ЛЕСЬ ТАНЮК: ГУМАНІТАРНА СФЕРА ПОТРЕБУЄ ПЕРЕЗАВАНТАЖЕННЯ
Наш гість — Лесь Танюк, поет, критик, перекладач, мистецтвознавець. Народний артист, професор. Голова Національної спілки театральних діячів. Шістдесятник, дисидент-правозахисник.
Автор численних книжок, зокрема двотомника «Вибраного» і монументальної епопеї «Щоденники без купюр» (видано 23 томи, заплановано 60!), у якій відображено історично-культурологічний літопис України.
– Лесю Степановичу, у когось справи мають вигляд маленької поні, а у Вас цілий табун справ. Які рисаки вириваються вперед?
— Мене завжди найбільше цікавила режисура у найширшому розумінні — як спосіб перетворення суспільства. Мар'ян Крушельницький, останній учень Леся Курбаса, виховував нас не просто як театральних режисерів. Він говорив: «Режисер — від німецького regirung: уряд, урядництво. Режисура — це спосіб упорядкування світу, зокрема через зміни в людській психології, через вивільнення потаєних можливостей homo sapiens. Арена для цього — духовний чин, театр, кіно, культура в найширшому адекватні».
— Що викувало у Вас стрижень бунтаря?
— У батька була цікава теза. Вчитель української мови й літератури, запеклий волиняка, собі на умі, він вижив ще й тому, що був завзятий рибалка — годував родину рибою, писав про риболовлю. Так от, він казав, — велика риба пливе проти течії.
Мальок народжується на мілині, біля джерел. Потім йде вниз за течією — і зростає. Якщо визрілим потрапить до чужого середовища, у солоне море, може загинути, бо там не його вода. Але природа дає рибі, коли вона доходить до останньої своєї миті, третій плавник. Той плавник ставить її проти течії.
Справжнє життя риби починається саме з цього третього плавника, від моменту, коли вона починає пливти проти течії. Риба йде вгору, піднімається до джерел, нереститься, гине — і знову весь цикл повторюється. Проти течії — і є життя кожного живого організму.
Я собі подумав: що таке течія? Як її для себе визначити? Історія — течія чи ні? Радянська влада — течія чи ні? Радянська дійсність — норма чи пародія на норму? Проти якого рожна перти?
— Тож які розклади чекають Україну в найближчій перспективі?
— Ситуація могла вилитися в Коліївщину чи повстання у зв'язку із Земельним кодексом. Влада, слава Богові, зрозуміла це, Земельний кодекс не ухвалила. Цей процес перенесла на майбутнє. Загального зубожіння на селі й продажу землі не сталося. Але інші сумні речі відбуваються.
Кожна влада, хоч би якою була, намагається випустити зайву пару з казана. Тобто прагне довести, що вона не на п'ять хвилин, що вона бігун не на стометрівку, а на марафонську дистанцію. Однак нинішня влада цього не тільки не показала, а демонстративно поводиться бігуном саме на стометрівку.
Нині ситуацію загострено до вибухового рівня. Одні феодально панують, демонструючи свою класову зневагу до всіх інших, а зневажені потай стискають кулаки й марять помстою. Стискання пружини посилюється.
Зростають проблеми і на самій верхівці «нового класу» — перерозподіл власності ніколи не буває безкровним. Наближені до влади цупко тримаються за свої місця, віддалені від неї ладують плани все тієї ж помсти й відновлення привілеїв. Поляризують це протистояння (поки що потаєне) кланів, владних гілок та грошових мішків вибори, для кожної зі сторін — це символ сатисфакції, або знищення.
Учорашні соратники дурять один одного: не ображайся, що тебе цього разу немає в списку — підеш по мажоритарці, ми тобі найкращий округ підібрали. А той округ уже зайнятий іншим, з яким владники раніше на свій лад домовились, й відкинуті на узбіччя це розуміють.
— Ударів нижче пояса не прощають, «за базар надо отвечать»...
— Авжеж. Бо яка моральна фактура цього «нового класу»? Назагал нижча за плінтус, ніхто нікому не вірить, людина людині — вовк. Отже, ті, кого вони здають, вважають за нормальне винайняти кілера й «замовити» вчорашнього партнера по бізнесу чи владі — адже йдеться для них про самооборону, про виживання. У всякому разі якщо і не дійде до такої кривавиці у вирішенні конфліктів, будь-який соціолог вам підтвердить: українське суспільство вже увійшло в цю небезпечну зону.
— Дозріло до самосудів.
— Авжеж. Що таке тероризм у принципі? Це замах на демократичний, правовий спосіб вирішення суперечностей. А коли демократичного, правового способу не існує?
Коли тебе хочуть поставити на коліна, якщо ти бачиш увіч, що міліціонер, якого ти утримуєш на свої податки і який має тебе захищати, убиває твого друга чи ґвалтує його гумовою палицею?
Коли ти бачиш, що людину зарізають у лікарні, й хабарникові-лікареві за це нічого не буде, якщо фармакологія має 2500% прибутку, а людина помирає від поганих ліків — хіба нормальна людина не дозріє до самосуду як єдиної форми самозахисту?
У суспільстві накопичується некерований соціальний заряд гніву. Додайте сюди домішок «однокласової ворожнечі» (П. Тичина), поповніть його екстремізмом неурівноважених чи психічно хворих, заваріть все це у казані міжрелігійних, міжнаціональних і навіть деяких міждержавних проблем — і вибух неминучий, для цього достатньо випадкового сірника чи раптової блискавки.
При цьому аргумент про наявність чи відсутність лідера зараз уже не чинний. І річ навіть не в інтернетній особливості нашої доби, не в необмеженості нинішніх інформаційних потоків. Гонти й Залізняки не були причинниками повстань — їх викинула нагору народна хвиля. Лідера готує й плекає енергія народних надр, вкидаючи його в історію тоді, коли це стає історії необхідним.
Цю пожежу потім важко загасити, бо до неї докидають хмизу і люди, які борються не за ідею. Громадяни, котрі мають у голові й серці велику ідею, все-таки оперують еквівалентними, так би мовити, вчинками для досягнення мети. Що більша ідея, то адекватніший вчинок. А я зараз кажу про неадекватні вчинки й мотиви, про дії, пов'язані з неможливістю самореалізації людини в конкретній ситуації, коли вона, скажімо, стріляє у кривдника в погонах.
Терор? Але все село повстає на захист ображеного, людина, яка вбила людину, стає національним героєм. Себто це не тільки акт робінгудства, а це є проблема самозахисту, коли втрачаються можливості захисту державного, громадянського, коли людина починає розуміти: суди продажні, прокурори — найбільші злочинці, а Конституційний Суд бігає, задравши штани, за бочкою грошей і міняє свої рішення, як рукавички.
Я дуже боюсь, що заплановані вибори відбудуться неадекватно, нечесно. Уже не соромляться говорити, хто скільки коштує, скільки кожний депутат має викласти на підкуп тощо. Стало нормою суспільної моралі (хоча всі розуміють, так не має бути), що, перебуваючи при владі, можна красти.
— Який вихід?
— Виходів два. Або бути вівцями і мовчки терпіти далі, мовляв, з'явиться якась Господня сила, бабахне грім, гроза... Або все-таки братися, умовно кажучи, за вила, доки недоля не задавила.
Ситуація справді надзвичайно напружена. Український бандитизм накопичив у державі велику кількість зброї, яку використовують не за призначенням. Мародери грабують військової склади. Достатньо всіляких структур самооборони. Нарешті, існує генетичний досвід українського національного самозахисту, розмаїтий, включно зі збройним.
Гадаю, осінь може бути драматичною для України. І в міжнародному аспекті, зокрема у зв'язку із судами над Тимошенко і Луценком, і в економічному, коли постійно лунають побрехеньки про те, що маємо підвищення рівня пенсій та прожиткового мінімуму. На вісім–десять гривень у п'ять прийомів. Ну це ж парадокс, фікція: ціни зростають на п'ятдесят гривень, а пенсія — на п'ять гривень. А весь політбомонд кричить: «Як ми ощасливили бідну українську людину!».
Що найбільше збурюватиме людей? Не ідеологічні гасла, навіть не питання незалежної України — україномовної чи російськомовної. Все це будуть додаткові чинники, вагомі для свідомого громадянина. Найбільша проблема полягатиме в соціальному виживанні української людини.
— Що скажете про молоду генерацію, яка народилася не за радянської влади?
— Вона не має шор на очах і тарганів у голові, Леніна і Сталіна не знає! Молоді поки що просто дивуються, що їм не дають можливості писати, читати і дивитися те, що вони хочуть, що їх відгодовують жвачкою промосковської преси і російських телефільмів. Що їх постійно запихають на задній план.
Проте це вже не одинаки, це — генерація! І вона має підтримку тих же недобитих шістдесятників, як ми мали колись підтримку Антоненка-Давидовича, Бажана, Рильського, Тичини, Крушельницького, Івана Козловського, Олеся Гончара.
Генерації зімкнуться. Тоді виникне колосальний заряд, як колись за неймовірних складностей виник Народний рух України, а потім рух «студентів на граніті». Вони тоді перемогли, бо гуманітарна атмосфера була така, що всі розуміли: за ними є своя істина.
— Лесю Степановичу, який стан українського театру?
— Театр — це, можливо, найбільший мій біль, тому що вся суспільна система його знищує, перетворює на знаряддя релаксу, відпочинку, розваги, пивної склянки тощо.
Буяє вакханалія шоу. Подають списки на присвоєння звань «заслужених» і «народних» артистів і увінчують якихось дівчат за два-три виступи. А Крушельницькому дали за сорок років роботи, коли він грав видатні ролі. Абсолютно нерівнозначні речі.
Театр перетворився на непманську відпочивалівку. Якщо хтось вкладе кошти в театр, то можна поставити якийсь французький водевіль про те, хто кого дурить, хто з кимось переспав тощо.
Це призводить до комерціалізації театру. Театр став підприємством. Звідси такий обсяг штампів, і це логічно: чим штампів більше, тим підприємство успішніше. Тим у нього вищий вал. Але який істинний театрал піде дивитися «валову» продукцію? Але ця «валова» продукція вигідна нинішній владі, вона цілком відповідає її потребам. У тому числі найголовнішій потребі — нищенню чи послабленню, «вимиванню» інтелектуального потенціалу нації.
Надто важко пробиваються до театру молоді талановиті режисери, актори, котрі бачать театр за Курбасом: як спосіб переобладнання світу, а не просто його діагностування. Немає навіть діагностування. Дев'яносто відсотків грошей, зароблених театром, йдуть на те, щоб актори виживали. Їх держава грабує податками. Ніколи ж такого не було, щоб, скажімо, ви купили своїй дитині в Театрі юного глядача квиток за три гривні, а 2.50 повертається державі. Потім держава дотує цей театр, а не хоче — не дотує.
Мій сум пов'язаний, звісно, із репертуаром. Немає нині вистав, які стають речниками великих подій. Майже не піднімаються фундаментальні речі: про розвиток суспільства, про моральність світу, про можливість чи неможливість війни...
У нас багато було талановитих режисерів. Тепер вони працюють в Німеччині, Британії, Франції, Америці. В Україні фактично все, що залишилося, — це тільки один Центр Леся Курбаса, і він займається філософською розробкою сучасних культурологічних проблем, рухає драматургію, режисуру, менеджмент, хореографію, майстерність актора. П'єси авторів, які дебютували в Центрі Леся Курбаса, перекладають італійською, французькою, англійською тощо.
Український театр нині не виконує роботи, заповіданої нашими великими попередниками. Так, є певні хороші вистави у Львові, у столичних театрах імені Франка і Лесі Українки, Тернополі, Одесі, Харкові, але це поодинокі речі, не системні. Нема такого, щоб теперішня картина театру змінювала наше життя. Хіба два винятки: бойовик у гарному сенсі цього слова «УБН» («Український буржуазний націоналіст») Стригуна та епічна «Нація» Держипільського в Івано-Франківську. Виник гострий діалог театру і суспільства.
Якщо ми говоримо про серйозну глибинну режисуру, про курбасівські відкриття, то все ще попереду. Зріють добрі актори, режисери, є прогресивні директори. Наприклад, є чудовий директор Марко Бровун у Донецьку. З російського театру він зробив український, запрошує режисерів, які ставлять цікаві вистави. Тридцять років цей театр домінує, можливо, на всій східній частині країни. Такого театру немає ні в Дніпропетровську, ні в Запоріжжі, де були хороші театри, навіть в Одесі.
Загалом український театр своєї місії не виконує, не став пророком, не став речником людських думок. Певно, тому, що держава зробила все для того, щоб театр не вижив. Хоча у всьому світі й завжди держава дотує театральну справу. Але назагал українська театральна справа, втім, як і вся гуманітарна сфера, потребує перезавантаження. І нової стратегії.
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»