ХВОРОБА «ПРОКЛЯТИХ ПАСОВИЩ»
Кілька років тому у центрі столиці поряд із центральною лікарнею збиралися будувати багатоповерхівку. Кияни виступили проти цього. Вони стверджували, що на цій території колись ховали людей, які померли від сибірки. І розкопувати це місце не можна, бо збудник небезпечної хвороби може жити сторіччями. Невже це правда? Про це ми вирішили розпитати у лікаря-інфекціоніста Ніни Мамаєвої.
— Ще у стародавніх літописах зустрічається згадка про «чорну отруту», «злоякісну пустулу», яка призводила до масової загибелі тварин і людей. Характерний вигляд виразки, що утворювалася при цій хворобі на шкірі, дав підстави Гіппократу назвати виразку і хворобу anthrax (вугілля).
Зазвичай її виникнення пов'язували з «проклятими пасовищами», які називали так, бо худоба, що паслася на них, майже вся хворіла і гинула. Ті пасовища обростали легендами, їх обминали стороною. Коли хтось ризикував і після тривалої перерви виганяв тварин на соковиту траву, вони гинули.
Навіть земля і глина, взяті з «проклятих пасовищ» для облаштування будівель, призводили до мору тварин, захворювань людей. У багатьох районах регулярно виникали спустошливі епідемії. У північних — серед оленів, центральних — з-поміж коней, у південних — серед овець і кіз. В одному з літописів ХІІ ст. зустрічається такий опис хвороби у Новгородському князівстві: «Загинули всі коні й худоба, пройти серед смороду було неможливо».
Уже тоді звертали увагу на можливий зв'язок недуги у тварин і людей та намагалися застосовувати захисні заходи. Так, у ХУІ ст. за продаж м'яса хворих тварин у Венеції карали смертю. Проте довести зв'язок захворюваності у тварин і людей вдалося лише російському лікарю С. Андрієвському під час епідемії наприкінці ХУІІІ ст. у Сибіру, коли загинуло 100 тис коней. У 1788 р., заразивши себе вмістом виразки хворої тварини, лікар занедужав. І звернув увагу на ідентичність шкірних уражень у хворої тварини і у себе. Він назвав хворобу «сибірською виразкою».
У 1836 р. німецький дослідник Філер довів заразність крові хворих тварин, заразивши нею здорових. Але дослідження двох лікарів не привернули уваги сучасників, і хвороба продовжувала «косити» тварин і людей. Подальші роботи з вивчення сибірки пов'язані з іменем Л. Пастера та його учнів. Вони зуміли довести, що «прокляті пасовища» розміщуються у зоні скотомогильників — захоронення тварин, що загинули від різних хвороб, у тому числі від сибірки.
У них збудники у споровій формі зберігаються багато десятиріч. А на поверхню виносяться дощовими черв'яками. Тварини заражаються, коли їдять траву, на якій є спори бактерій. Саме Л. Пастеру вдалося створити першу вакцину проти сибірки. Її ефективність він блискуче довів у 1888 р. Та ще довгі роки сибірка лишалась однією з найпоширеніших і згубних хвороб тварин і людей. На початку ХХ ст. від неї щороку гинуло до 50 тис тварин, захворювали до 20 тис людей.
Від 1905 до 1914 рр. у Росії захворіли понад 150 тис осіб (4/5 у селах). Реєструвалися випадки захворювання в країнах Європи, Азії, Південної Америки. Різко знизити захворюваність пощастило після запровадження обов'язкової вакцинації сільськогосподарських тварин. У республіках СРСР вона була введена у післявоєнні роки.
— Чи в Україні є «прокляті
пасовища»?
— Так, На жаль, інформацію про місця захоронення померлих від сибірки тварин не завжди можна знайти. Тож зберігається небезпека інфікування при розорюванні чи забудові земель, що пустують. Останніми роками епідеміологічна ситуація у нас ускладнилася: зареєстровано 105 випадків захворювання на сибірку. Майже всі вони сталися у неблагополучних щодо неї пунктах. А в Україні їх тисячі.
— Чому збудник сибірки такий живучий?
— Завдяки здатності до спороутворення. За достатнього доступу кисню і вологості вегетативні форми, які потрапили у несприятливі для життя умови, через 32—48 год перетворюються на спори. Вони надійно захищені від несприятливих впливів щільною оболонкою. У такому стані збудники сибірки можуть зберігатися у ґрунті десятиріччями. Спороутворення припиняється при температурі нижче +12 і вище +42. У гниючих трупах тварин спори майже не утворюються (мало кисню), а у ґрунті для них створюються ідеальні умови.
Для проростання спор, які потрапили у сприятливі умови (зокрема до організму людини), буває достатньо 1–2 год (10 год проростають старі спори).
Доведено, що спори можуть утворюватись і визрівати не лише у ґрунті, а й у кишківнику тварини.
— Чим відрізняється стійкість спор і вегетативних форм збудника сибірки?
— Вегетативні форми через 5–10 хв гинуть під дією прямих сонячних променів і стандартних дезрозчинів. Переносять нагрівання до 75 градусів. У трупах загиблих тварин тримаються кілька днів. Спори можуть зберігати життєздатність під сонцем більш ніж 20 днів. У ґрунті й воді — десятки років, навіть кип'ятіння вбиває їх лише через 10–20 хв. Висока чутливість до сибірки притаманна всім лабораторним тваринам. Білі миші й морські свинки гинуть через 24–26 год після зараження, кролики — через 36–72 год.
Спори довго залишаються життєздатними на траві, й разом з нею потрапляють до кишківника тварини. Хворі тварини виділяють збудників у ґрунт, де вони швидко перетворюються на спори. Недуга у тварин часто починається гостро чи блискавично. Вони раптово падають, з рота, носа та інших отворів тече кров чи піна. Пульс і дихання прискорюються, смерть настає при утрудненому диханні, судомах, різкому падінні серцево-судинної діяльності.
Хворіти на сибірку можуть і тварини, які поїдають інфіковане м'ясо, а також свині, зайці, кролики. У свиней хвороба протікає переважно у вигляді ангіни з лімфаденітом. Трупи тварин, що загинули від сибірки, особливо небезпечні, бо перед загибеллю настає генералізація інфекції, й її збудники у величезній кількості містяться у всіх органах і тканинах.
— Як ця інфекція може потрапити до організму людини?
— Контактним шляхом через шкіру, якщо на ній є тріщини. Це можливо при прямому контакті з хворою твариною, обробці туш. Під час роботи з продуктами тваринництва, хутром, шкірами, що забруднені спорами. Тоді розвивається шкірна форма сибірки. Унікальний випадок зараження сибіркою був під час російсько-японської війни. Тоді захворіли 976 російських солдатів, які отримали нові кожухи і шапки. У них виразки з'явилися на шиї й лобі.
Заразитися можна, коли на травмовану шкіру потрапить частинка ґрунту, що містить спори. Збудники потрапляють до кишківника з інфікованими продуктами (з м'ясом заражених тварин, що містить вегетативні форми) чи з водою. Спори можуть лишатися на погано промитих овочах, вирощених на зараженому ґрунті. Так розвивається кишкова форма сибірки.
При вдиханні пилу, що містить спори, виникає легенева форма. Заразитися можна на полях під час пилових бурь, на підприємствах, де обробляють шкіру, вовну. У Франції така форма відома під назвою «хвороба сортувальників вовни». При повітряно-пиловому зараженні часто формується найважча форма хвороби — септична.
Інфекцію можуть переносити мухи, кліщі, сліпні. Від людини до людини вона не передається, це поки не отримало переконливого пояснення.
При шкірній формі рідше, ніж при інших, виникає сепсис зі смертю. Це пояснюється тим, що тромбування дрібних кровоносних капілярів шкіри у зоні формування виразки обмежує можливості проникнення збудників у кров. А ось при пошкодженні виразки, приміром, при хірургічній обробці, може виникнути генералізація збудників і розвинутися сепсис.
У більшості випадків частина збудників із первинного вогнища лімфогенно потрапляє у лімфатичні вузли. І в їхніх тканинах розмножується і накопичується. Лімфовузли збільшуються, виникають вогнища некрозу у зоні загибелі клітин, набрякають оточуючі тканини. Від моменту виходу збудників із лімфатичних вузлів у кров'яне русло починається друга фаза хвороби. Вона перебігає з важкою токсемією, ураженням легень, плеври, слизових оболонок дихальних шляхів, нерідко — кишківника і центральної нервової системи.
Різке підвищення проникненості судин легеневої тканини призводить до зменшення її дихальної поверхні, набряку, гіпоксії, порушення ритму дихання і серцевої діяльності. Важкі форми сибірки протікають швидко, смерть настає на першому тижні хвороби, іноді у перші дні. Ще до того, як устигають вступити у дію специфічні захисні механізми. Перенесене захворювання залишає тривалий імунітет. Одначе повторні випадки захворювання можливі.
— А які форми сибірки найпоширеніші?
— Шкірна — до 95% захворювань. Збудник проникає через пошкоджену шкіру, особливо уразливі руки, шия, обличчя, голова. У чоловіків частіше уражається шкіра обличчя, що травмується при голінні. Інкубаційний період — від кількох годин до тижня. Спочатку з'являється маленька плямка, що нагадує укус комахи і свербить. За кілька годин перетворюється на папулу розміром із зернятко рису, потім на пухирці з напівпрозорим, іноді червонуватим умістом. А навколо з'являється набряк. Пухирець розривається, під ним темна поверхня. На ній швидко формується кірочка — струп. До кінця першої доби формується виразка, оточена набряком, вони не болять.
При легкому перебігу хвороби температура може бути субфебрильною чи нормальною, інтоксикація незначна (невелика слабкість, головний біль). При середньоважкому перебігу після появи первинних шкірних уражень виникає лихоманка, різко підвищується температура до 39—40 °С і вище, з'являється нудота, слабкість, м'язовий і головний біль. Сильна лихоманка триває п'ять — сім днів, до повного формування струпа, потім поступово вгамовується.
При важкій формі температура підвищується до 40 градусів і вище, з'являється тахікардія, може знизитися тиск аж до колапсу. Такий перебіг недуги свідчить про можливість розвитку сепсису. Виразка на повіках може розвинутися на менінгіт, бо збудники по кровоносних і лімфатичних судинах проникають у порожнину черепа. Виразка на губах призводить до набряку ротової порожнини, що утруднює дихання і ковтання.
Легенева форма сибірки зустрічається рідше. Початок хвороби зазвичай гострий, з підвищення температури до 38—38,5 °С, неприємних відчуттів за грудиною, сухого кашлю. Ці симптоми нагадують звичайні ГРЗ, можуть тривати один — три дні. Хворі часто не звертають на них уваги і початком хвороби вважають симптоми, характерні для другої стадії (септичної), при якій на перший план виступає інтоксикація і дихальна недостатність.
Стан різко погіршується, з лихоманкою підвищується температура до 40 °С і вище. Посилюється кашель, у мокротинні з'являється кров, при наростанні набряку легень мокротиння стає пінистим. Посилюється одишка, ціаноз, тахікардія. Іноді на цьому тлі виявляється набряк верхньої частини грудної клітки і шиї. Лікар може звернути увагу на гіперемію кон'юнктив, сльозовиділення. Хворий скаржиться на світлобоязнь, утруднене носове дихання. Тривалість другого періоду — один — три дні. Хворі гинуть від важкої дихальної недостатності чи септичного шоку.
Кишкова форма зустрічається ще рідше. Виразки здебільшого утворюються у товстій і сліпій кишці. Хвороба може починатися гостро, з високої температури, болю в животі, кров'янистої діареї. У деяких випадках виникає підшкірний набряк на животі й нижній частині грудної клітки. Пульс різко прискорюється, тиск падає. Основна причина смерті — раптовий шок, який швидко прогресує. Тривалість хвороби три — п'ять днів.
— Що робити з хворими на сибірку?
— При найменшій підозрі на цю хворобу їх треба негайно шпиталізувати в інфекційні стаціонари. Хоча сибірка від людини до людини не передається, передбачені заходи безпеки: обробка приміщень дезінфікуючими розчинами, кип'ятіння посуду і білизни хворого впродовж 60 хв. Виділення (кал, мокротиння, сеча, блювотні маси) змішуються з сухим хлорним вапном і тільки через дві години виливаються в каналізацію. Спеціальними інструкціями передбачено порядок захоронення загиблих від сибірки.
Інтерв'ю провела Олена КОСЕНКО
також у паперовій версії читайте:
назад »»»