«АРІЯ» МОСКОВСЬКОГО ГОСТЯ
Схоже, що російський президент Володимир Путін нашу державу та її нинішнього керманича не надто жалує дотриманням якихось дипломатичних тонкощів.
Світ уже широко облетіли фото- і відеоматеріали, які яскраво демонструють справжні пріоритети Путіна. Поговорити на українській землі для Володимира Володимировича значно приємніше, ніж намагатися дотримуватися формальностей дипломатії в бесіді з українським колегою.
Навіть представники Адміністрації Віктора Януковича після ялтинських перемовин виглядають якимись пригніченими. Адже, попри офіційну бравацію, і вони розуміють: російський президент поставився до українського колеги без належної поваги. Найяскравіше про це написав міністр з надзвичайних ситуацій Віктор Балога, за що, до речі, наразився на кпини з боку офіційних російських представників.
Що вже говорити про вітчизняну опозицію, особливо тих її представників, котрі знайомі з дипломатичними тонкощами, що називається, не з підручників. Скажімо, екс-міністр закордонних справ Володимир Огризко назвав понад чотиригодинне запізнення Володимира Путіна дипломатичним ляпасом.
Однак так сталося, що за обговоренням поведінки Володимира Путіна на другий план відійшла суть самої зустрічі в Ялті. Цьому «феномену» може бути як мінімум дві причини. Перша — ялтинський тет-а-тет справді не став «історичним», навіть таким, що наближає «еру добросусідських відносин з Росією», про що в Партії регіонів тільки й говорять упродовж останніх двох з половиною років.
Друга причина — це елементарне небажання основної маси політичних спостерігачів уникати в тонкощі. Тим паче, що російський та український президенти і так надали чудовий харч для «пережовування», так би мовити, зовнішніми атрибутами. Путін, починаючи з колосального запізнення і завершуючи не надто ввічливою поведінкою, а Янукович своїм несподівано принишклим виглядом, котрий для Віктора Федоровича в його президентській іпостасі нехарактерний.
От і виходить, що більшість політиків, журналістів і політологів цілий тиждень «обсмоктують» ці зовнішні атрибути, не зазираючи глибше. А даремно.
По-перше, варто звернути увагу на те, що Прем'єр-міністр Микола Азаров укотре після будь-яких українсько-російських перемовин помічає «прогрес у газових питаннях». Таке враження, що Микола Янович зациклився на цій проблематиці й схильний «газувати» навіть тоді, коли йдеться, скажімо, про якісь гуманітарні пріоритети.
«Із газових питань у ході зустрічі двох президентів є певний прогрес і дані конкретні доручення»,— заявив Азаров. І ще раз наголосив, що українська сторона активно працюватиме, щоб змінити нерівноправний договір, незважаючи на складність цього процесу.
Відповідаючи на репліку про те, що ціни на нафту на світовому ринку значно знизилися і це має вплинути на вартість газу, Азаров зазначив, що «ціни на нафту на світовому ринку після невеликого періоду зниження знову піднялися і нестабільність, пов'язана з Іраном, на превеликий жаль, не дозволяє цінам стабілізуватися на певному рівні».
Чи хтось зрозумів із цих кількох речень, у чому полягає нинішній «газовий прогрес»? Таке враження, що керівник українського уряду мав на меті лише у п'ятисотий чи шестисотий раз нагадати суспільству про те, що його попередниця у 2009 році уклала невигідні контракти. За що нині й не має можливості публічно критикувати «професійні» діяння своїх наступників.
Зрештою, можна було б заплющити очі на всі порушення протоколу, якби українські можновладці домоглися підписання в Ялті якихось серйозних змін до, як вони кажуть, «кабальних контрактів». До речі, публічні обіцянки зробити «газові» домовленості значно вигіднішими звучали з вуст найвищих українських посадовців не раз і не двічі. При цьому за язика їх ніхто не смикав — самі демонстрували неабияку готовність.
Утім, чи не найголовніший лейтмотив ялтинської зустрічі двох президентів перебував в іншій площині. За словами Віктора Януковича, сказаних ним на підсумковій прес-конференції, Україна і Росія домовилися продовжити переговори про функціонування та перебування Чорноморського флоту РФ на території України в Криму.
Володимир Путін щодо цього ніяких заяв не робив, але не надто зрозуміло, про що іще треба домовлятися у флотських питаннях? Після підписання й ратифікації так званих Харківських угод оренду в Севастополі й так було продовжено аж до 2042-го.
Більше того, опозиція неодноразово заявляла про готовність, у разі приходу до влади, переглянути такі угоди. Проте це, на превеликий жаль, більше нагадує обіцянки, що давали напередодні минулих виборів представники Віктора Януковича стосовно «газових» контрактів. Подібними «політичними гойдалками» протиборні сторони «пічкають» нашого брата не вперше. Ось тільки реалізація таких масштабних обіцянок традиційно шкутильгає на обидві ноги.
Усе-таки цікаво було б довідатися, про які умови перебування російського флоту знову йдеться? Чи не про довічний термін оренди, як, до речі, пропонували росіяни ще в 90-х роках, до підписання відповідних флотських домовленостей та широкомасштабного договору про дружбу і співробітництво? Проблема лише в тім, що подібні сентенції нині багатьма призабулися. А сучасна політика якраз і має той недолік, що найнесподіваніші рішення вигулькують, ніби казковий джин із пляшки — вся суспільна реакція відбувається постфактум.
Раз питання флоту справді обговорювали під час зустрічі, то виходить, «розминка» Володимира Путіна з байкерами не минула марно. Вони ж бо прохали його «не здавати Севастополь». Дивно, що цьому питанню опозиційні очільники також не приділили жодної уваги. Зрештою, таку фразу можна сприймати як завгодно, аж до зазіхань на територіальну цілісність України. А це значно більше навіть за дипломатичні ляпаси.
Хтозна, чи тому, що нинішня зустріч двох президентів відбувалася неподалік моря, чи з якихось інших причин, але «морські» питання домінували. Серед іншого, Віктор Янукович і Володимир Путін підписали спільну заяву про делімітацію морських просторів у Азовському і Чорному морях, а також у Керченській протоці.
Нагадаємо, це питання має тривалу передісторію. Понад десять років українській стороні не вдавалося зрушити з мертвої точки небажання росіян хоч якось іти назустріч, керуючись загальноприйнятими міжнародними правилами. Російські дипломати постійно натякали: міждержавного кордону як такого у Керченській протоці просто... не існує.
Насправді навіть між союзними республіками (УРСР і РРФСР) існував адміністративний поділ. І не лише на сухопутній ділянці, а й на водній. Саме відповідно до нього судноплавний Керч-Єнікальський канал належав і належить Україні, що було визначено згідно з тодішнім радянським законодавством.
А 8 грудня 1991 року Україна та Російська Федерація визнали, відповідно до норм міжнародного права, територіальну цілісність одна одної і непорушність встановлених раніше кордонів.
Далі більше. У 1997-му було укладено договір про дружбу та співробітництво між двома державами. Там також підтверджувалася непорушність чинних кордонів. Згаданий великий договір, нагадаємо, діє дотепер — кілька років тому його було пролонговано за згодою обох сторін як мінімум до 2017 року.
Однак із Керченською протокою було пов'язано кілька неприємних інцидентів. Передусім варто пригадати осінь 2003-го. Саме тоді росіяни розпочали будівництво горезвісної дамби в напрямку українського узбережжя. Це будівництво спричинило до того, що Керченська протока отримала прикордонний статус. Восени 2003 р. на острові Коса Тузла з'явилася прикордонна застава.
Варто наголосити: нинішня спільна заява двох президентів стосовно морської проблематики — не перша в двосторонній історії. Ще наприкінці 2003-го, невдовзі після сякого-такого «устаканювання» тузлинської проблеми, президенти України та РФ Леонід Кучма і Володимир Путін підписали документ, котрий тоді викликав великий резонанс. Йдеться про договір про співробітництво у використанні Азовського моря і Керченської протоки.
Згаданим документом передбачалося спільне (!) користування обох акваторій. До того часу Україна чітко і послідовно домагалася розмежування акваторій. Хоча для справедливості треба сказати, що ту угоду так і не ратифікували. Втім, хіба можна порівнювати парламент зразка 2003-го з нинішнім?
Власне, повний текст нинішньої спільної заяви двох президентів, як і багато чого іншого, поки що тримають у секреті. Тож не до кінця зрозуміло, до чого можуть нас привести дискусії на тему довгоочікуваної делімітації морського кордону між Україною та РФ.
Однак певні витоки інформації є. Зокрема, за даними джерел із російської делегації, президенти попередньо домовилися, що острів Коса Тузла відійде Україні, а Росія, у свою чергу, збереже «право ключа» щодо проходу суден через Керченську протоку. На думку першого заступника голови комітету Держдуми у справах СНД Дмитра Сабліна, такий договір відповідає інтересам Росії та історичній справедливості.
Утім, така безапеляційність не може не насторожувати. По-перше, що значить формулювання про те, що Коса Тузла має «відійти» до України? Цей невеликий острів, навколо якого було зламано багато списів, і так належить нашій державі. Зрештою, наявність на ньому української прикордонної застави доводить цей факт якнайпромовистіше.
По-друге, не до кінця зрозуміло, як росіяни користуватимуться «правом ключа»? У кого зберігатиметься цей «ключ»? Якщо без дозволу сусідів через Керченську протоку не можна буде пропускати судна, то в чому тоді суть володіння такою акваторією?
Словом, запитання, запитання, запитання... У скупих повідомленнях президентської прес-служби лише наголошується на тому, що стабільну роботу і розвиток Керч-Єнікальського каналу надалі планується забезпечувати «шляхом створення українсько-російської корпорації з управління цією судноплавною артерією». А це де-факто означає спільне володіння судноплавним Керч-Єнікальським каналом (навіть без використання якихось ефемерних «ключів»). Саме воно дозволить Російській Федерації виграти економічно. Спробуймо це довести.
Керченська протока мілка, і судна можуть проходити нею лише по штучно прокладеному Керч-Єнікальському каналу глибиною вісім метрів. Нині він належить Керченському морському торговому порту, і його працівники постійно поглиблюють і прочищають дно. У протоці також існують два мілководні (до трьох метрів глибини) фарватери в її російській частині, але вони придатні тільки для проходу невеликих малотоннажних плавзасобів.
Пересування суден Керченською протокою без лоцмана ще від радянських часів заборонене, а вартість проходу українським каналом удвічі вища, ніж російськими фарватерами. Щороку тут проходять близько дев'яти тисяч суден. Значна частина з них іде до російських портів — Ростов-на-Дону, Таганрог, Єйськ, Темрюк. За неофіційними даними, російські судновласники платять Керченському порту за проведення суден Керч-Єнікальським каналом до 180 млн доларів.
Певна річ, у разі спільного користування ці кошти економитимуть. Якщо «керченське питання» надалі перебуватиме у «підвішеному» стані, розвиток подій може бути найрізноманітнішим.
Один із варіантів — вирішення спору між Україною та РФ у Міжнародному суді ООН. Як то вже було у випадку з островом Зміїний між нашою державою та Румунією. Причому в питанні протоки експерти схильні бачити сильнішу позицію саме в України.
Ураховуючи нинішні українсько-російські відносини, навряд чи можна прогнозувати, що якесь питання (навіть такої ваги!) буде передане до рук міжнародної Феміди. Нині в української влади свої, відмінні від попередніх, пріоритети.
Не все зрозуміло і стосовно Азовської акваторії. Тут, за даними джерел, сторони погодилися «зсунути» лінію кордону в бік України. Виходить, що частину Азова наша держава може втратити.
І нарешті Чорноморська акваторія. Існує велика вірогідність того, що майбутній договір розділить між двома державами нафтогазоносну ділянку Палласа в Чорному морі, відкривши можливість для спільного розвідування і видобутку вуглеводнів.
От і залишається замислитися, які ж справді майбутні наслідки короткого візиту російського лідера? Навіть за умови цілковитого абстрагування від його запізнень і зустрічей з байкерами...
Ярослав ГАЛАТА
також у паперовій версії читайте:
назад »»»