МИРОСЛАВ СЛАБОШПИЦЬКИЙ: ЧИ БУДЕ КІНО В УКРАЇНІ?
Наш гість — український незалежний режисер, сценарист Мирослав Слабошпицький.
За плечима в Мирослава — Київський театральний інститут ім. Івана Карпенка-Карого (спеціальність — режисер кіно і телебачення). Працював репортером кримінальної хроніки. На початку дев'яностих трудився на кіностудії ім. О. Довженка.
У 2000 Мирослав Слабошпицький — віце-президент Асоціації молодих кінематографістів України.
Писав сценарії для кіно і телебачення. Один з них — «Чорнобильський Робінзон» — став лауреатом Всеукраїнського конкурсу сценаріїв «Коронація слова».
Кілька років працював на студії «Ленфільм» в Санкт-Петербурзі. Одна з найвідоміших широкій публіці стрічок — серіал «Загін» з Ігорем Ліфановим.
Прем'єра дебютної короткометражки «Інцидент» відбулася на кінофестивалі «Молодість» у 2006 р., фільм брав участь у конкурсних програмах 27 фестивалів у 17 країнах світу і одержав приз на кінофестивалі в Альгарві (Португалія).
Наступні фільми «Діагноз» і «Глухота» стали тріумфальними. У «Діагнозі» режисер охоплює відразу кілька соціальних проблем української молоді: наркоманію, СНІД, безперспективність життя. Режисер як невидимий учасник подій спостерігає за своїми героями і дозволяє стати одними з них.
«Глухота» — соціальна драма з життя вихованців інтернату для глухонімих. Цей фільм побував на двох десятках кінофестивалів, зокрема, у Великій Британії, Іспанії, США, Колумбії, Японії, Ірані, Росії, Індонезії, Германії, Хорватії, і одержав «Приз за режисерський талант» на фестивалі Вінтертур у Швейцарії. Після успіху в Роттердамі «Глухоту» схвально сприйняли на кінофестивалі в Глазго.
Ці сходинки вивели Мирослава Слабошпицького на повнометражний фільм «Плем'я».
— Пане Мирославе, розкажіть, в якому котлі нині варитеся?
— Працюю над повнометражним фільмом «Плем'я», він підтриманий фондом Хуберта Балса Роттердамського кінофестивалю, є учасником продакшн-маркетів двох кінофестивалів: Одеського і «Молодість».
Нещодавно я повернувся з фестивалю «Паріс проджект мітинг». І найсвіжіша новина: на фестивалі «Золотий абрикос» (Єреван) проект «Плем'я» отримав приз за людяність і гуманність. Він про глухонімих, знятий цілком жестовою мовою, без субтитрів та реплік.
Цей проект є переможцем другого конкурсу Державної агенції з питань кіно, його включено до національної програми виробництва фільмів на 2012–13 рр., тобто на п'ятдесят відсотків його профінансує державний бюджет. Це дуже амбітне і цікаве завдання
Узимку зробили фільм «Ядерні відходи», він знятий повністю в Чорнобильській зоні відчуження. У деяких місцях наші гіди кричали: «Що ви робите? Тут не можна знімати!» Не в сенсі секретності, а небезпечності,— бо забруднення йде плямами. Але, по-перше, це було взимку, коли трохи гаситься радіація, по-друге, я дещо маю досвід: працював у 1997 р. в агенції «Чорнобильінтерінформ» при МНС, отже, Чорнобильську зону облазив, облітав, був в об'єкті «Укриття» — в самому реакторі.
Прем'єра цього фільму відбулася в серпні на одному з найпрестижніших фестивалів світу в Локарно (Швейцарія) і отримала приз «Срібний леопард». Фільм увійде в альманах «Україно, goodbye!» і, напевно, вийде в прокаті в листопаді.
— В Україні кінематографісти змушені займатися документальним чи короткометражним кіно, хоча кожний солдат мріє стати генералом, тобто знімати повноформатні фільми. Ваша оцінка ситуації.
— Насправді займатися документальним кіно солодко. По-перше, тому що багато міжнародних інституцій його фінансують, тим паче, що собівартість виробництва значно нижча від ігрового. По-друге, документальне кіно дійсно затребуване. Підкреслюю, не публіцистичне. Бо в Україні певний час документальний фільм був підмінений публіцистичним. Однак навіть у правилах найпрестижніших фестивалів зазначено: «Ми не розглядаємо фільми-портрети». Документальне кіно — це коли ти береш камеру і йдеш, приміром, під Український дім. У Каннах демонстрували, наприклад, фільм «Тахрір» — про події на площі Тахрір у Каїрі під час революції. Отже, документальне кіно — це коли опиняєшся з камерою в больовій точці. І це вагомо, якщо зроблено талановито. А присолоджені пафосом та патетикою публіцистичні нариси, щедро фінансовані державною службою кінематографії за минулого керівництва, не мають, на мій погляд, стосунку до документального кіно.
Документалістів багато, ними бути добре і цікаво, але документальне кіно — це два відсотки ринку, тому в цьому розумінні — важко.
Щодо ситуації в цілому, вона є парадоксальною. Була ейфорія Помаранчевої революції і прийшла нібито наша україноцентрична влада (незалежно від орієнтації на Ющенка чи Тимошенко). Але це був найгірший час для кіно, поганіший, ніж за часів Кучми.
Я стараюсь завжди говорити всім правду і вона, може, неприємна для національно-демократичних сил. За часів помаранчевої влади, думаю, не залишилося колишніх стукачів чи комуністів, які б не зробили якісь три копійки на публіцистичних фільмах про Голодомор. А от нормальної картини, яка мала б міжнародний резонанс, створено не було, незважаючи на доручення Президента.
Державною службою кінематографії за нової влади керувала Ганна Чміль, яка це робила, власне, і за Леоніда Кучми. А вона є вихідцем з компартійного середовища, вишколена в Держкіно УРСР. Тож було дуже кумедно, коли фінанси на фільми про Голодомор розподіляв функціонер партії, яка власне влаштовувала Голодомор. Я в Берліні говорив, що це все одно, якби якийсь колишній член нацистської партії розподіляв бюджетні кошти на фільми про Холокост. Навіть якби він це робив дуже правильно, однак з моральної точки зору це відразу перетворює всю ідею на блюзнірство, вихолощує її.
До влади прийшли «біло-блакитні», змінилося керівництво державної служби кінематографії. І ситуація в українському кіно суттєво змінилася на краще.
Узагалі-то буде в державі кіно чи ні, це завжди політичне рішення. Європейське кіно більшою частиною збиткове. Навіть у США кінематограф тримається на державних субсидіях. Це утопія, що хтось десь збирає шалені гонорари, повертає витрати, немає такого в цілому. Це, знаєте, як олімпійська збірна. Якщо є політичне рішення її мати, держава олімпійців має. А все решта — від лукавого.
Нове керівництво державної служби кінематографії при всій критиці й закидах (щось, можливо, правильно закидають) реально створило систему відкритих державних конкурсів кінопроектів, яка значно ближче до Європи, ніж все, що було раніше, бо до цього був СРСР.
В умовах дефіциту бюджету, на тлі проблем з шахтарями, чорнобильцями, афганцями тощо, я точно знаю, що за результатами першого конкурсу всім гідним гроші дали на кіно.
Художній фільм — це мінімум мільйон доларів. І немає значення, де робити, коштує приблизно однаково: у Бельгії, Нідерландах чи Україні. Видатки, може десь менші, але все одно є наріжні речі, які всюди коштують однаково, тим паче, що Україна не виробляє власних кінокамер, апаратури, всі ці штуки — західні.
Почався ренесанс галузі. Парадоксально, але це чиста правда, яка може подобатися чи не подобатися
Я пов'язую це великою мірою з Катериною Копиловою, головою Державної служби кінематографії України. Реформу здійснювала вона. Знову ж таки це доконаний факт, він може подобатися чи не подобатися, але ми мусимо ці речі визнавати. Це не значить, що треба за когось голосувати чи ще щось.
Допустили до кіно всіх, кого не підпускали раніше. Я маю на увазі покоління 30–40-річних. Цьому теж є пояснення. Частина кіномитців — квіт української кінематографії, померли фізично від старості, частині вже під вісімдесят і відповідно це покоління йде.
Я є представником покоління певною мірою втраченого, тому що нас не допускали до професії. Мене врятував від'їзд до Санкт-Петербурга. Потім, якби не допомога Михайла Слабошпицького, Володимира Загорія, Ліги меценатів, я б не зняв свій короткометражний фільм «Діагноз», не потрапив би на «Берлінале» і про мене ще довго ніхто б не знав. Все, що я робив, ніяк не пов'язано з державою, це все були мої ініціативи.
— Чому не зрослося з Санкт-Петербургом?
— З Санкт-Петербургом зрослося на стільки, наскільки могло, я там працював другим режисером, сценаристом, набрався багато досвіду. У Росії індустрія працювала, а в Україні — ні. Коли я їхав, думав, що їду назавжди, тому що в Україні уже нічого не зміниться, тут була вічна Ганна Чміль, вічний кошмар і жодного кроку ліворуч, праворуч. Я сказав тоді на секретаріаті Спілки кінематографістів голові Державної служби кінематографії (це було років за вісім до її відставки): «Ви є основною проблемою українського кіно і поки не підете у відставку, нічого не буде». Я був, по-моєму, єдиний, хто весь час атакував Чміль через газети як тільки міг. А всі казали, як тепер кажуть про Путіна: «Якщо не вона, то хто?». І от її не стало, і виявилося, що стало набагато краще.
Приїхав в Україну зняти короткометражний фільм, а потім повернувся в Петербург. У Берлін поїхав з Петербурга і знову повернувся. Утім, там було кілька проектів (з Олегом Тєпцовим мали робити), які теж не справдилися, таке часто буває в кіно, «зростається», дай боже, один проект з десяти. Надто багато випадковостей всіляких, які мусять вдало скластися.
А потім в Україні я зняв другий фільм, затримався, і от я вже власне тут. Колись мій улюблений російський письменник Едуард Лімонов сказав: «Я в Париж поїхав тому, що в мене виходила книга, і затримався там на п'ятнадцять років». Так трапилося і в мене.
— Утім на Батьківщині Ви не почуваєтеся, як щука в річці.
— На жаль. Я, відверто кажучи, відчуваю (і молодші за мене ще більше), що моя батьківщина — Європа. Я взагалі не ділив би Україну і Європу, хай мене проклянуть усі націоналісти і «баняки». Недавно я був на дискусії «Зміна покоління в українському кіно» у Спілці кінематографістів, і сказав, що наша батьківщина — Європа, наша мова — англійська, наша релігія — фейсбук.
— Яка реакція була?
— Я уже років десять такий екстреміст. Яка була реакція? Михайло Іллєнко, Сергій Тримбач й інші корифеї посміхнулися, відреагували як на чергову шизу.
Та мушу сказати, що велика кількість речей відбулася в моєму житті (передусім нідерландський грант фонду Хуберта Балса) тільки завдяки тому, що існує соціальна мережа фейсбук. Світ став малий, з Києва до Берліна летіти дві години (в годину пік їхати з центру Києва на Позняки, напевно, довше). Інтернет забезпечує моментальні сполучення.
Звичайно, батьківщина — Україна, але я волів би, щоб ми всі були українцями-європейцями. У тому розумінні, що ти уродженець України, але в Угорщині, Німеччині, Франції тощо (тобто в Європі) почуваєшся як у себе вдома. Я думаю, молодші, власне, так і відчувають, тому що ми, старші, погано знаємо англійську мову.
У цьому розумінні я прибічник глобалізації. Гадаю, багато проблем, у тому числі політичних, є просто ідіотськими, вони відпадуть самі собою. Людина, народжена в Києві, Кракові, Будапешті, має почуватися всюди як удома, бо Європа — це її дім. Це як, скажімо, ви українець, але львів'янин, точно також я — європеєць, але українець. Так маємо трансформуватися, на мій погляд.
Та є дуже важлива річ, на якій я хочу наголосити. Об'єднана Європа витрачає шалені гроші платників податків на збереження саме національних культур, зокрема підтримує ремесла: гончарів, ковалів, різьбярів й інших.
— Мирославе, Ви «завсідник» міжнародних фестивалів. А в Україні постає питання кардинальне: як себе доносити до глядача. За відсутності розгалуженої системи кінотеатрів маємо брутальне телебачення.
— Знову скажу, що не ділю Європу кордонами. Кордон між Україною і Європою вважаю непорозумінням, яке, певно, за нашого життя мусить бути ліквідоване.
В Україні взагалі всі фільми збиткові, тому що в нас недостатньо екранів, мала вартість квитка. Тож будь-який вітчизняний фільм, навіть найуспішніший, приносить чотирнадцять мільйонів гривень чистого збитку. Отже, це іміджеві проекти.
Телебачення в європейських країнах (наприклад у Німеччині чи Нідерландах), що має суспільний сегмент, тобто існує на кошти платників податків, зобов'язане вкладати великі гроші в національні фільми. У цьому розумінні в нас шабаш, треба приводити наше державне телебачення до нормального якогось знаменника — воно мусить підтримувати фінансово українські фільми теж, зокрема, викупати.
Приватне телебачення може крутити, перепрошую, порно зранку до вечора, це їхня справа, вони виживають, як броварні. Варите смачне пиво — купують, недобре — вилітаєте в трубу. Але телебачення на гроші платників податків безумовно мусить бути інтегроване в кінопроцес, має бути кіновідділ, ТБ просто мусить вкладати гроші в кіно, як це роблять в усіх європейських країнах. У Німеччині, скажімо, існують фонди федеральних земель; якщо перекласти на наші реалії, кінофонди Житомирської, Донецької, Вінницької, Львівської областей можуть разом збирати якісь суми, брати ще від центрального і фінансувати фільм.
Як просуватися до глядача? По-перше, мої фільми виходять у прокат, по-друге, їх можна побачити в інтернеті, по-третє, існує велика кількість фестивалів. Картина «Глухота», яка стала для мене доволі щасливою, була показана навіть в Антарктиді на норвезькій станції «Троль». Фіни збирають з усього світу фільми і роблять таку культурну акцію, хоча це досить кумедно, бо на полярній станції 47 глядачів.
— Але сам факт, що до вашої творчості долучаються аж в Антарктиді, вражає.
— Авжеж. Аудиторія розростається, бо організатори збираються робити наступний фестиваль уже на двох станціях. На сайті намальовано двох пінгвінів, які прийшли в кіно.
Якби я в Америці мав змогу робити великі фільми з шаленими бюджетами, тоді б фахівці розраховували, як це має окупитися, аби фільми йшли в усьому світі. А ми робимо скромні за вартістю фільми. Наша грядка — фестивальний арт-хаузний прокат. До речі, є така структура «Відео он деманд», тобто відео на замовлення: ти платиш гроші на сайті і дивишся те, що хочеш. Мій фільм «Глухота» пішов в такий прокат в США.
— Ви у своїх роботах часто торкаєтеся соціальної тематики. Чому?
— Я не дуже люблю термін «соціальна тематика». Щоб лаконічно: я не приймаю некрофілії. Маю на увазі фільми про царів, гетьманів, адміралів, генералів. Сучасне російське кіно часто показує війну. Кращі російські фільми про війну зняли Петро Тодоровський, Станіслав Ростоцький й інші люди, котрі на ній побували. Для них це кіно було соціальним, оскільки вони самі воювали. Я думаю, що будь-яке чесне кіно — соціальне. А чесне кіно — це хороше кіно. Мені цікаво знімати фільми про живих людей в усіх проявах. Це чомусь визначають зневажливим терміном «соціальне кіно».
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»