ВОЛОДИМИР ШОВКОШИТНИЙ: ГАСЛО «ПИСЬМЕННИК — СОВІСТЬ НАРОДУ» МАЄ ПОВЕРНУТИСЯ
Наш гість — Володимир Шовкошитний, поет і прозаїк, доктор філософії в галузі політології, професор, заступник голови НСПУ, директор видавництва «Український пріоритет».
Літературне начало, певно, все ж бере гору над активною громадсько-політичною діяльністю Володимира Шовкошитного, який пройшов школу народного депутата Верховної Ради першого скликання, є головою Координаційної ради Міжнародної організації «Союз Чорнобиль».
— Пане Володимире, Ви ненаситно беретеся за всілякі громадські обов'язки, тягнете віз спілчанської роботи, маєте репутацію щирого бунтаря, якого притягують суспільно-політичні вогнища. А скільки часу залишається суто на творчість?
— Найкращі мої твори, вважаю, народжуються під час поїздок. Протягом минулого року я проїхав Україну від Луганська до Ужгорода. Лише в Донецьку не зустрічався в університетах, не читав лекцій. Був у Харкові (в трьох університетах основних), Полтаві та відповідних областях, Рівному, Луцьку, Львові, Острозькій академії — двічі, Кіровограді, Черкасах, Дніпропетровську, Запоріжжі... Був у багатьох київських вишах, ліцеях і школах. За рік зустрівся більш ніж із сімома тисячами студентів і старшокласниками — як україномовними, так і російськомовними.
Очевидно, внаслідок складу характеру, мої лекції часто схожі на проповіді. За виплеском енергії. Але дивовижна річ: коли вихлюпуєш енергію в залу, спочатку немов спустошуєш себе, а потім виникає ефект сполучених посудин. Я віддаю запал молодим, взамін вони — свою енергію, віру. Часом ефект — дивовижний!
Тож скільки часу залишається на творчість? Не більше, ніж у будь-якого митця: 24 години на добу. Маю величезний гріх перед колегами по цеху, бо за все своє життя випив менше, ніж переважна більшість моїх колег учора з вечора. Я не витрачаю часу на богемне життя. Пишу, навіть якщо у мене немає комп'ютера чи ручки поруч, увесь свій час, у тому числі й уві сні.
Нині пишу роман. Це буде друга книга до твору «Хресна путь», який мав хорошу пресу, добрі відгуки. Така назва залишиться тільки для першої книги, де відображено хресну путь України, українського народу і, очевидно, автора.
Друга книга дилогії називатиметься «Білий кречет», причому кречет тут як символ, адже коли він атакує — це тризуб. Мій головний герой має псевдо «Кречет» і воює він з цілою зграєю хижих орлів: ненаситним двоглавим — московським; пихатим — нацистським і пощипаним та гоноровим — польським.
Нова книжка торкається надзвичайно болісної сторінки нашого національного життя. Ідеться про так званий волинсько-поліський період УПА. Охоплено проміжок від 1937 року, зараз я в 1943-му. Це — Кам'янець-Подільський, Львів, зокрема розстріл у Львівській в'язниці, проголошення Акта відродження української державності. Це — розстріл у Луцькій тюрмі, адже сталінські соколи з НКВС знищили у в'язницях цих міст понад чотири тисячі українців — без вироків, часто без слідства, просто так.
У цей період на всю потужність уже діяв Тарас Бульба-Боровець. Він створив так звану Олевську республіку. Величезна територія охоплювала майже всю Волинь, Полісся, аж до Слуцька в Білорусі. Понад три місяці жодної іншої влади, окрім УПА «Поліська Січ», там не існувало — ні червоної, ні німецької.
Коли німці почали нищити Олевську республіку, Бульба-Боровець пішов у збройну опозицію, почав їм протидіяти, намагаючись воювати з їхніми сателітами, не вбиваючи німців, щоб не підставляти мирне населення під каральні операції. Він нищив допоміжну поліцію, скажімо, мадярські жандармські частини. Утім, діставалося й німцям.
Бульба-Боровець постійно вимагав, щоб звільнили українського революціонера Степана Бандеру. І водночас служба безпеки ОУН Степана Бандери почала «розробку» Бульби-Боровця і мельниківців.
Дивовижним чином гинуть три очільники УПА: головний командир Василь Івахів («Сонар», «Сом», «Рос»), начальник штабу поручик Юліан Ковальський («Гарпун»), ад'ютант штабу хорунжий Семен Снядецький («Сірко»). Усі вони загинули, втрапивши в одну засідку біля села Черниж. Кричуще порушення елементарних правил партизанської війни: троє командирів, які мали незаперечний авторитет, чомусь раптом збираються в одному, дуже небезпечному місці, де надто багато німецьких гарнізонів, засідок, де потужні польські «пляцувки», де нишпорить Армія Крайова, де безліч червоних банд більшовиків, закинутих для боротьби з УПА. Сонара-Івахіва з соратниками охороняло лише з десяток людей. Вони не повідомляли про свій рух відділення УПА, які там дислокувалися. Ті б виділили сто-двісті — скільки треба людей для охорони, бо це еліта.
Раптом вони зникають. Коли ж не стало військових авторитетів, гіпертрофовано підвищилася роль держави в державі — служби безпеки ОУН.
Сонар-Івахів був прихильником об'єднання мельниківських, бульбівських і власне бандерівських відділень (під відділеннями маються на увазі збройні формування). 22 травня він мав зустрітися з Бульбою-Боровцем і представниками мельниківців для того, щоб обговорити або й підписати формат об'єднання: хто кому підпорядковується тощо, щоб усі інтереси було враховано. Однак 13 травня, за 50–60 кілометрів від місця доленосної зустрічі (й за дев'ять днів) гинуть перші керівники УПА.
Мій герой потрапляє в ці жорна, намагається розібратися, що сталося.
Чому виникає така страшна ситуація, коли українці вбивають українців? Бандерівці усувають мельниківців, бульбівців. Чому?
Хоч хай там як, намагаюся, щоб у мене не було негативних героїв. Адже кожен воює за національний або ж партійний інтерес. Кречет обстоює цінності, головна серед яких — свобода. Його вибір — боротьба! Його мета — Україна! Його засіб — правда!
— Усі вчинки треба розглядати в контексті подій і ситуацій.
— Авжеж. У мене є тільки два негативні персонажі. Це червоні командири, які до 1943 року приписували собі всі бойові операції, диверсії бульбівців, бандерівців, мельниківців. Хоч що б ті зробили, про них не повідомляли в штаб радянського партизанського руху, стверджували: «Це ми». Якщо порахувати, скільки вони підірвали ешелонів з німецьким озброєнням і живою силою, то стільки не набралося б у всій Німеччині.
Рядові червоноармійці — люди підневільні — вважали, що вони народні месники. Їм так пропаганда втовкмачувала.
У мене нема негативних образів поляків. Усі вони воюють за святу ідею: «Велка Польська от можа до можа». Так їм вдовбали в голови.
Зібралося матеріалу ще мінімум на дві книги. Очевидно, доведеться другу закінчити банально: «Далі буде». Має бути відповідний формат, відповідне насичення, бо взагалі-то роман про родину, сім'ю, любов на тлі історичних подій, а не навпаки. Але драматизм подій історичної ваги часом виходить на передній план, тобто кохання, доля родин головних героїв іноді розчиняються у плетиві історичних подій.
Отже, 24 години на добу у мене залишається для творчості. Із них годин вісімнадцять я пишу або можу писати, а решта думаю, що писатиму.
— Розкажіть про очолюване Вами видавництво «Український пріоритет».
— Перш за все, я дуже хочу полегшити письменникові шлях до читача. Мене приваблюють ті твори, які є пріоритетними для України,— в прозі, поезії, науці, в усіх сферах суспільного життя. Ми видали книги спогадів про неймовірного Ульяненка, історичні розвідки про Федора Гребенка — народного ватажка часів УНР, спогади відомого журналіста Михайла Скорика, поезії Станіслава Бондаренка та Ані Атаманенко, дитячу літературу Анатолія Дімарова та Мар'яни Ангелової і цілу бібліотечку «Слова Просвіти». Зараз у ньому готується чорнобильська книга Валентини Козак «Молюся за Україну» й перша україномовна книга про кіокушин карате легендарного бійця цього виду єдиноборств Станіслава Близнюка «Український шлях кіокушин карате» та моя дилогія «Кров — свята».
— До керівництва Національної спілки письменників України прийшла нова команда. Що робиться, аби спілка повернула собі гідний авторитет, а український письменник набув всенародного авторитету проповідника, трибуна, став совістю й виразником нації?
— Певно, найстрашніше те, що зусиллями капіталу і, очевидно, попереднього керівництва майже вщент десакралізоване ім'я самої спілки, ім'я письменника, завдано удару по репутації та авторитету.
Я пригадую, коли мене в 1988 році прийняли до спілки, я заходив і бачив Павла Загребельного. Слухайте, це було щось неймовірне: Загребельний іде!
Я пам'ятаю, як ми з Юрієм Щербаком та іншими творили екологічну фундацію «Зелений світ». Свої засідання проводили в приміщенні Комітету захисту миру в Олеся Терентійовича Гончара — голови комітету. Я коли побачив уперше Гончара, у мене подих перехопило... «Прапороносці», «Тронка», «Собор»... Я дивився на Гончара: де ж німб? Він має бути обов'язково.
— Почуття пієтету живить.
— Авжеж. Для мене це була неймовірна подія — бачити таких людей. Якось Світлана Йовенко сказала: «Володю, я показала Ліні Василівні ваші вірші. Вона їх високо оцінила». Я був у захваті. І потім, на Першому установчому з'їзді Руху я побачив Ліну Костенко (ми були вже знайомі). Поруч стояла її донька Оксанка Пахльовська. Я підійшов — і Ліна Василівна обняла мене і сказала: «Молодець, Володю». Я думав, що полечу.
Нині немає цього. Від присутності справді феноменальних людей душі не здригаються. Приїздиш до університету на філфак і кажеш: «Учора я спілкувався з Дмитром Васильовичем Павличком» — і жоден м'яз не тремтить на обличчі, сльоза ні в кого не вискочить, крила не виростають.
Кажу: «З Іваном Федоровичем Драчем ми тоді-то писали декларацію». Волосся дибки не стає — нічого не відбувається. Щоправда, коли говориш про Ліну Василівну, виявляють пієтет. Бо Костенко для молоді — легендарна таємниця, загадка. Вони народилися, закінчили школи, університети і ніколи її не бачили. Раптом почули, що вийшли такі-то книжки, і Ліна Василівна зробила кілька вояжів, погодившись на всеукраїнський тур. Та молодики у Львові зневажливо бовкнули, і Ліна Василівна відреагувала фразою типу «авіаносці не ходять по болотах».
Тож нині стоїть величезне завдання перед Спілкою письменників: знову сакралізувати письменництво, вивищити працю письменника, зробити книгу престижною, читання — предметом гордості, для молоді перш за все. Людина, яка читає українську книгу (а не втуплюється в ноутбук), скажімо, в метро, має стати взірцем.
Для цього слід задіяти всю державну машину, яка нищила українську книгу, український книготорг.
Олжас Сулейменов правильно сказав: «Поети — пси народу». Вони біжать попереду, відчувають усі загрози і про це попереджають.
Колись було гасло «Письменник — совість народу». Я хочу, щоб це гасло повернулося. Очевидно, треба працювати із самими письменниками, щоб ті з нас, хто не є совістю народу, намагалися бути сумлінними. Я думаю, що таких небагато. Просто нас мало чують. Наклади книжок мізерні.
В одному з обласних центрів я познайомився з автором двадцяти п'яти книжок. Запитав: «А які наклади?» — «Двісті, триста, ну максимум п'ятсот примірників. Розходяться по обласних бібліотеках. Видаю власним коштом, іноді міськрада допомагає».
У Дніпродзержинську є вражаючий чоловік Сергій Злючий. Більшого добряка я не зустрічав у житті. Гадаю, козацьке прізвисько пристало до предка, коли худого називали Пампушкою, дебелого — Щукою, хороброго — Зайцем, тобто часто контраверсійні прізвиська давали. Так от Сергій Злючий зробив пречудові поетичні переклади з польської, російської. Якість — вражаюча! Мого улюбленого російського поета — українця Арсенія Тарковського — переклав фантастично за точністю, за відчуттям української мови. І сам Злючий чудовий поет, якого раніше я не знав.
— Отже, його творчість гідна всеукраїнського розголосу.
— Звичайно. Це абсурд, що люди знають лише два-три імені з львівської письменницької організації. А там насправді письменницька еліта. Не тільки Іваничук, Федорів, Лубківський... Мінімум два десятки імен — гордість української літератури: Гордасевич, Ярослава Павличко, Лозова, Чумарна, Людкевич...
— А ми загрузли у локальності, законсервованості...
— Авжеж, ми всі роз'єднані. Тож почали втілювати проект «Література без провінції». Цього року вже провели обміни. У Запоріжжі голові письменницької організації Григорію Лютому (прекрасний поет!) кажу: «Бери з собою, чоловіче, трьох різнопланових колег із книжками і їдьте до Івано-Франківська, де я домовився з обласною радою, зі своїм колегою, другом і мером міста Віктором Анушкевичем, з головою обласної організації письменників Євгеном Бараном. Вам нададуть радіо, телебачення, університети, бібліотеки. Ви проведете зустрічі, розкажете, як живуть українські письменники на південному сході».
Вони поїхали. Це був фурор. У відповідь Євген Баран зі своїми колегами вирушив на Шевченківські свята «В сім'ї вольній, новій» до Запоріжжя. У Кіровограді я домовився, що івано-франківські письменники дорогою туди заїдуть. І вони там день відпрацювали. Надійшли відгуки: «Слухайте, а Євген Баран, виявляється, дуже тонкий літературний критик, вражаюче знає весь літературний процес. Івано-Франківськ — це не тільки Пушик, якого в Україні знають. Там є багато надзвичайно цікавих, самобутніх літераторів. Це Ольга Слоньовська, Степан Процюк, Ольга Бабій, Ольга Деркачова».
У Криму я зустрічався з віце-спікером парламенту, міністром культури. Домовилися, що київська і кримська письменницькі організації проводитимуть обміни восени.
Я кажу: «Друзі дорогі, ми кричимо про інтеграцію в Європу, наша не українська влада кричить про інтеграцію до єдиного Митного союзу, бо їй без Москви ніяк жити не можна. Тож інтегруймося між собою. Подивимося, що схід і захід, північ і південь в Україні — українські, що ми маємо духовну потребу жити разом, і через те росіяни не побігли з України в Росію, відчувають себе українцями російського походження. І через те не всі євреї втекли до Ізраїлю, живуть тут і з нами дружать».
Я хочу такої України, де б усі в ній сущі об'єдналися навколо духовних та історичних цінностей української нації. Тоді всі тут матимуть щастя. І росіяни житимуть в Україні, як колись сказав Драч, краще, ніж у Москві, а євреї краще, ніж в Ізраїлі. Але правлю Івана Федоровича — тільки тоді, коли українці в Україні житимуть краще, ніж вони живуть у Канаді і США.
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»