СЕРГІЙ БЕДУСЕНКО: МУЗИКА — НАЙВІДПОВІДАЛЬНІША СПРАВА В МИСТЕЦТВІ
Композитор, піаніст, художник, письменник Сергій Бедусенко добре відомий в мистецькому житті не тільки нашої країни, а й за її межами. Значну частину своєї творчості він присвятив театру і міцно увійшов в історію як фундатор арт-рокового напрямку в українській музиці й автор перших національних рок-опер («Енеїда» за І. Котляревським і «Суд» за Б. Олійником).
Сергій народився в столиці Буковини, місті Чернівці в музичній сім'ї. Крім класичної музики, завжди захоплювався джазом, симфо-роком, літературою і образотворчим мистецтвом. Закінчив Київську державну консерваторію по класу композиції у професора Л. Колодуба, і до виходу на творчу роботу працював завідувачем музичної частини в київському Театрі юного глядача.
У творчому доробку композитора безліч жанрів — симфонічна, камерно-вокальна, балетна, інструментальна, хорова, театральна кінематографічна і електронна музика.
Яскраво-імпульсивний характер творчості, особлива театральність мислення, наполеглива праця, закоханість у свою професію приваблюють численних виконавців, режисерів, акторів і, звичайно, прихильників таланту композитора, який сповідує синтез мистецтв. Отже, світ побачили три платівки, п'ять книжок поезії й прози, графічний альбом і чимало культурологічних статей.
Нещодавно Сергій Бедусенко вразив меломанів своїм ювілейним концертом — навдивовижу сучасним, мелодійним, зробленим на стику жанрів.
— Пане Сергію, життя творчої людини має чітке межиріччя: між тим, що створено, і тим, що донесено до людей.
— У мене в цьому сенсі нема прірви. Я майже не пишу «у стіл». Мені замовили сюїту «Сказання про Київську Русь» і два твори малої форми для Національного оркестру українських народних інструментів під орудою Віктора Гуцала і вони були виконані. Цикл романсів на слова Гарсіа Лорки заспівала зі струнним оркестром лауреат міжнародних конкурсів Тамара Ходакова. Мої романси також співав Дмитро Іванченко — соліст Музичного театру для дітей і юнацтва. Я написав цьогоріч ще «Аве Марія» для віолончелі й струнного оркестру, твір теж утілений у життя.
Раніше написаний романс на слова Аветіка Ісаакяна «Я вподібнив серце небу» також заспівали. Відбулося гарне втілення моєї другої сонати для фортепіано піаністом лауреатом міжнародних конкурсів Романом Ріпкою.
Цього року я почув справжнє виконання арт-рок-ораторії «Дзвони», колись зіграної в першій редакції.
Мюзикл «Верона. Заручники любові» й дитячий мюзикл «Чарівництво проти дракона» ідуть в Сімферопольському театрі.
У Києві, нарешті, поставлений мій «Алладін» у Національному театрі оперети. Він обійшов усю Україну, але в столиці чомусь не випадало.
Єдине, що не втілено, це два великих твори — арт-містерія «Адам і Єва» і рок-опера «Ярослав Мудрий». Це складні опуси, їх постановка вимагає чималих вкладень.
— Виходить, що особливих проблем із просуванням творів у Вас немає?
— Нема рації скаржитися. Фортепіанні опуси завжди виконував сам, адже я — концертний піаніст. Іноді робив винятки, але інтерпретації моїх творів мене рідко задовольняли.
Обидві симфонії, нехай не надто вдало, все-таки були виконані.
А от «Адам і Єва» та «Ярослав Мудрий» поки що зависли. Для мене вони важливі й значні.
Тож не можна сказати, що все в мене гладенько. Проте Бога треба дякувати за все. Практично вся музика, написана для театру (це майже сто спектаклів), була виконана. До речі, писав я її на замовлення.
— Якою мірою замовлення сковує політ творчої фантазії? Адже творча свобода породжує натхнення.
— Того, хто звик працювати і творчо ставитися до справи, я певен, замовлення не сковує. Чайковський говорив, що муза приходить тільки до того, хто її закликає. Це означає, що людина має працювати. Навіть якщо немає бажання, натхнення й настрою. Вони, як засвідчує досвід, з'являються, подібно апетиту під час їжі.
Коли мені було сім–дев'ять років, я вважав, що потрібно писати тільки за покликом натхнення. Я у сутінках пробирався в інший кінець міста, залазив у темне вікно музичної школи. Гадав, що саме після дванадцятої ночі має зійти натхнення на людину-творця. Але нічого, крім моторошних шерехів, до мене не приходило.
Потім я подужав цю «романтику» і почав творити просто тому, що треба творити, має діяти принцип «Жодного дня без рядка». Здається, Джек Лондон щодня писав мінімум по двадцять п'ять сторінок. Так робили всі нормальні письменники і композитори, у тому числі Чайковський. Він, до речі, багато творів написав на замовлення, і вони часто вдаліші від тих, що створені (як він сам висловлювався) за натхненням.
Те саме стосується і мене. Багато опусів були замовлені, й я вважаю їх гідними представниками своєї творчості. І «Ярослава Мудрого» у першій редакції мені замовляли. Вийшов гарний твір. Я його розвинув, зробив із музичного спектаклю рок-оперу. Таких прикладів чимало в моїй творчості.
Не треба ставитися зневажливо до поняття «замовлення». Усе залежить від автора. Якщо він пише лівою ногою й винятково заради грошей і кон'юнктури, тоді натхнення в його серці не ночує. А замовлення треба трактувати як можливість збільшення поля діяльності, насичення творчістю простору.
— Що є каменем спотикання на шляху до публіки для незамовлених «Адама і Єви» та «Ярослава Мудрого»?
— Передовсім їх масштабність. Потрібні, повторю, великі витрати. До того ж твори такого жанру практично не мають в Україні театру, який би спеціалізувався на втіленні рок-опер, рок-балетів, рок-ораторій.
Моя рок-опера «Енеїда» виявилася в Україні першою, і була поставлена навіть не в музично-драматичному театрі, а в драматичному. Щоправда, у великому, добре оснащеному, де є величезна трупа з безліччю музично обдарованих акторів, — в Театрі імені Івана Франка. Постановку здійснила людина широкого світогляду і освіти Сергій Данченко (про нього тепер кажуть, що він великий, а він таким був від початку). Але це було винятком із правил. Спрацювали могутня особистість прогресивного Данченка — раз, величезний театр — два, збіг обставин — три. Ми опинилися на шляху одне одного, дві людини взялися за те, чого прагнули і могли здійснити.
Таке, на жаль, нечасто трапляється. Люди беруться за жанри, про які мають розпливчасте поняття: чули дзенькіт, та не знають, де він. Наприклад, композитори-пісняри беруться за мюзикли. Виходить така собі низочка пісень, ковдра з клаптиків, без музичної драматургії. Ну можуть поставити першу пісню ще наприкінці — й це вважають музичною формою.
А мюзикл насправді складний цікавий жанр. Це ми бачимо на прикладах західних творів — «Кішки», «Метро», «Нотр-Дам».
Пісняр мислить категоріями кількох хвилин. З'єднує пісеньки, але за формою це зовсім не той жанр. У таких випадках кажуть: пісенна опера (наприклад, «Біла ворона» Рибчинського і Татарченка) або пісенний мюзикл. Я це називаю невдалими замахами на класику. Телеканали, пригощаючи варивом на кшталт «Вечори на хуторі біля Диканьки», називають це мюзиклами. Там навіть пісень недостатньо, про форму вже не кажу. Але люди легко маніпулюють визначеннями й дискредитують жанр. Тому що це модно, вони прагнуть бути почутими, популярними, збити грошенят.
— Чому Ви взялися за тему Адама і Єви?
— Певно, тому, що вона практично не зорана. Хоча, на мій погляд, тема створення світу друга за популярністю після Ісуса Христа. Вона є наріжним каменем Старого Завіту, втім, і Нового. Але все, що стосується постаті Ісуса, втілено, можна сказати, тотально. У романах, кінофільмах, у музиці, зокрема в рок-опері «Ісус Христос — суперзірка». А про Адаму і Єву немає майже нічого. Хіба що тільки в образотворчому мистецтві.
— Дивно: чому така благодатна тема дотепер залишається без уваги?
— В Україні зрозуміло: ще не прийшов час, у нас і такого театру немає. Але треба ворушитися. Проведу паралель: Україна — Росія. У Москві директор оперети Олександр Тартаковський зробив експеримент. Раніше там ішли тільки класичні оперети: «Летюча миша», «Циганський барон», «Принцеса цирку» тощо. Завжди була своя аудиторія. Однак Тартаковський вирішив ризикнути: реалізувати постановки мюзиклів. Приблизно чотири місяці театр не працював. Відбулися кастинги. Прослухали дві тисячі людей, у тому числі лауреатів різних конкурсів у СНД. Відбулася постановка «Метро». Потім «Ромео і Джульєтта», «Нотр-Дам»... Експеримент удався. Недаремно людина ризикувала. Тим більше, що ці апробовані твори мали величезний успіх у світі.
До такого експерименту закликаю всі музичні й навіть музично-драматичні театри України. Але поки що керівники не наважуються. Дотримуються принципу: «Синиця в руці — не журавель у небі». Тому загалом музична панорама не повна, музичний прогрес відсутній. В Одеській опереті була спроба поставити мюзикл «Ромео і Джульєтта». Але цей цікавий твір за мисленням радше інструментальний, там немає вокальної розмаїтості, справжнього симфонічного мислення.
— Чому українським композиторам ще так важко втілювати свої здобутки?
— У нас немає інституту менеджменту, продюсування. Я це роблю час від часу, але зі зрозумілих причин не систематично.
Існують певні клани в театрах, коли пишуть певні драматурги й композитори, не важливо — як, вони свої люди. Це дефектний бік нашого мистецтва. У Москві все-таки об'єктивніше ставляться до постановок нових творів. Там є інститут менеджменту й продюсування. Та головне, є закони, які допомагають меценатам. У нас таких законів немає. Це теж одна із відповідей на ваше запитання.
З одного боку, люди не готові, з іншого — держава не допомагає, відвертається спиною. Не вигідно в такому разі спонсорам фінансувати великі проекти. У цілому країна в царині культури страждає.
— Однак Сергій Бедусенко без допомоги продюсерських центрів, арт-менеджерів умудрився влаштувати на свій ювілей грандіозний концерт у залі Національної радіокомпанії. Які мистецькі сили були залучені?
— В усіх правилах є винятки. Вважається, що це неможливо, але я зробив цей проект без продюсера, менеджера. Зібрав у кулак час і можливості. Передусім зробив усе по музичній частині: написав усі партитури, організував усіх. Сам склав прес-реліз, дизайн афіші, буклету.
Спочатку концерт планувався у Великому залі консерваторії. Але під час проведення Євро-2012 поруч була влаштована фан-зона, консерваторію зачинили. Я опинився перед вибором: або концерт відкласти на два-три місяці, або робити в червні в іншому залі. Я вирішив не відкладати, а зробити в іншій будівлі. Практично єдиний, що укладався у кошторис, виявився концертний зал Будинку звукозапису. У нього є свої плюси й мінуси. Там ніколи не записувалися твори великих форм, скажімо, рок-ораторій, яка була «родзинкою» мого концерту. Тому довелося брати звукопідсилювальну акустику на стороні. Витрачати величезну кількість сил, часу, нервів, телефонувати по десятках номерів. Змінилося одинадцятеро барабанщиків. Я мав набрати рок-групу: піаніста, клавішника, двох гітаристів і барабанщика. І тільки дванадцятий барабанщик до часу репетицій вписався у ситуацію.
У результаті ніхто із запрошених рок-музикантів не пошкодував, що брав участь у такому проекті, як арт-рок-ораторія. Концерт пройшов успішно. Казали, що пролунали твори, гідні Палацу «Україна», і навіть Європи, Бродвею, Голлівуду. Незважаючи на те, що цей концерт загалом елітарний, це не пісенне шоу. Але твори виявилися яскравими й демократичними за мовою.
Пролунали твори для фортепіано, струнного і симфонічного оркестру, хору (співав хор імені Платона Майбороди Національної радіокомпанії). Брали участь чудові колективи. Хоча зарплати в них із найнижчих в Україні. 1300 гривень — це обурливо до глибини душі, адже в кожного музиканта за плечима по 15 років музичної освіти. Та люди працюють, викладаються й заслуговують найглибшої поваги, зокрема керівники цих колективів.
— Чия поезія Вас надихнула на рок-ораторію?
— Поема Пабло Неруди «Дзвони». Всесвітньо відомий поет описує свої мандрівки по слов'янській території — Україні, Білорусі, Росії. Він відштовхнувся від слов'янської цивілізації й пішов далі — у дзвони суму, у дзвони небесні й земні, у дзвони війни, любові, нарешті Всесвіту. Поему написано у вигляді сповіді поета, що звертається до своєї коханої. Тому я, крім хору, симфонічного оркестру й рок-групи, використав двох солістів. Такий рідкісний синтез.
Твір написав у єдиному ключі від початку до кінця. Застосував можливості електромузичних інструментів, але без надмірностей. Композитори, які не дуже володіють симфонічним оркестром, віддають перевагу гітарам і барабанам. А тут — синтез, усі на однакових правах, заряджені в одну музичну концепцію й драматургію.
— Скільки було залучено виконавців?
— В арт-рок ораторії приблизно 125, а в концерті — більш як сто тридцять п'ять.
— Ви маєте репутацію поліфонічної, ренесансної людини.
— Я сповідую синтез мистецтв і поєдную вісім спеціальностей.
— Яких саме?
— Композитора, піаніста, аранжувальника, вокаліста, прозаїка, поета, публіциста і художника-графіка. Тобто це спеціальності, завдяки яким я коли-небудь заробляв гроші, їх можна вважати професіями.
Та музику вважаю найвідповідальнішим видом діяльності людини в мистецтві, оскільки вона впливає на нашу психофізику з найбільшою силою. І вельми важливо знати музикантові, композиторові, вокалістові, на чиєму боці він перебуває: світла чи темряви. Оскільки може за собою повести юрбу людей, нехай це відбувається в концертному залі. Творець мусить об'єктивно ставитися до власної творчості й до того, до чого вона веде. Творити не задля епатажу, кон'юнктури, а заради світла й добра.
Це не загальні слова, бо весь простір навколо нас живий. Будь-яке лукавство ранить його, не кажучи про людей. На підсвідомому рівні наврочення, грибок і цвіль негатива проникають у душу й роблять свою чорну справу. А зовні начебто усе нормально: усі усміхаються, п'ють пиво, кудись рухаються. Але, по суті, рухаються неправильно. Якщо в справжньому мистецтві задано деструктивний шлях, це буде рухом назад, регресом. Отже, справа за митцями. Їм обирати.
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»