Не до романтики нині?
— Не згодний! Є такі актори! Відкриті, щирі люди. Та й взагалі артист без цього відчуття дитячості, наївності — не артист.
Так, час інший. Безумовно, складніший, жорстокіший навіть. І всі, в тому числі я, стали цинічнішими. Ми постійно рахуємо, зважуємо, тому що зараз панує ідеологія грошей. Золотий телець, на жаль, — цар і бог. Ми всі живемо під цим знаком. І що? Може, колись переживемо цей дикий (або який він там у нас?) капіталізм.
У кожного часу свої герої. Та я не впевнений, що романтиків тепер не залишилося. Вони є і будуть, бо на них тримається світ. Просто наша країна проходить такий етап, що ці люди не надто помітні. Для чогось нам це потрібно, якісь уроки з цього мусимо отримати.
Але ж увесь світ рахує! І Голлівуд рахує, коли якийсь проект планує. Однак вони вміють робити добре кіно, де не тільки спецефекти, а й справжні пристрасті. Вони це можуть. А ми чому не можемо? Значить, вчитися треба. І в деяких це вже виходить.
— Що у Вас пов'язано з нашою країною?
— О! Багато приємного. Та я взагалі в Україні з 17 років «прописаний». Після «Розіграшу» мій другий фільм — «Фотографії на стіні» — знімали в Одесі. Я тоді тільки закінчив десятий клас. Потім був фільм «Школа» — теж Київ, Одеса... І з дружиною Мариною, коли знімався в Гайдая у «Приватному детективові, або Операція «Кооперація», в Одесі познайомився. Багато в Україні гастролюю з театром. Був у мене плідний кількарічний період співпраці з Оксаною Байрак. Знявся у неї в п'яти фільмах, зокрема у таких: «Тобі, справжньому», «Аврора». У Києві отримав несподівану міжнародну премію «Людина року-2011» у номінації «Зіркове SOLO». Дуже подобаються ваш Хрещатик, Києво-Печерська лавра, Андріївський узвіз, будиночок Булгакова. А от родичів в Україні немає...
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»