ПОЛІТ КРІЗЬ ЯДЕРНУ ХМАРУ
2 грудня 2009 року Генеральна Асамблея ООН затвердила Міжнародний день дій проти ядерних випробувань. Проводити його було вирішено щорічно 29 серпня. Цей день вибрано невипадково: у 1991 році 29 серпня президент Казахстану Нурсултан Назарбаєв видав указ про офіційне закриття сумнозвісного випробувального полігона в Семипалатинську.
Запровадження Міжнародного дня дій проти ядерних випробувань покликане звернути увагу людей на згубні наслідки, що супроводжують будь-які випробування ядерної зброї, і говорити про потребу їхнього повного припинення.
На Полтавщині живе 80-річний колишній військовий авіатор Андрій Ісидорович Бевз, котрому за примхою долі довелося брати участь у жахливому експерименту із випробування атомної бомби. Він став маленьким «гвинтиком» потужного ядерного маховика, який розкручував Радянський Союз у протистоянні із США. Тоді, на початку 50-х років, СРСР активізував випробування ядерної зброї із залученням військової авіації.
Ядерна гонка між США та СРСР набувала обертів, з’являлися нові види страшної зброї, що потребувала випробувань. До справи долучили військових авіаторів, які не лише скидали з літаків атомні бомби над спеціальними полігонами, але й виконували інші завдання, пов’язані з апробацією смертоносної зброї.
«Вибухова хвиля тричі наздоганяла наш літак...»
Нещодавно в музеї історії 13-ї гвардійської авіадивізії, яку ще називають полтавською, відкрили нову залу. Там виставлені документи й експонати про найтаємніші часи в історії двох авіаційних полків, які базувалися в Полтаві. Мова — про виконання авіаторами спеціальних завдань, пов’язаних із випробуванням ядерної зброї.
Приміром, 1954 року екіпажі 226 гвардійського авіаполку на літаках Ту-4 проводили радіаційну розвідку місцевості після випробувань атомної бомби американськими ВПС. 26 жовтня 1954 року для відбору проб повітря після ядерного вибуху на полігоні в Казахстані також задіяли два екіпажі Ту-4 із Полтави. З того ризикованого рейсу не повернувся живим борт-технік старший лейтенант Олександр Бондаренко: через несправність ізолюючого протигазу він загинув під час польоту. 15 жовтня 1962 року екіпаж Ту-16, але вже з іншого — 185 авіаполку, який теж дислокувався в Полтаві, залучали для ядерних випробувань на Новій Землі тощо.
Є там матеріали і про політ у справжнє пекло 50-річної давнини. 20 серпня 1962-го кілька екіпажів 226 полку на літаках Ту-16 вилетіли на секретне завдання, про яке й нині відомо не дуже багато...
Андрій Ісидорович Бевз був у складі екіпажу того літака, й понині добре пам’ятає найменші подробиці польоту в пекло:
Він згадує: «Для участі у випробуванні ядерної зброї в нашому полку сформували збірний екіпаж літака Ту-16, командиром якого призначили заступника командира полку Віктора Авдєєва, правим льотчиком — командира ескадрильї Івана Чугунова. Тобто, як сьогодні говорять, представництво було на високому рівні. До речі, за таким саме принципом формували екіпажі для участі у випробуванні й в інших полках.
Коли ми злітали, пішов дощ, що розцінили, як добру прикмету. Літак узяв курс на полігон на Кольському півострові поблизу міста Оленегорськ. Після приземлення підготовка до секретного польоту тривала ще майже місяць. З нами проводили практичні заняття, читали лекції тощо. Мені запам’ятався один з лекторів — генерал-майор із золотою зіркою Героя Соціалістичної Праці. Тоді це було дивним, адже я ще не бачив військових, які б мали найвищу цивільну відзнаку.
Виліт на спецзавдання — 20 серпня 1962 року. Яка потужність атомної бомби, ми не знали, бо випробування саме й мали її встановити. Напоготові тримали дев’ять екіпажів, котрі пройшли підготовку. Скинути бомбу доручили екіпажу, сформованому з льотчиків авіаполку, який дислокувався в Прилуках (Чернігівська обл.). Командиром екіпажу призначили командира полку, Героя Радянського Союзу. Наш літак та ще один мав летіти на невеликій відстані від головного екіпажу. Завдання для нашого екіпажу — пролітання через зону ядерного вибуху одразу після того, як скинуть бомбу. Що це означає і на яку небезпеку тоді наражалися, ми собі не уявляли...
Я зайняв місце стрільця-радиста в кормі літака. Стекла кабіни закрили щільною чорною тканиною, а торцеве скло — металевою шторкою. Це для того, щоб ми не осліпли під час вибуху від надпотужного сяйва. Видали нам і спеціальні окуляри з темним склом — 93% затемнення. Ми мали надіти їх перед вибухом. Іншого захисту від радіації не було: в політ відправилися у звичайних комбінезонах.
Літаки піднялися на висоту 11300 м. Звідти й скидали бомбу. Її обладнали спеціальним радіозумером, аби всі екіпажі чули в ефірі її політ. Бомбу підірвали на висоті 500 м над землею: за планом випробувань тоді проводили повітряний вибух. Від його епіцентру наш літак перебував на відстані 11 км — усього одна хвилина польоту.
Коли зумер замовчав, ми зрозуміли, що бомба вибухнула. Я зазирнув у шпарину між шторками і побачив спочатку невелику червону півкулю — наче сонце сходило. Потім над нею утворився й почав стрімко рости «гриб», зовсім такий, як малювали ядерний вибух у підручниках. До нас тричі докотилася вибухова хвиля, і ми на собі відчули потужність ядерного вибуху. Літак першого разу труснуло так, що вже на аеродромі після приземлення техніки розгляділи, що на фюзеляжі бракує люка заправки, який зірвало вібрацією. Друга хвиля теж виявилася дуже сильною, але літак витримав. Третя накотилася вже значно слабша.
На абсолютно чистому до того небі звідкілясь раптом заявилися хмари, «гриб» виріс майже на 15 км заввишки й продовжував тягтися вгору. Наш літак облетів його, змінив курс на 180 градусів, і ми почали наближатися до пекла. У кабінах про всяк випадок відключили надув повітря, яке робилося двигунами. Інженери боялися, що із зовнішнім повітрям через двигуни радіація потрапить до наших кабін. Через «гриб» пролетіли на висоті 12300 м. Але він зависав значно вище над нами.
Пролетіли нібито благополучно й взяли курс на полігон. Але аеродром нас не прийняв через погані погодні умови — там дощило. Наш заражений радіацією літак не прийняли і на аеродромі в Тарту (Естонія). Там теж ішов дощ. Ми повернули на Полтаву...
Після приземлення біля літака зібралося багато людей. Підігнали бронетранспортер і кілька команд хіміків, щоб почати дезактивацію машини. Начальник особливого відділу забрав індивідуальні дозиметри. Коли я зазирнув у вічко дозиметра, дуже здивувався, адже його зашкалило на показнику 50 рентген. Спочатку думали, що дозиметр несправний, але таку саме картину побачили в дозиметрах й інші члени екіпажу. До речі, як мені згодом розповіли, на літаку був ще один дозиметр, у кабіні пілотів. Стрілка показувала рівень радіації всередині літака майже 250 рентген...
Весь наш екіпаж одразу після приземлення відвезли до санітарної частини, де ми пробули тиждень. На обличчях шкіра почала рожевіти — напевно почалася хвороба через опромінення. Загалом медики над нами чаклували місяць, після чого ми повернулися у стрій. Я не знаю подальшої долі зараженого літака. Наш політ настільки утаємничили, що довести особливість завдання ми потім не могли. У польотних книжках нам зробили звичайний запис про політ на виконання польотного завдання. І жодного слова про участь у випробуванні ядерної зброї. Нагород нікому не дали, все пройшло буденно...
Коли ми пролітали через атомний «гриб», мені ледь виповнилося 30 років. Наслідки того експерименту я відчув пізніше. Раніше ніколи не мав проблем із здоров’ям, але згодом почав підвищуватися кров’яний тиск. Справа дійшла до того, що в 42 роки мене списали за станом здоров’я з льотної роботи....
Як скидали з літака «Тетяну»
Є у «ядерній» залі музею й інший унікальний експонат — письмовий спомин про участь полтавських авіаторів у військовому навчанні, коли підрозділи військ проводили наступальну операцію одразу після підриву атомної бомби.
«Першою серійною ядерною частиною став уніфікований 30-кілотонний заряд РДС-4, призначений для ракет та авіаційних бомб. Його наступний варіант РДС-4Т був основою для бомби «Тетяна», яка надійшла на озброєння дальньої і фронтової авіації. Зовні вона була схожа на звичайну бомбу — «фугаску». Її корпус зменшили порівняно з РДС-1 більш ніж у чотири рази, бомба «схуднула» з 5000 до 1200 кг. Результати так званих «холодних» випробувань спростили конструкцію стабілізаторів й повернулися до прокольного розташування системи підвіски.
1953 року затвердили постанову про прийняття «Тетяни» на озброєння і початку її виробництво з темпами — 20 штук на рік. У війську приступили до підготовки спеціалістів. Зокрема, коли почали надходити імітаційні авіабомби ІАБ-3000 і ІАБ-5000, створювалися спеціальні тренажери. Було розроблено суворий порядок, скоріш навіть ритуал, який регламентував дії особового складу від отримання бойового наказу до натиску на кнопку «скидання».
Але військові поставилися до новинки з певною пересторогою, а постійний, хоча і виправданий контроль з боку органів держбезпеки, дратував. Тоді вирішили влаштувати «натурний експеримент». Місцину для нього обрали в Оренбурзькій обл., біля станції Тоцьке. Навесні 1954 року там обладнали полігон, головним об’єктом якого стала точна копія опорного пункту батальйону армії США. Планувалося скинути на нього бомбу, а потім піддати штурмовому авіанальоту і наприкінці атакувати силами мотопіхотного полку. Дійство мало розгортатися на очах тодішнього міністра оборони Булганіна, командувача навчаннями Жукова і численних гостей із соціалістичних країн, для яких збудували укриття у двох кілометрах від передового краю «оборони американців».
Незабаром почалися тренування. Балістичний макет «Тетяни» скидали з Ту-16. Результат виявився невдалим — промахи доходили до 700 м. Так можна було й високих гостей «накрити». Тоді вирішили не ризикувати і залучити літак Ту-4, який давав більшу точність бомбометання. Справу довірили льотчику першого класу Кутиричеву із 22-го важкого бомбардувального авіаційного полку. Бойове завдання ставив генерал-лейтенант Судець. Він суворо попередив, щоб не було промаху.
І от 14 вересня 1954 року Ту-4 з бомбою на борту почав розбіг. Літак вийшов на ешелон 8000 тис. метрів — мінімальну висоту, на якій Ту-4 міг «втекти» від вибухової хвилі, і ліг на бойовий курс. Хмарність була суцільною, тож орієнтувалися за даними РЛС. Лише останньої миті штурман літака Бабець побачив крізь розрив у хмарах землю і ціль. О 9 год 33 хв штурман-оператор Кірюшкін натиснув кнопку «сброс».
«Тетяна» вибухнула на висоті 350 м. Відхилення від точки прицілювання — 280 м. Потужний гриб ще тягнувся вгору, а в атаку вже зірвалися винищувачі МіГ-15 з 165 авіаполку, піднялася з окопів піхота. Солдати побачили жахливу картину: попіл, смерть й суцільне руйнування. Вони ще не знали тоді, що пройшовши останнє коло пекла, приречені назавжди хворіти недугами, причину котрих довго приховували. Не стали винятком і льотчики. Такою була ціна ядерної рівноваги.
Випробування перших радянських ядерних боєприпасів змусили американців змінити підхід до планування можливої війни проти СРСР. Директива Ради національної безпеки США від 14 квітня 1950 року означала, що потенційний противник має понад 1000 бомбардувальників Ту-4 і не менш ніж десять атомних бомб. Підкреслювалося, що це докорінно змінює імовірну картину бойових дій в Європі, бо головними цілями для них стануть військові угруповання НАТО...».
Замість епілога
Доля військових авіаторів, котрі брали участь у ядерних випробуваннях, склалася по-різному. Сьогодні в живих з них залишилися одиниці, бо невидимий підступний ворог — неконтрольована радіація — повільно підточував їхні організми. А Герою цього матеріалу А. Бевзу доля підготувала ще одне випробування, з якого він дивом вийшов живим.
Через кілька років після участі в ядерній епопеї авіатор брав участь у не менш небезпечному експерименті із заправки літака Ту-16 у повітрі. Політ бомбардувальника проклали за маршрутом від Полтави до одного з військових аеродромів на Далекому Сході. Летіли на висоті 11000 м. У районі Оренбурга, де почали заправку, їхній літак зіткнувся із літаком-танкером. Розрубаний навпіл бомбардувальник падав на землю разом із екіпажем. А. Бевзу вдалося катапультуватися й вдало приземлитися.
Після Чорнобильської катастрофи він та ще кілька його однополчан, які брали участь у випробуванні атомних бомб, вирішили, що теж мають право на пільги, що передбачені для ліквідаторів. Судова тяганина забрала багато часу, бо дуже складно було довести участь в ядерних випробуваннях. Але авіаторам таки вдалося отримати статус учасника ядерних випробувань й пільги та доплату до пенсій. Правда, бідкається нині ветеран, ті 300 грн доплати недавно зняли. У суді йому знову вдалося довести свою правоту, і пільги повернули. А от його кільком товаришам відмовили. Часу поновити справедливість життя їм уже не відвело...
Олександр БРУСЕНСЬКИЙ
також у паперовій версії читайте:
назад »»»