ГРИГОРІЙ ГУСЕЙНОВ: МЕНЕ ВИХОВУЄ І ВЕДЕ ЛІТЕРАТУРА
Наш гість — Григорій Гусейнов, видатний український письменник, лауреат Шевченківської премії.
Григорій Гусейнов — особлива постать в українському літературному процесі, бо є автором надзвичайно інформативних і масштабних краєзнавчих речей, видавцем, засновником і головним редактором журналу «Кур'єр Кривбасу», автором і фундатором унікальної в Україні мистецької премії «Глодоський скарб».
Навіть перелік його головних творів вражає: тритомник «Незаймані сніги», «Чаша ювеліра Карла Фаберже», «Господні зерна» (у десяти книгах!), «Станційні пасторалі. Сповідь дитинства», «Тіні забутого парку. Малюнки з уяви» (у двох книгах), «Піщаний Брід і його околиці».
Нова монументальна книжка Гусейнова «Повернення в Портленд» спонукала до зустрічі з письменником.
— Пане Григорію, Київ — це ціла планета. Певно, це спонукало Вас, провінціала, взятися за роман про столицю?
— Хтось з-поміж моїх прихильників зазначив: «У цій книжці щільно, в характерах і точних деталях викладена епоха, що замішана на останніх прозорих дощах хрущовської відлиги та сірому пилу брежнєвської ідеологічної посухи». Хоча насправді твір не має жодного політичного підтексту. Це історія конкретної людини, яка жила в одній кімнаті зі мною у студентські роки. Це цнотливий щоденник пересічної і самотньої людини. Отже, в центрі дослідження — людина, її душа, її мрії та страждання. А час — не тло, а паралельний герой.
Книга зроблена в жанрі нонфікшн, тобто без фальші, без ілюзії. Аби одразу перенести читача у ті роки, навіть обкладинка книги стилізована під загальний зошит 1965 року випуску (художник — Сергій Савченко). До того ж вона насичена документальними знімками — як із мого власного архіву, так і з Музею історії міста Києва. Робота над нею була непростою. Вона тривала шість років.
Ця історія повертає читача в 60-ті роки, коли молодь — «покоління квітів» — захоплювалася музикою «Бітлз», уперше одяглась у джинси, закохувалася, страждала, протестувала і мріяла...
— Чому саме «Повернення в Портленд»?
— У Булата Окуджави є така пісня, де рефреном звучать ці слова. Ми всі тоді мріяли, що після того, як відпрацюємо свої обов'язкові три роки після університету, повернемося до Києва, але ніхто не повернувся...
Комфортно я себе відчуваю в рідних степових просторах (я народився у містечку Помічна на Кіровоградщині). А Київ завжди для мене — «терра інкогніто», адже я тільки два з половиною роки вчився тут у скромному залізничному технікумі на вулиці Чапаєва. Його тепер немає, але збереглися два будинки, причому один із них (сьомий номер) — таким, як у двадцятих роках (а побудований наприкінці XIX ст.). Я нещодавно пройшов тією вуличкою, зайшов у під'їзд. Там збереглися стародавні розписи. Просто диво!
Мій технікум дивовижний тим, що там викладав майбутній завідувач кафедри філософії Київського університету імені Т. Г. Шевченка, викладало кілька професорів. Там викладав Патон-старший. У технікумі, що готував технарів, навчалися знаменитий футурист Олексій Полторацький, майбутній письменник Віктор Некрасов і два лауреати Шевченківської премії.
А про саму вулицю, колишню Святославівську, писали у своїх спогадах Паустовський, Пастернак, Вертинський, Вернадський. Раніше там були дві балки. Вернадський писав: «Ми, хлопчаки, що жили з одного боку балки, воювали з хлопцями з іншого боку, кидали один в одного каміння».
Коли я сюди приїхав, чар і нюансів місцевих не відчув. Я прибув із маленького містечка у мегаполіс, і важко його «перетравлював», пожадливо запам'ятовував. Потім, через багато років, десь із кимось розмовляючи, пригадував: «А скажіть, трамвай № 1 звідки і куди ходив? А як називалася площа Європейська? А вулиця Грушевського?» Дивно, минуло мало часу, а навіть корінні кияни цього вже не пам'ятають.
Я зрозумів, треба просто все зібрати до купи і нанизати, нанизати спогади і факти. А для цього потрібен сюжет. Життя мені його піднесло. Книжка починається з того, що я приїхав у своє маленьке містечко, зайшов у рідну школу, а мені дали пакунок і сказали: «Надійшов за вашою старою домашньою адресою, де колись жили ваші батьки». Виявляється, його віднесли до школи, де я колись навчався. Він там, може, півроку пролежав. У рідному Кривому Розі розірвав пакет. Зверху лежала записка: «Я вам посилаю переписку Миколи. Знайшла цю адресу в його паперах. Я так зрозуміла, що він до вас гарно ставився. Потрапить цей пакет до вас — добре, загубиться — така його доля. Тому і не пишу своєї зворотної адреси».
Микола — хлопець, з яким ми жили в гуртожитку в Жулянах два з половиною роки. Після навчання його направили до Сибіру. А в Києві у шістдесяті роки він один із перших ходив у джинсах, носив зачіску під «Бітлз», привіз у технікум музику «Бітлз» і «Роллінг Стоунз»... Я читав листи і пригадував.
Над колишнім технікумом і досі можна побачити урвище. Вище, на горі, була військова частина. Коли ми проводили вечори на третьому поверсі в актовому залі, там сиділи солдати, спускали ноги — для них то був театр, бо у нас переважно дівчата вчилися. Потім я з'ясував, що ж це за місцина була. Вона теж знакова, бо колись належала родині Сікорських. Там був придуманий і накреслений перший у світі гвинтокрил.
У книжці проходить ще своєрідним мотивом історія родини Симиренків, яка жила біля Львівської площі на першому поверсі. Мій добрий знайомий Дмитро Чередниченко знав останню з них — Тетяну Львівну. Бував у шикарній квартирі на тихій Кудрявській вулиці. То був патріархальний чарівний, неймовірно красивий Київ.
Тут по суті минуло дитинство Булгакова. Ніхто про це не відає. Усі знають про будинок Булгакова на Андріївському узвозі. Дивовижна людина Яків Бердичевський вичислив цей будинок. Колекціонер від Бога (його знав увесь Радянський Союз і Європа), він виріс на єврейському базарі на Куренівці, збирав там пацаном старі книжки, картини і картинки, знайшов оригінал Реріха. Набутки накопичувалися у шафках, альбомах, у голові. Бердичевський зібрав величезну колекцію Пушкініани, прижиттєві видання, листи, рукописи. А потім зрозумів, що з собою нічого не візьме. Добивався, щоб у віднайденому ним будинку Булгакових на Кудрявській відкрили музей. Але Музей Булгакова не відкрили — відкрили Музей Пушкіна, і він туди всю колекцію віддав. А сам потім поїхав до Німеччини.
Усе це змішувалось, змішувалось. Я відчув, що мушу написати книжку, яку б читали нинішні читачі і з шістдесятих, котрі пам'ятають старий Київ.
Про що роман? Певно, про те, що в цьому житті кожному Бог дає можливість закохатися, і тебе хтось покохає. Але ми іноді не розуміємо, що це колосальний подарунок. І в якихось стосунках раптом схиблюємо, несвідомо, не тому, що ми такі-сякі, а так випадає. Потім це розуміємо. Але доля за це в спину з величезної гармати обов'язково вистрелить. І так трапилося в цього хлопця, який листувався з Олею зі Львова. Я зрозумів, що Київ, кохання, минуле і сьогодення мають якось перев'язатись. Отже, книжка про любов, смерть, про народження, життя... У ній є дуже смішні іронічні епізоди.
Це страшенно ностальгічна книга. Письменників часто звинувачують зарозумілі або дурні політики: «Ви за совком ностальгуєте». Не розуміють, що людина може ностальгувати за молодістю, дитинством. Вона не винна, що це припало на добу Радянського Союзу. У такому розумінні ця книга демонстративно не ідеологічна, не політична, не патетична, не риторична.
— Японцям приписують прислів'я «Краще затуплений олівець, ніж гостра пам'ять». Що Вас виручає — гостра пам'ять чи великий архів-бібліотека?
— Мені дуже багато дають подорожі. Я страшенно люблю їздити. Це, певно, найголовніше в моїй методі. Іду, бачу, фіксую асоціації.
Я подолав відстань у сім довжин екватора. Водій порахував за спідометром. Ми щоп'ятниці сідали в редакційне авто і їхали. Це тривало понад десять років. Три машини розбили. Я був молодшим, переносив легко. Тепер проїжджаю половину тієї норми і тиждень відходжу від поїздки.
У мене, до речі, передбачається цікава подорож півднем України: Одеська область, Котовський район. Я несподівано для себе відкрив таку річ. Класик нашої української літератури, автор роману «Люборацькі» Анатоль Свидницький жив і вчився сім чи вісім років у крихітному містечку Круті з населенням три-чотири тисячі осіб. Закінчив там семінарію, вивчив ґрунтовно старі мови: грецьку, латинь, старослов'янську. З цим багажем знань легко вступив до університету в Києві. Я зацікавився: а що ж то за містечко? Чи збереглося? Роман вочевидь автобіографічний: є історія, як головний герой іде зі своєю матір'ю від одного села до іншого, є назва «Круті». І раптом цій жінці стає погано. Вона помирає біля якогось шинку, і він її там ховає. Я знайшов районний центр, знайшов заввідділу культури, запитую: «Є таке село? — Так. — А було там присталище для чумаків, корчма? — Так. — А збереглося? — Ні. — А що є? — Є колодязь старий. — А знаєте історію, що поряд була похована жінка. — Не знаю, зателефонуйте у сільраду». Телефоную, відповідають: «Є колодязь, є ця історія у нас в селі». Отже, поїду у Круті на горбах. Хочу дізнатися, а чи зберігся хоча б фрагмент семінарії, де вчився класик української літератури Анатоль Свидницький.
Власна бібліотека, звісно, допомагає. Вона досить велика — тисяч десять книжок. Але це не головне. Пригадую вірш Івана Драча з таким приблизно змістом: «Коли я був молодий, то купував книжку і всю прочитував. Коли став старший, купував по десять книжок і здебільшого тільки переглядав. Тепер можу купити набагато більше, але нема коли їх читати взагалі».
Так само і в мене. Звісно, що всі книжки я не прочитав. Якусь обов'язково прочитаю, а якусь — ні, але буду на неї дивитися, іноді братиму на кухню, гортатиму під час чаювання.
Є книги, які слугують певним камертоном. Бува, не пишеться і треба налаштуватися на певний настрій. Відкриваю і читаю... Так часто буває з книжками, які тепер майже ніхто не читає (я маю на увазі молодь). Скажімо, Паустовського. Вдихаєш один абзац — і тобі вистачає для того, щоб ти ходив потім напівбожевільний, натхненний цілий день. Або знаходиш якийсь вірш. От є у нас така, зовсім юна, поетеса Ірина Шувалова. Щойно вийшла її збірочка, і я живу нею. Це — дивовижна поезія, яку ми так давно чекали. Там нема ніякого соцреалізму і комерціалізму, а є якась ворожба. Слово біля слова. Отак колись я відкрив Мандельштама.
— Як виникла ідея вашої літературної премії «Глодоський скарб»?
— Коли я отримав Шевченківську премію, прийшов до Ліги меценатів і сказав, що хочу заснувати премію, бо вважаю, що так ми врешті-решт вийдемо із зачарованого кола, коли всі премії митцям дає держава. Вирішили зробити інакше — митці самі визначатимуть, хто з них гідний отримати грошову винагороду.
Назву премії я дав у пам'ять про унікальну знахідку в Кіровоградських степах, поблизу села Глодоси в 1961 році. Це було поховання VII ст., в якому знайшли майже сім сотень виробів із золота, ще більше — зі срібла. Учені дійшли висновку, що знахідка свідчить про високий розвиток українського етносу. Тепер глодоський скарб зберігається в музеї коштовностей, що на території Києво-Печерської лаври, а премією щороку відзначаємо не надто відомих широкому загалу митців, які плекають духовні скарби нації.
— Врешті ваш приклад-прецедент спрацював. Я маю на увазі письменника Володимира Рутківського, який за чудові романи «Джури...» отримав Шевченківську премію, поклав її на банківський рахунок і на відсотки заснував літературну премію.
— Він, ще навіть грошей не отримавши, зателефонував мені і сказав: «Як ви дивитеся, щоб у вас конкурент з'явився?» Я вигукнув: «Боже, я цього шість років чекав!»
Аналогів у світі є тільки два. Нобеліанти француз-поет Сюллі Прюдом і американець Вільям Фолкнер заснували свої авторитетні літературні премії. Уже стільки лауреатів з'явилося!
— У чому, на вашу думку, секрет успіху вашого журналу «Кур'єр Кривбасу»?
— Коли в 1993 році я почав робити цей журнал, для мене було абсолютно незрозумілим, чи «піде» він узагалі, як сприйматиметься читачами. Та вийшло так, що нині він насправді найкращий в Україні, і цим вже можна пишатися. Тоді неможливо було цього спрогнозувати. Тепер ми друкуємо тільки дійсно талановитих авторів, бо з 1500 членів Спілки письменників України, на жаль, тільки зо три десятки насправді пристойно пишуть.
Хай не ображається решта... Зараз українська література — це такий сумний напівцвинтар. І дуже багато треба зробити, щоб якось виправити ситуацію. Ми влізли чогось у політику, причому в дешеву політику. Так не можна робити. Бо письменник — це еліта, і це завжди має бути щось взірцеве...
— Невже нема взірців?
— Тепер, слава Богу, є. Живі класики і кандидати у класики.
— Хто Ваші улюблені письменники?
— Їх багато. У різні часи має бути якась книжечка на столі. Десятиліттями лежали збірочки віршів Миколи Вінграновського. Це була ікона моя. Я вчився української мови в нього. Раптом з'ясувалося, що його дитинство пройшло від моєї рідної Помічної приблизно за 35–40 кілометрів. І зрозумів, чому він такий мені близький. Це генетика, повітря, аура.
У певний момент мені захотілося відчуття внутрішньої суворості і мужності. Я побачив її в поезії Володимира Базилевського. Протягом деякого часу то були незамінні мої книжки.
Був період, коли я мріяв якимось чином наблизитися до Арсенія Тарковського, їздив до Москви, простоював біля будинку, де він жив, мріяв, що він вийде, і я підійду до нього.
У кожного письменника є певні учителі. Коли я вже зрозумів, що писатиму прозу, багато мені дало читання Загребельного. Я відчував його енергетику в собі. Іноді серед ночі прокидався, певні фрагменти крутилися в голові з того, що я увечері читав.
Очевидно письменник інакше влаштований, відрізняється від інших людей. Коли мені треба нарешті іти додому з редакції, а це часто буває о десятій годині вечора, я зачиняю кабінет, і таке враження, що йду вулицею Кривого Рогу просто без шкіри, живе м'ясо на мені. Творчість з'їдає страшенно.
У мене була вага до «Повернення у Портленд» 96 кілограмів, а тепер — 84. Куди ті кілограми пішли?
— Мабуть, у текст.
— Певно, слово має магічну лікувальну очисну здатність. Бог мене робить стрункішим, здоровішим, щоб я знову щось написав.
— Ви вірите у свою місію?
— Процитую Михайла Слабошпицького: «Колись всеросійський староста Михайло Калінін сказав: «Человек, прочитавший Толстого, никогда не будет хулиганом». Та людство чомусь не йде до кращого, хоча стільки нароблено культури — від Шекспіра до Шевченка. Здавалося б, люди мали вже стати янголами, бо стільки написано про розумне, добре і вічне. А світ іде до гіршого. Але певен, що твори виховують авторів».
Отже, справа небезнадійна, мене як особистість література виховує і веде.
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»