НЕЗАЛЕЖНІСТЬ: МИНУЛЕ І ДУМИ...
У видатної української поетеси Ліни Костенко є такі рядки: «Яке марудне діло — ювілей — Всі пера вмочені в єлей...». Щось подібне ми з вами спостерігали рік тому, коли українська влада з усіх сил намагалася гідно відзначити 20-річчя Незалежності нашої держави. В результаті — вийшло щось на зразок грандіозного банкету, де кухарі забули накрити на стіл. Ніби й урочисто, а святкувати не виходить...
Завтра, 24 серпня Україна святкуватиме свій 21-й день народження. Відтак, цього разу «єлею» нам уготовано значно менше. Адже річниця — не кругла, а як полюбляють говорити, зокрема, і в нинішніх владних колах, — «прохідна». Хоча святкувати владна верхівка буде знову, в цьому можна не сумніватися. От тільки — наскільки щиро?..
Річ у тім, що будь-які свята (а, особливо — державні) стають справді святами лише тоді, коли відчуваєш їх душею. Мільйони українців, котрі 21 рік тому із завмиранням сердець слідкували за подіями у Верховній Раді, відчувають це свято значно глибше. Отже, цей текст передусім варто присвятити саме їм.
Як це було
Передусім варто пригадати, що Незалежність зовсім не «впала для України з неба», як, трапляється, розмірковують деякі псевдополітологи. Наша держава і ввесь нинішній пострадянський простір пережили непрості дні з 19 до 21 серпня, коли на шальки терезів було покладене майбутнє сотень тисяч людських життів. Події в Москві, яка перетворилася на епіцентр боротьби з «ГКЧПістами», не залишили байдужими мільйони українських патріотів.
Справді, до Незалежності нашу країну підштовхнув саме московський путч зі страшенно «милозвучною» назвою — ГКЧП, який стався 19 серпня. Безперечно, навіть без нього Україна рано чи пізно позбулася б радянських пут, та саме московські пертурбації в серпні 1991-го пришвидшили цю історичну подію.
Нині вже трішечки забулося, якою безапеляційною була тональність тодішніх постанов. Надзвичайний стан так зване нове радянське керівництво проголошувало на цілих півроку. Напевне, тому що побоювалося: раніше з парадами суверенітетів бунтівних республік йому не впоратися. Бо ж такий парад на той час крокував теренами СРСР уже понад рік. Скажімо, в Україні Декларація про державний суверенітет була ухвалена парламентом першого скликання ще в липні 1990-го.
Той факт, що цей самий український парламент, в якому більшість усе ще становила компартійна номенклатура, хоча й із запізненням, та все ж досить рішуче відреагував на «ГКЧПівське» звернення, багатьох здивував. Але й висновок на зразок: українські комуністи в один момент перетворилися на національно свідомих — також був хибним.
Звісно, певні перетворення у свідомості тодішньої політичної еліти відбувалися хоча б з огляду на те, що тоді уже понад рік була чинною згадана Декларація про державний суверенітет. Плюс до того, національно-демократичні сили українського парламенту раз у раз «посмикували» своїх номенклатурних «побратимів»... От так і стало можливим ухвалення історичного Акта, який віншується на всі смаки уже двадцять перший раз...
До речі, цікавий факт. Цього року Україна, як держава, досягла свого повноліття навіть за західними мірками. Адже в багатьох країнах Старого світу людина стає повнолітньою не у 18, як в Україні й на більшості пострадянського простору, а саме у 21 рік. Промовиста деталь, якщо взяти до уваги, що наш євроінтеграційний вибір наразі ніхто й ніде не скасовував. І, сподіватимемося, вже ніколи не скасує.
Звісно, завтрашня подія — надзвичайно важлива. Однак на тлі грандіозних свят щороку в тіні залишається інша дата — перше грудня, коли понад 90 відсотків українців остаточно відчинили двері перед Незалежністю. Звісно, Акт від 24 серпня 1991-го року був легітимним «на всі сто». (І на цьому, до речі, дуже полюбляє наголошувати перший президент України Леонід Кравчук). По-перше, Акт про Незалежність проголошував парламент, який мав монопольне право на ухвалення законів та інших нормативно-правових актів. А по-друге, в усіх радянських конституціях, починаючи з 1922-го року, була норма про право союзних республік на самовизначення аж до виходу з СРСР. Щоправда, всі 70 років існування радянської імперії ця норма була суто формальною, але то — інша справа.
Тож депутатське рішення справді важко переоцінити, а от недооцінювати вибір 90 відсотків громадян, як виявляється, дуже просто. Чимало істориків досі схиляються до думки, що Днем незалежності варто було б вважати саме перше грудня. Або принаймні порівну розподіляти урочистості, бо ж рішення Верховної Ради остаточно не переконало ні Михайла Горбачова, першого й останнього президента СРСР, ні керманичів більшості закордонних держав. Усі очікували на результати референдуму.
Очевидно, що в період з 24 серпня до 1 грудня українські політики провели чимало роботи, щоб результати всенародного волевиявлення ні в кого не викликали жодних сумнівів. Локомотивом тут була Народна Рада. Її активісти переконували суспільство в тому, що незалежна Україна має стати продовженням Української Народної Республіки (УНР), поглинутої радянською Росією. Саме тоді розгорілася боротьба за національну символіку. У результаті — 4 вересня 1991 року над приміщенням парламенту замайорів синьо-жовтий прапор. Щоправда, спочатку його підняли разом з УРСРівським — червоно-синім.
Фактично, це дуже показовий приклад. Відтоді все в Україні робиться ніби тільки наполовину. Узяти хоча б той-таки національний прапор. Остаточно узаконити його вдалося тільки через п’ять років після ухвалення рішення про Незалежність. Ще гірша ситуація — з великим Державним гербом. Ну де ще ви знайдете таку країну, котра б на 22-му році існування не мала такого державного атрибута?! Наш тризуб — лише малий герб. Колись в Україні проводилися спеціальні конкурси на найкращий ескіз великого Державного герба. Але віз — і нині там... Утім, може воно й на краще. А то, хтозна, які думки з приводу Великого Державного герба можуть прийти в голови нинішнім депутатам.
За прикладом далеко ходити не потрібно. Нині серед науковців Запоріжжя точаться дискусії щодо встановлення нової дати з моменту першої згадки про це місто. Якщо ініціативи вчених-новаторів візьмуть гору, місто «постаріє» мало не на тисячу років. Так от, поки дискусії тривають, окремі депутати Запорізької міськради пропонують... негайно проголосувати за нове «літочислення». Мовляв, для «безкоштовного PR» годяться будь-які методи.
Утім, повернемося до давніших подій. До честі парламентської більшості першого скликання, її представники також перейнялися ідеєю Незалежності. Маючи значно більший вплив, ніж націонал-демократи, вони почали підпорядковувати Києву загальносоюзні підприємства, організації, структури... Зрозуміло, що діяльність ця особливо не афішувалася. Та ще й досі саме цей період так званого первинного накопичення капіталу залишається для багатьох за сімома печатками.
Нині є ще чимало загроз Незалежності України, і зовнішніх, і внутрішніх. Скажімо, абсолютно ненормально, що після 21-го року самостійного життя перед нами ще й досі постає питання: яку державу ми будуємо? А саме воно все наполегливіше виходить на перший план.
Курс — на розкол?
Найбільш прикро те, що подібні питання виникають, здебільшого, внаслідок діяльності чинної влади. Напередодні чергової річниці Незалежності вона примудрилася зробити для держави чергову порцію «подарунків». Один з найголовніших — продовження курсу на розкол країни. Епопея з так званим «мовним законом» досягла свого апогею саме в переддень свята.
Після того, як Віктор Янукович підписав це, з дозволу сказати, творіння, обласні та міські ради півдня та сходу нашої держави масово розпочали збиратися на позачергові (!) сесії й ухвалювати рішення про статус російської мови, як регіональної.
Напередодні Дня незалежності це виглядає як відверте знущання. Причому, сьогодні ініціатори «двуязичія» вже навіть не приховують своїх істинних намірів. Пригадуєте, як парламентський «диригент» Михайло Чечетов у процесі обговорення цього бестселера палко захищав найрізноманітніші нацменшини? Зокрема, гагаузів, котрі, за словами депутата, до так званого «ухвалення» мовного закону, не мали жодних шансів розвивати власну мову.
Тепер же Чечетов відверто й не соромлячись заявляє, що регіональною в Україні може бути лише російська мова. А протягнутий його політичною силою документ жодним чином не має стосуватися «жменьки» носіїв якихось інших мов.
Найбільш прикро, «мовна епопея» стартувала саме тоді, коли українське суспільство було, можливо, як ніколи, одностайним. Адже чемпіонат Європи з футболу продемонстрував неабияке єднання нації. Вочевидь, чинній владі таке єднання здалося вельми загрозливим на тлі хронічного невиконання нею (владою) своїх передвиборних обіцянок.
Цинізм Партії регіонів виявляється навіть в її політичній рекламі напередодні виборів. Ну, як інакше можна сприймати рекламу, де літня жіночка пояснює своїм уявним колегам, чому вона підтримуватиме «регіоналів». Мовляв, навіть невеличке підвищення мінімальних зарплат та пенсій — це величезний плюс для знедолених, котрі після такого підвищення отримують можливість придбати... додаткову буханку хліба.
Це ж як потрібно зневажати власний народ, щоб пустити в ефір подібну рекламу. При цьому щиро сподіваючись, що громадяни повірять оцій самій жіночці і справді подумають: як же добре, що правління ПР дозволяє купити на один буханець більше! Таку кампанію ще хоч якось можна було б зрозуміти, якби в Партії регіонів перебували самі лише незаможні люди. Але ж саме в її лавах знаходиться найбільша кількість мільйонерів та мільярдерів, котрі й тепер намагаються знову пробитися до Верховної Ради, передусім, задля захисту власних капіталів.
Біда ще й у тім, що День незалежності вже не вперше перетворюється на плацдарм політичного протистояння. Упродовж багатьох років, хоч би якими непримиренними не виглядали влада та опозиція, а 24 серпня існувала негласна домовленість: відсвяткуємо, а далі знову з’ясовуватимемо стосунки.
Нині нічого подібного не спостерігається. Винесення другого вироку Юрієві Луценку на минулому тижні теж приурочили до річниці Незалежності. І це — також, навряд чи, проста випадковість. Достатньо згадати, як торік влада зробила все, щоб будь-які опозиційні акції протесту в День незалежності не відбулися. Між можновладцями та всіма іншими громадянами в цей день було стільки міліцейських кордонів, що навіть моторошно ставало: це ж як потрібно боятися власного народу!
До речі, саме після того пішло масове зведення величезних парканів поблизу знакових владних структур чи місць проведення якихось зібрань за участю представників влади. Народ цю тенденцію явно не сприйняв, що було доведено, зокрема, афганцями та чорнобильцями біля будівлі ВР торік восени.
Внутрішній курс на розкол, ким би він не проводився, несе в собі значно більшу загрозу, ніж навіть найбільш ретельно сплановані нападки ззовні. Бо так в Україні може виникнути бажання святкувати два Дні незалежності. Можливо, поки що це звучить, як щось неймовірне, але подібних прецедентів у нас, на превеликий жаль, вистачає. Були вже в нашій історії приклади, коли в Україні засідало, фактично, два парламенти (у Верховній Раді та в Українському домі 2000-го року). Або існувало два переможця президентських перегонів (наприкінці 2004-го)... Про численні випадки перетворень однієї колись потужної партії на дві — подрібнені і безперспективні — через сварку лідерів, навіть говорити не доводиться...
Очевидною ознакою курсу на розкол є й звичка Прем’єр-міністра держави за будь-якої нагоди в усьому звинувачувати своїх «попередніков». Нещодавно ця звичка остаточно вийшла за межі, бодай, найменшого здорового глузду. Вітаючи українських олімпійців, Микола Азаров почав бідкатися, що можна було б завоювати й більше нагород, якби... не опозиція. Тепер образ «невістки, котра в усьому винна» уособлював колишній віце-прем’єр Григорій Немиря. Його провина перед олімпійцями, на думку пана Азарова, в тому, що він поливає брудом Україну перед іноземними дипломатами. Саме тому, виявляється, нам і не вдалося отримати більше нагород.
До речі, якщо навіть слідувати цій логіці Миколи Яновича, то на минулих Олімпійських іграх у Пекіні (коли при владі були ненависні чинному прем’єру «помаранчеві») українська команда отримала більше нагород, ніж тепер. І посіла 12-е, а не 14-е, як нині, неофіційне загальнокомандне місце. До того ж тодішня опозиція тодішню владу також не жалувала ні всередині держави, ні за кордоном.
Словом, абсурдність подібних висловлювань очільника уряду очевидна для всіх, окрім нього самого. Таке враження, що Микола Азаров не вміє лічити і поняття не має, що 18 серпня він установив неофіційний український рекорд щодо безперервного перебування на посту Прем’єр-міністра — два роки п’ять місяців і сім днів. Таким чином, перевершивши попереднє досягнення Валерія Пустовойтенка понад дванадцятирічної давнини. Цікаво виходить, чи не так: не було в Україні прем’єра, котрий би безперервно працював довше за Азарова. І, водночас, не було в державі прем’єра, котрий би так маніакально нарікав на «попередників», як Микола Азаров.
На жаль, розкольницьких ідей у чинної влади вистачає. А їх слід, що називається, притлумлювати в самому зародку. І люди, для яких Незалежність — не порожній звук, мусять це усвідомити. Причому, чим раніше — тим краще. Україна відбудеться за будь-яких обставин, в цьому немає жодних сумнівів. Але скільки ж можна сподіватися лише на прийдешні покоління?..
Ярослав ГАЛАТА
також у паперовій версії читайте:
назад »»»