УСЕ МОЖУТЬ НЕ ТІЛЬКИ КОРОЛІ
Не думала й не гадала, що, перетнувши українсько-польський кордон і опинившись у Свентокшиському воєводстві, куди з колегами потрапила завдяки Польській організації туристичній (ПОТ), слова Ліни Костенко «Лиш храм збудуй, а люди в нього прийдуть» спадатимуть на душу мало не щодня. Серед сіл, міст і містечок, у лісах, на берегах чистих (!) річок та озер життя вирує: нове зводиться, старожитності відбудовуються. Свої та іноземні мандрівники не обминають жодної пам'ятки. Усе, що ввійшло в історію, нині заповнює її нову сторінку. Туризм у цьому — вагомий аргумент.
Попереду Версаля — «Хрест і сокира»
— Знаєте, чому тут завжди людно? — запитав молодий чоловік у нашого гурту, що під опікою директора ПОТ Влодзімєжа Щурека прибув на мікроавтобусі до мальовничої місцини кілометрів за 300 від кордону.— Бо ми, як і наші предки, живемо в невеличкому за площею, але величному за подіями й мірками світової архітектури Уязді Опатувського повіту. Їдуть сюди з усіх-усюд, аби роздивитися «Хрест і сокиру». Так перекладається назва унікального замку Кшижтопур.
...Ще здалеку, угледівши його обриси, відчуваєш величезне бажання підійти, роздивитися дивовижні мури, вежі, палац, дізнатися, як з'явилося оте диво. На щастя, пан, що нас зустрічав, уже чотири роки є директором цього своєрідного замку-заповідника, і звуть його Януш Вуйцик. Кажуть, додому він ходить лише ночувати. Решту часу віддає замковим угіддям. Його знають усі, навіть Бельдвін Оссолінський — привид сина одного з колишніх господарів, що, за легендою, у вигляді чорного лицаря на чорному коні з'являється вночі в палацових лабіринтах й охороняє їх. Про це навіть писали в місцевій газеті. То не єдина дивина.
Перша така: Кшижтопур «народився» ще до Версаля й був найбільшою та найбагатшою магнатською спорудою Європи. Заснував її в 1621 р. і 23 роки зводив Кшиштоф Оссолінський.
Розташований на південно-заході від Парижа Версаль вважали тоді маленьким сільцем. Людовик ХІІІ у 1624-му наказав там звести невеличкий мисливський замок, який пізніше розширив Людовик ХIV. Сучасного вигляду споруда набула в 1690 році. Як бачите, уяздовська монументальна перлина випередила французьку. Щоправда, версальська «цукерка» — щасливіша. Це підтверджує життєпис навіть самих власників й перипетії довкола архітектурного унікуму. Все — гідне пера Сенкевича й фільмів Гофмана.
Коли Кшиштоф Оссолінський узявся за втілення мрії в життя, Польщею котилися битви то з татарами, то з козаками. Треба було і відбиватися, і відступати. А ще й реагувати на європейську моду — нові стилі в зодчестві. Отож і виходить: той будує, той — руйнує. Гроші, час, сили — все летить. Утім, до замку докотилися й прижилися після спокійного, врівноваженого Ренесансу пишне бароко з «короткочасовим» маньєризмом. В інтер'єрах, меблях оселився не Людовик ХІV, а його стиль.
Шкода, поки що в Кшижтопурі оці вишукані штрихи бачиш лише на численних фасадах. Інтер'єри ще чекають на «пластичні операції». Кошти на це та інші відбудовчі процедури дають Євросоюз з Європейською фундацією регіонального розвитку спільно з програмою Свентокшиського воєводства на 2007–2013 рр.
Коли дізнаєшся, з чого і як зводився палац, фортифікаційні споруди, сад, оранжерея з рідкісними рослинами, по-справжньому схиляєш голову і перед швейцарським архітектором з Італії Сенезом, і перед майстрами, і перед їхнім натхненником Оссолінським. Де ще побачиш комплекс із своєрідними нюансами: чотири вежі — чотири пори року, 365 вікон плюс одне на високосний рік, 12 залів — дванадцять місяців? На будівництво пішло 11 тисяч місцевого кварцитового пісковика, 30 м2 іншого пісковика, 200 тисяч цеглин, 500 тонн вапна, 5000 м3 піску, мармуру, алебастру, екзотичної деревини. Для якісного водовідведення використали суміш білків з мільйона курячих яєць і вапна. От коли б і в нас щось подібне застосовували, то про «підмочену» репутацію пам'яток не згадували б.
Наступна дивина: схильність до магії та астрології Оссолінського-будівничого спостерігається й досі. Над входом до надбрамної вежі вміщено ієрогліф, що нагадує стилізовану літеру w. Вона за книгою кабали мала символізувати вічність цього місця. З іронією подейкують, що, мабуть, отой ієрогліф слабуватий, бо за вічність усьому комплексу доводиться серйозно боротися з руйнацією. Уціліло лише десять відсотків справжніх склепінь. Решта — якісна реконструкція з «рідних» матеріалів. У підземеллі однієї з веж б'є джерельце з лікувальною водою. Поряд виросли невеличкі сталактити й сталагміти. Вони особливо цікавлять тих туристів, котрі люблять «прочісувати» печери. А от фахівців зі співу та музики дуже приваблює... стайня праворуч. Колись вона була в дзеркалах, орнаментах. Наразі лишилася акустика, що викликає захват і бажання влаштовувати концерти.
— Куди не кинь оком, оціниш практичність і професіоналізм першого власника і зодчого,— поділився пан Вуйцик.— Прокладена підземна дорога до родичів на випадок військових дій, дитинець, де відбувалися музичні й театральні спектаклі. За дійством глядачі спостерігали з балконів першого поверху. Сподіваюсь, із часом подібне тут відродиться, і до 103 тисяч минулорічних відвідувачів приєднаються любителі мистецтва. Взагалі, пальців на руках не вистачить, аби перерахувати елементи унікальності всього комплексу.
Прикро, господареві довелося насолоджуватися своїм дітищем лише рік. У 1645-му по дорозі на сейм захворів і в Кракові помер. Його син, теж Кшиштоф,— політик, вояка, в одній із битв зник навіки. Відтоді вся власність переходила з рук у руки. Навіть була під навалою шведів, котрі вивезли бібліотеку і все найцінніше.
...За часів соціалізму, в 60-ті роки, до тодішнього керівника Польщі Гомулки звернулися мирні шведи з пропозицією викупити замковий комплекс і після реставрації влаштувати там кіностудію. Був і інший покупець — американець. Його плани складніші: розпиляти споруду на блоки, все пронумерувати, перевезти в Техас і там відбудувати.
Як видно, вишукані форми пам'ятки, приречені на ефект сприйняття і захвату. Тож логічно, що вона стала місцем змагань, рицарських турнірів. Там знімали фільми «Хрест і сокира», одну із серій «Друзів веселого диявола», «Дорогу в місячному світлі».
У пошуках не чаші Грааля, а розради і втіхи
Нам же випало свою дорогу продовжувати в сонячному світлі. Їхали туди, де в чотирикілометровому лісовому кільці причаїлася перлина сакральної архітектури — Пустельня золотого лісу. Той, хто чує про неї, одразу починає згадувати про камедулів-монахів у білому, загадкову красуню, якій понад 300 років, келію з труною і... трудоголіків, шопоголіків, інтернетоголіків та інших «голіків». Словом, усе змішалося в Ритвянах, де живе і процвітає релаксаційно-молитовний центр «Пустельня золотого лісу» та єдина у світі Галерея камедульська.
У них усе незвичне: принципи, умови, товариство, кухня, пропозиції, розпорядок дня, розваги, тиша... Тобто те, що інтригує і насторожує. І не дарма.
Тільки-но ступаєте на монастирську землю, де все, як і має бути у доброго ґазди — у квітах, скульптурах, джерельцях і фонтанчиках,— як забуваєте про галасливі міста, завантажені траси і психічні атаки у вигляді попсової музики. Справді, тиша та гладь — Божа благодать. Ще й краса. Принади були оцінені в середньовіччі, коли шляхтичі взялися за освоєння земель, зведення замків, палаців, храмів. Либонь вони, як і новоприбулі камедули, здогадувалися, що після Міленіуму їхні нащадки та чужинці шукатимуть уже не чашу грааля, а розради і втіхи.
Попрацювали всі на совість. Знову ж таки, ще до Версаля, під час правління фундатора камедульської Пустельні золотого лісу Яна Магнуса Тенчинського, Ритвяни стали осередком двірцевої культури. Улюбленими гостями були поети, перекладачі, літератори. Зізнаюся, саме там дізналася, що відомий письменник Лукаш Опалінський — автор найдавнішого в Польщі архітектурно-будівельного підручника. Ось хто у них доклав рук до вишуканості та якості нинішніх старожитностей! Він же під час шведської навали обороняв ритвянські святині і свою найбільшу на ті часи бібліотеку. Перебував там і уславлений польський американець Тадеуш Костюшко, коли видавав Універсал Полонецький. Під час Другої світової квартирував радянський воєначальник Іван Конєв.
На жаль, як і скрізь та всюди, траплялося добре і лихе: ремонти, пожежі, знищення монастиря, вигнання камедулів. Аж у 2001-му сандомирський єпископ закликав створити там пізнавально-культурологічний осередок «Джерело». Очолив його Вєслав Ковалевський — особистість, яка надихнула співгромадян забути слово «руїна», зробивши з неї архітектурно-екологічну оазу. Ентузіазм молодого ксьондза підтримала влада Свентокшиського воєводства й ті ж європейські організації, що допомагають замку Кшижтопур. Там уже справжнє silentium sacrum — місце тиші та молитви для спраглих. Відбудовані будиночки Пустельні доступні для тих, хто відчув таємничий голос природи і хоче на якийсь час прийти туди, куди йшли отці-пустельники. Є там і життя культурне з імпрезами, фестивалями, конференціями, святами, оздоровчі процедури.
Я як жінка надзвичайно зраділа, що нині всім жінкам можна бувати там завжди. Адже за часів білих пустельників слабкій статі дозволялося переступати поріг монастиря лише тричі на рік під час свят. Отож, як і решта подорожуючих, із натхненням занурилася в огляд монастирських раритетів. Ніхто не примушував одягати хустку, не забороняв фотографуватися ні в храмі Благовіщення ХVІІ ст., ні в Камедульській галереї. Хочеш — іди, дивись, цінуй. Я б ще додала — пиши наукові роботи. Там такі живописні твори, що жоден (!) музей світу не відмовився б мати їх у своїх експозиціях.
Приміром, архангел Гавриїл роботи Венанто з Субіако ІІ п. ХVІІІ ст. одягнений у сарматські строї. Знаменитий митець, автор більшості іконографічних композицій, був тоді ще й преором Пустельні золотого лісу. Водночас там творили славнозвісні Кароль де Прево й Фальконе. Їхній доробок, як і викарбувані з металу численні релігійні сюжети, містяться в головному вівтарі, на хорах сакристії, каплицях і є досконалою окрасою інтер'єрів 400-літньої функціонуючої святині.
Цікаво, чи коли-небудь у храмі священик відкривав вам таємницю чийогось кохання? Упевнена, що ні. Зазвичай, сповідуються парафіяни. А от ми з колегами такого удостоїлися. Усе, мов у казці про Попелюшку.
...Уявіть собі, як в сакристії з однієї із шаф священнослужитель виймає і показує фігуру жінки в чернечому вбранні. Повна несподіванка. Аби все поставити на свої місця, він розповідає біографічні легенди цієї пані Анни з села Щека. Варіанти різні, тільки герої одні й ті самі. Вона — красуня і розумниця. Він — багатий шляхтич Станіслав Опалінський.
За першою згадкою, покоївка — селянка зачарувала хазяїна так, що він таємно взяв із нею шлюб. За іншою легендою, чарівну пані отой же Опалінський побачивши, полюбив, узяв за жінку, обдарував маєтком під Варшавою й жив з нею до самої її смерті. А коли не стало коханої — з горя наказав відлити неповторний образ із воску. Відтоді вона — символ вічного кохання.
У Пустельні золотого лісу й нині символів не бракує. Вони викликають повагу, захоплення, бажання утаємничуватись, аби зміцнити дух і здоров'я. Туди можна приїхати й у келії зі сніданком знайти прихисток за 100 злотих за добу (240 грн). Там буде все, окрім радіо, ТБ, комп'ютера. Не можна користуватися мобілкою.
Першими сюди дорогу проклали втомлені й знервовані журналісти, лікарі, телевізійники, викладачі. Тепер вони, як і численні прихильники здорового способу життя, їздять сюди з усієї Польщі. Не обходиться і без кіношників, котрі знімають серіал «Чорні хмари». Вже не вперше в Свентокшиському воєводстві потрапляємо туди, де відбуваються кінозйомки. Шкода, не потрапляємо тоді, коли знімають...
Можливо, їх незабаром зацікавить сюжет про те, як редактор музичних програм польського радіо відчув, що фізично вже не годен цілодобово витримувати атаку розважальних «пьосенек». Тож на два тижні вирушив у реабілітаційний центр очищувати мозок і відпочивати. Удень без усякої техніки розслаблявся, а вночі бринчав на своїй гітарі. Сусіди по келіях спочатку дивувалися, а потім скаржилися на одержимого гітариста. Той таки прийшов до тями, набрався сил, рівноваги і тепер періодично приїжджає на душевну «підзарядку».
За цим їхала й молода архітекторка, котра в безперервному режимі проектувала термінал Гданського аеропорту до початку Євро-2012. Зателефонувала отцю Вєславу, попросила прийняти, бо боїться за власну психіку. Як виявилося, недарма: цю пані таки змушені були везти заспокоюватися до психлікарні...
Олена СЕДИК, Київ — Уязд— Пустельня золотого лісу — Київ
також у паперовій версії читайте:
назад »»»