ІВАН ПОПОВИЧ ЗБИРАЄ ТАЛАНТИ
Народний артист України Іван Попович другий рік поспіль організовує в рідному селі Осій на Іршавщині (Закарпаття) Міжнародний фестиваль «Іван Попович збирає таланти». Він відбудеться 7–9 вересня. Про цю подію ініціатор дійства Іван Попович розповів кореспондентові «ДУ».
— У мене виникла ідея провести фестиваль там, де я народився. Вирішив створити міжнародний фестиваль, адже цей край оточують різні країни, в тому числі Румунія, Словаччина, Угорщина, Польща.
До нас на фестиваль приїжджає багато закордонних гостей. Також хотілося зробити добру справу рідному селу, про яке я навіть пісню написав із своїм земляком. Вона стала в наших краях майже народною. Співають усі: від маленького до великого. І на фестивалі вона також звучатиме. Минулого року, коли ми вперше провели цей захід, я навіть не очікував, що приїде понад 200 учасників.
— Чи є якісь обмеження?
— Жодних обмежень! Зазвичай, на фестивалях, конкурсах існує вимога: зареєструйся, сплати фінансовий внесок за участь у проекті. А в мене такого немає. У цьому році Міністерство культури та наш земляк — міністр Михайло Кулиняк з розумінням поставилися до мого фестивалю. Було виділено кошти на його проведення. Уже не треба ходити з простягнутою рукою до бізнесменів. Ми за бюджетні кошти замовили сцену, звук, світло, необхідну амуніцію, проживання та харчування членів журі. Я замовив афіші, дипломи, нагороди, Гран-прі.
— Чим цікавий ваш фестиваль?
— Він незвичний. У перший день, 7 вересня,— заїзд учасників і знайомство за вечерею. Пригощаємо традиційною нашою стравою «токан» (мамалига). Збираємо учасників в урочищі «Кам’янка», де термальні води, горить вогнище, яке нагріває воду в чані. Учасники мають можливість купатися в цих чанах, потім стрибати в холодний басейн або гірську річку, яка поруч. Вони навколо вогнища відпочивають, а потім уже йдуть до сцени і пробують свої сили.
Другий день фестивалю — конкурсний. Від самого ранку журі прослуховує виконавців. У другій половині дня оголошується — хто з учасників іде в переможці, хто — в нагороджені. Увечері відбувається концерт-знайомство на майдані в мальовничій місцевості в селі Осій. Приїжджає багато гостей. Для молоді — дискотека.
Третій фестивальний день найцікавіший. Зранку екскурсія для учасників. О 12-й годині — репетиція вечірнього гала-концерту. З 16-ї — нагороджуємо дипломантів. О 19-й, коли починається великий гала-концерт із запрошеними гостями, будемо вручати Гран-прі, першу, другу та третю премії.
Враховуючи те, що Закарпаття — край своєрідний, обов’язково готуємо бика на вертелі. Маринують бика три дні, а потім на вогнищі смажать. Спеціально приїжджають угорці, адже вони на цьому розуміються. Усі глядачі, учасники мають можливість скуштувати бика. Маленьких учасників пригощають безалкогольними напоями, а дорослих — домашнім закарпатським вином. Працюватимуть сувенірні кіоски.
Дитячий табір відпочинку готовий прийняти понад 200 учасників конкурсної програми. Ночівля, харчування — за символічною ціною.
— Які вимоги висуваєте до конкурсантів?
— Ми приймаємо всіх. Я спеціально не сиджу в журі, щоб не впливати на рішення. Я лише ідейний натхненник та реалізатор. Сам беру участь у всіх заходах.
Вимог до конкурсантів немає. Моя мета — виявити талант у дитини, дорослого, дати путівку в життя. На минулорічному фестивалі перемогла дівчинка Віталіна Кизляк, яку я до того не знав. Вона, до речі, з мого села, навчалася в Ужгородському музучилищі. І журі вирішувало: кому віддати Гран-прі — їй або хлопчику з Ужгорода, який також талановитий. Мене покликав голова журі і сказав: «Ваше останнє слово?» Я відповів: «Як ви вирішите, так і буде» І Гран-прі присудили Віталіні Кизляк. До мого фестивалю Віталіна стала переможницею в Ігоря Кондратюка на телепроекті «Караоке на майдані». А цього року, звичайно, не без моєї допомоги, вона вступила навчатися в Академію естради. Там я тривалий час був завкафедри. Бачите, вже перші плоди фестивалю є. Я Віталіну іноді беру у свої концерти. Вона хороша дівчинка, талановита.
— Яка система відбору учасників фестивалю?
— Сформований штаб, до якого телефонують або через інтернет реєструються, потім приїжджають. З місцевої середньої школи в нас є помічники, які супроводжують учасників, розповідають гостям про наші краї, підтримують порядок.
— Хто з відомих гостей виступить у гала-концерті?
— Ми запросили спеціальних гостей: заслужену артистку України Ганнусю Цингаєвську, зі своїм колективом приїжджає заслужена артистка Євгенія Власова. Є заявки від румунів, словаків, угорців. Можливо, прилетять міністр культури і Михайло Поплавський з балетом.
Концерт буде величезний. Виступатимуть місцеві співаки і ті, які раніше брали участь у фестивалі, а нині живуть по всій Україні та за кордоном. Дві сестри проживають в Америці. Вони приїжджають на фестиваль і просяться в учасники гала-концерту. Також побачимо виступ етнічного фольклорного гурту «Іршава» та колективу «Молоді закарпатці».
— Особисто Ви брали участь у багатьох конкурсах. Яку пораду можете дати нинішнім конкурсантам?
— Я дійсно безліч разів був учасником конкурсів і фестивалів. Першу перемогу здобув, навчаючись на третьому курсі Львівської консерваторії. Їздив на Х Всесвітній фестиваль молоді і студентів у Берліні, де отримав Гран-прі і першу премію. Цього я навіть не очікував. Зі 110 країн світу приїжджали учасники. А на інших конкурсах, зокрема в Керчі,— третя премія, на Всесоюзному конкурсі в Ризі другу премію я поділив з Розою Римбаєвою. Щоправда, нижче третьої премії не падав.
На своєму фестивалі на другий день прослуховування я збираю всіх конкурсантів і їм кажу: не впадайте у відчай, не журіться, якщо ви щось не взяли цього року. Візьмете в наступному. Брати участь у фестивалі потрібно. Конкурсанти знайомляться на фестивалі, а потім листуються, спілкуються в інтернет-мережі.
На мій погляд, фестиваль потрібний. Місцева влада в цьому зацікавлена. І головне — люди його чекають.
— Чи готові взяти під свою опіку переможців фестивалю, ставши їхнім продюсером?
— Ні. У мене є вже талановиті діти, з якими я працюю, зокрема Володимир Рибчук. Він фіналіст «Шансу-2006». Надзвичайно цікавий хлопчина! Я не готовий до продюсування. Живу життям вільного художника. Заради цього відмовився від керування кафедрою в Академії естради. У мене ще, дякувати Богові, голос звучить, я співаю, роз’їжджаю з концертами. Багато хто мене просить стати продюсером.
Якось я прийшов до одного чоловіка. Він кладе на стіл пачку 100-доларових купюр, тобто 10 тис., і каже: «Я хочу, щоб з моєї дочки ти зробив зірку. Скільки хочеш, стільки дам грошей». Я кажу: «При всій моїй повазі до тебе, ти не за адресою звернувся. Є спеціальні люди, які цим займаються».
Продюсування — надзвичайно відповідальна річ. Знаю, що молодь нині вкрай амбітна. Я знаю багатьох продюсерів, які власні квартири попродавали, щоб укласти гроші в чадо, яке продюсують. А потім вихованець приходить і каже, що більше не хоче з цим продюсером працювати, бо іншого знайшов.
Я жартую, коли мене запрошують на концерти і йдуть фінансові неузгодження, то кажу, якщо не подобається, запрошуйте когось іншого. Тому що Попович мусить співати добре або дуже добре. Погано він не має права співати. Коли приїжджаю до свого улюбленого Львова, завжди казав, кажу і казатиму, що я народився двічі: як людина — в Закарпатті, а як музикант — у Львові. Мене Львів робив Іваном Поповичем, і я цим пишаюся. Донині, коли проходять мої концерти у Львівській національній опері, завжди аншлаги, і мені дуже приємно. Треба тримати марку, щоб не підводити земляків.
— Якось Ви приїжджали до Львова з концертом, в якому брала участь ваша донечка Соломія. Чи продовжує вона співочу кар’єру?
— Соломійка співає. Зараз ми з нею плануємо випустити диск, але вона нічого не має спільного з професійним співом. Донечка закінчила Львівський юридичний університет і зараз працює інспектором з кадрів в одному із судів Львова. Вона народила донечку Софійку, якій два з половиною рочки. У неї своя сім’я. Надзвичайно хороший чоловік. Я їй підготував у Києві житло, і вона його має. Але Соломійка виявила бажання проживати у Львові, то довелося купувати житло там.
Соломія співає і хоче співати, але я переконав донечку: «Соломійко, в нашій професії треба бути або першим, або ніким. Я не хочу, щоб ти приходила на радіо, телебачення і казала, що прийшла дочка Івана Поповича. Я хочу, щоб ти прийшла і була затребуваною». Якщо цього немає, то нічого не вийде. Усе залежить від неї самої, насамперед. Я бачив бажання, але не бачив напористості в праці, а без цього нічого не буде.
— А у Вас наполегливість була?
— Так. Коли навчався у Львівській консерваторії, то жив у гуртожитку. Прокидався о пів на шосту, тролейбуси в цей час ще не ходили. Біг у консерваторію, щоб зайняти клас і позайматися. До 9-ї я займався, потім снідав, ішов на першу пару, знову повертався тролейбусом у гуртожиток. Кілька годин поспав і йшов на індивідуальні заняття. Тільки так, але це дало свої плоди. Після закінчення консерваторії (а я закінчував кафедру диригування і факультативно в Марії Байко — вокальний факультет) мене залишили працювати на кафедрі диригування. Я рік попрацював, а потім мені запропонували організувати інструментальний ансамбль «Ровесник», який згодом перейменувався у «Ватру». Коли в нас почалися гастролі, я сказав у ВНЗ, що не можу бути викладачем і їздити на гастролі. Мої студенти повинні мати вчителя, а не гастролера. Довелося консерваторію покинути. Слава Богу, багато друзів там залишилося.
Нещодавно бачився з ректором, і він сказав, що пора мені прийти в консерваторію та зустрітися зі студентами. Коли я навчався, то викладачами працювали одні боги в повному розумінні цього слова: Станіслав Людкевич, Микола Колеса, Ігор Сімович, Кос-Анатольський... Зараз, сподіваюся, що там усе гаразд.
Розпитувала Інна БОРИСОВА
також у паперовій версії читайте:
- НАШ АВТОР — ЛАУРЕАТ ПРЕМІЇ ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА
назад »»»