«Я — «БЕРКУТ»...
50 РОКІВ ТОМУ НАШ ЗЕМЛЯК ПАВЛО ПОПОВИЧ ПІДКОРИВ КОСМОС
Цей політ здійснено першим космонавтом-українцем 12–15 серпня 1962-го на кораблі «Восток-4».
Узин — космос — Земля
До космічного ювілею в Україну з Москви, де мешкає родина Поповичів, прибули доньки Павла Романовича — Наталія і Оксана, брат Петро та інші родичі космонавта. Вони відвідали містечко Узин, що в Білоцерківському районі на Київщині, де 5 жовтня 1930-го народився Павло Попович і поховані його батько й мати.
З нагоди 50-річчя космічного польоту Поповича в Україні випущено поштовий конверт з маркою із зображенням космонавта та спеціальним гасінням, присвяченим ювілейній даті.
...У журналістській практиці автора цих рядків були кілька зустрічей з Павлом Романовичем. Уперше побачив його на велелюдному мітингу, що відбувся наприкінці серпня 1962-го на площі біля пам’ятника Богдану Хмельницькому в Києві, куди льотчик-космонавт майор Попович приїхав після свого орбітального польоту.
А в лютому 1964-го пощастило взяти в Павла Романовича ексклюзивне інтерв’ю, котре відбулося в не зовсім звичних умовах. Космонавт Попович був серед почесних гостей ХІІ зимових Олімпійських ігор в австрійському Інсбруку. В один з тих лютневих днів мені стало відомо, що через негоду аеропорти столиці СРСР не можуть прийняти літак, на якому рейсом Відень — Москва поверталася додому група радянських гостей з Олімпійських ігор, — і лайнер здійснить посадку в київському аеропорту «Бориспіль».
Павло Попович, хоча він мав всесвітню славу (адже на нашій планеті тоді було лише кілька людей, які побачили Землю з космосу), виявився напрочуд контактним і доброзичливим. Він охоче поділився і спогадами про космічний політ, і враженнями від Олімпійських ігор, а на прохання подарував своє фото в космічному спорядженні з автографом.
Востаннє ж мені судилося побачитися й поспілкуватися з Павлом Романовичем у січні 2007-го, коли він приїхав з Москви в Україну для участі в урочистостях з нагоди 100-річчя від дня народження нашого уславленого земляка — видатного конструктора ракетно-космічної техніки академіка Сергія Павловича Корольова. Тоді я взяв у нього інтерв’ю — і щодо його спогадів про зустрічі з Головним конструктором, і про, скажімо так, неординарні події під час першого космічного польоту.
Проте, на превеликий жаль, та бесіда в Житомирі виявилася останньою моєю розмовою з Поповичем. Він у 2009-му в Криму, в Гурзуфі, в ніч з 29 на 30 вересня на 79-му році життя відійшов у вічність. Тож 80-ліття від дня народження космонавта відзначалося вже без нього.
...До вражень від особистих спілкувань з Павлом Поповичем додамо тут ще й спогади, якими у різні часи поділилися зі мною космонавти, які також є нашими співвітчизниками,— президент Аерокосмічного товариства України, Герой Радянського Союзу, генерал-лейтенант авіації в запасі Віталій Жолобов і перший космонавт незалежної України, генерал-майор авіації в запасі, Герой України Леонід Каденюк (вони, зокрема, працювали під керівництвом Поповича в підмосковному Центрі підготовки космонавтів), а також нинішні експрес-інтерв’ю в Києві з доньками П. Поповича — Наталією Березною (Попович) та Оксаною Попович.
Тернистий шлях до зірок
Дитинство майбутнього космонавта, котрий, як уже згадувалося, народився з Узині на Київщині, було нелегким: з 1941 до 1943 хлопчик перебував на території, тимчасово окупованій німецькими загарбниками, через що довелося ковтнути лиха.
Після війни Павло закінчив семирічні школу, а потім — ремісниче училище в Білій Церкві. Згодом вирушив у Магнітогорськ, що в Челябінській обл., де поступив до індустріального технікуму трудових резервів. Вибір такого досить далекого від рідного Узина уральського міста був не випадковим: адже Попович дізнався, що в Магнітогорську функціонує аероклуб. І Павло, який вже тоді мріяв про польоти в небі, паралельно із навчанням у технікумі, опановував в аероклубі ази професії льотчика.
З аероклубу життєвий шлях привів Поповича до військового авіаційного училища. Закінчивши його, він отримав кваліфікацію льотчика-винищувача та своє перше офіцерське звання лейтенанта — й розпочав службу в авіаційних частинах Військово-повітряних сил.
...Коли на початку 60-х у СРСР засекречено розпочався відбір претендентів на підготовку до пілотованих польотів у космос, серед дуже багатьох військових льотчиків із різних гарнізонів країни, які тоді проходили через вельми прискіпливі медичні та мандатні комісії, одним з тих, хто внаслідок цього потрапив до першого загону майбутніх космонавтів — офіцерів ВПС, був і 30-річний капітан Павло Попович.
Орбітальний дует
Нарешті, слідом за першим і другим космонавтами — Юрієм Гагаріним та Германом Титовим, які здійснили свої орбітальні польоти, відповідно, 12 квітня 1961-го (на кораблі «Восток») і 6–7 серпня того ж року (на кораблі «Восток-2»), на пропозицію головного конструктора С. Корольова в 1962 р. настала черга кількадобового групового польоту двох космічних кораблів, пілотування яких було доручено Андріяну Ніколаєву (позивний — «Сокіл») та Павлу Поповичу («Беркут»).
Першим з цього космічного дуету 11 серпня стартував Ніколаєв, який пілотував «Восток-3», а наступного дня — Попович, на кораблі «Восток-4». Космонавти вперше від’єдналися від своїх крісел і в межах кабіни корабля ширяли в умовах невагомості. У тому польоті в космосі вперше пролунала пісня у виконанні Павла Романовича «Дивлюсь я на небо та й думку гадаю, чому я не сокіл, чому не літаю». Космічні кораблі зблизилися на відстань трохи більш ніж шість кілометрів. Ніколаєв і Попович виконали перші експерименти з радіозв’язку в космосі між «Востоком-3» і «Востоком-4» та їхньої орієнтації у просторі і певну програму науково-технічних та медико-біологічних експериментів. Після цього, здійснивши, відповідно, 64 і 48 витків навколо нашої планети, 15 серпня космонавти благополучно приземлилися в запланованому районі.
...Під час інтерв’ю 2007 р. в Житомирі я поцікавився у Павла Романовича якимись, так би мовити, позаплановими подіями того космічного польоту. І Попович розповів мені про один з епізодів серпня 1962-го, який нині викликає веселу посмішку, а тоді спровокував неабияке хвилювання в Центрі управління польотом (ЦУП). У ті часи майже все, пов’язане із космічною діяльністю в СРСР, було суворо засекречене. Відповідним чином шифрувався і радіообмін у зв’язку між космонавтами та ЦУПом. Різні можливі ситуації (й, зокрема, негативні) були заздалегідь «сховані» під кодовими словами. Так, якщо космонавту на орбіті стало зле й він відчував нудоту та інші пов’язані з цим неприємні відчуття, то про це він мав зашифровано повідомити в ЦУП словом «гроза».
— І от,— розповідав мені Павло Романович,— мій корабель на якомусь із витків навколо планети пролітав над Мексиканською затокою, а я в ілюмінатор милувався надзвичайно красивими краєвидами внизу — і побачив там сильну грозу з великими блискавками. Тож, доповідаючи в ЦУП про те, що спостерігав у той момент, я сказав: «Бачу грозу». Ця фраза викликала в ЦУПі неабиякий переполох, оскільки сказане мною було сприйнято там, як закодоване повідомлення про погане самопочуття,— і навіть пролунали пропозиції щодо термінового припинення мого польоту і дострокового приземлення. Добре, під час подальшого радіодіалогу мені стали зрозумілими причини хвилювання в ЦУПі, і я пояснив керівникам польоту, що бачив атмосферну грозу, а моє самопочуття — цілком нормальне.
...Доньці Павла Поповича Наталії на той час було шість років, і вона разом із своєю матір’ю — льотчицею-випробувачем Мариною Лаврентіївною Попович, ясна річ, дуже схвильовано сприйняли повідомлення про політ чоловіка й батька — аж до звістки про його благополучне приземлення.
Естафета космічного досвіду
Після першого польоту Павло Попович продовжив службу в Центрі підготовки космонавтів (ЦПК). Попри велику славу, він залишався для друзів, колег таким самим, яким був до польоту,— життєрадісним і прихильним до людей.
— Уперше я побачив Поповича в 1962 р., коли ми проходили мандатну комісію перед відбором до загону космонавтів,— пригадує Віталій Жолобов.— Стоїмо в очікуванні, переживаємо, хвилюємося. Підходить він до нас: «То що ж, хлопці, бачу хвилюєтесь, Але не бійтеся, все буде в порядку. Не такий страшний чорт, як його малюють»,— мовив Павло Романович, потиснувши кожному руку і побажавши удачі.
— Пізніше, коли у січні 1963-го ми прибули в ЦПК,— веде далі Віталій Жолобов,— зібрали нас і призначили командира. Ним виявився Павло Попович, дуже привабливий, по-командирському відповідальний. Не те, щоб суворий, скоріше в нас були нормальні стосунки старшого з молодшими.
А ще Віталій Михайлович згадав, як після того, коли він та інші майбутні космонавти отримали квартири на Чкаловській і треба було придбати меблі, а таких грошей у старшого лейтенанта Жолобова тоді не було, на просьбу про позичку приязно відгукнувся Павло Попович, який на запитання Віталія «Коли повернути?» відповів: «Коли будуть, тоді й віддаси». Павло Романович багатьом допомагав.
У 1964 р. Поповича вперше обрали депутатом Верховної Ради Української РСР. З того часу він шість разів обирався до республіканського парламенту (6–11 скликань — до 1988 р.). Й, як засвідчила, виступаючи на ювілейному вечорі, колишня голова президії Верховної Ради УРСР Валентина Шевченко, Павло Романович із високою відповідальністю ставився до своїх депутатських обов’язків — і за 24 роки встиг зробити багато корисних справ.
...У 1968-му — без відриву від напруженої підготовки в ЦПК — Попович закінчив у Москві Військово-повітряну інженерну академію ім. М. Жуковського.
Другий старт
3 липня 1974 р. Павло Попович і Юрій Артюхін стартували з Байконура на космічному кораблі «Союз-14», який згодом, 5 липня, пристикувався до військової станції «Салют-3», яку дещо раніше було виведено на навколоземну орбіту.
На «Салюті-3» космонавти працювали до 19 липня, тобто загалом їхній космічний політ тривав 17 діб. Тоді в засобах масової інформації СРСР повідомлялося, що Попович і Артюхін вивчали з орбіти геолого-морфологічні утворення на земній поверхні, різні атмосферні явища, фізичні характеристики космічного простору, а також здійснювали медико-біологічні дослідження, орієнтовані на з’ясування впливу факторів, які виникають під час космічного польоту, на людський організм.
Проте насправді основним завданням екіпажу було не перелічене вище (хоча воно й виконувалося), а реалізація для потреб Міністерства оборони СРСР зйомок різних військових об’єктів вірогідного противника, здійснюваних за допомогою спеціальних фотоапаратів, оснащених потужною оптикою.
Коли Попович повернувся на Землю зі свого другого космічного польоту, який відбувся через 12 років після першого, його зустрічали не лише дружина Марина і старша дочка Наталія, якій було вже 18 років, а й молодша донька Поповичів — шестирічна Оксана. Вона, як і її старша сестра, згадує: батько завжди переконував їх у тому, що ні в якому разі не повинні хизуватися тим, що вони — доньки космонавта.
Земні турботи Павла Поповича
Після другого космічного польоту Павло Романович у 1977 р. успішно захистив дисертацію, став кандидатом технічних наук,— і продовжував службу в ЦПК. Його призначили начальником першого управління (того, яке безпосередньо займалося теоретичною і практичною підготовкою космонавтів) і присвоїли звання генерал-майора авіації.
— Я, тоді капітан, вперше побачив Поповича у березні 1976 р., коли приїхав до Зоряного містечка для проходження там медичної комісії в процесі відбору до загону космонавтів,— згадує в розмові з кореспондентом «Демократичної України» Леонід Каденюк.— Попович приходив на наші заняття, тренування та екзамени. Охоче відповідав на запитання, ділився досвідом. Мабуть особливо тепло ставився він до земляків з України, яких у тій групі тодішніх новачків було троє — Олександр Волков (із Горлівки Донецької обл.), харків’янин Володимир Васютін і я (з Чернівецької обл.). Неодноразово зустрічалися з Павлом Романовичем не лише на службі, а й у неформальній обстановці — на днях народження та інших святах.
Попович захоплювався спортом: грав з товаришами у футбол, хокей та інші спортивні ігри. Мав прихильність до боксу. У Білій Церкві стали проводитися змагання з цього виду спорту на призи П. Поповича. До того ж Павло Романович був головою Федерації боксу СРСР, а згодом — Росії.
...У 1982 р. генерал-майора Поповича призначили заступником начальника Центру підготовки космонавтів з науково-дослідної роботи — і на цій керівній посаді він служив протягом шести років.
Павло Романович у 1993-му завершив військову службу. До вересня 2009 р. працював у Москві головою ради директорів Державного інституту земельно-кадастрових зйомок (для яких використовувалися різноманітні знімки, зроблені космічними апаратами з навколоземних орбіт).
Павла Поповича проголосили своїм почесним громадянином міста України (Біла Церква, Запоріжжя, Полтава), Росії (Магнітогорськ, Калуга, Южно-Сахалінськ, Ковров), Казахстану (Гур’єв, нині носить назву Атирау), Болгарії (Тирговіште). Його ім’ям названі вулиці в різних містах України, Росії та Білорусі, гірський хребет в Антарктиді. А в космосі є астероїд (мала планета із номером 8444), який має наймення «Попович»...
Вадим ФЕЛЬДМАН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»