«У НАШИХ ДІЯХ НЕ БУЛО ПОЛІТИКИ...»
Контр-адмірал Микола Жибарєв, який 20 років тому, 21 липня 1992-го, став одним із організаторів переходу сторожового корабля Чорноморського флоту під Український прапор, не шкодує про свій вчинок і не бачить в ньому нічого героїчного.
Улітку 1992 року російські мас-медіа повідомили про «безпрецедентний випадок зради офіцера Чорноморського флоту, до якої причетні українські націоналісти, а також спецслужби». Вчинок капітана 2-го рангу Миколи Жибарєва вони порівнювали із вчинком Анатолія Біленка, котрий на початку 70-х перегнав до Японії надсучасний (на той час) винищувач, попросивши заодно і політичного притулку.
Нещодавно автор цих рядків зустрівся з контр-адміралом Миколою Жибарєвим, який нині обіймає посаду заступника директора Департаменту охорони державного кордону — начальника управління морської охорони Державної прикордонної служби України, і попросив розповісти про події, що вже стали історією.
— Я знайомий з тими «журналістськими розслідуваннями» і нічого, крім сміху, вони у мене не викликають, — говорить Микола Євгенович. — Бо ні з якими так званими націоналістами ніколи у своєму житті не зустрічався, ніхто мене не агітував ні з боку Міністерства оборони України, як про це писали, ні Служби безпеки України. Щоб розставити всі крапки над «і», скажу так: наш учинок став повною несподіванкою як для тодішнього командувача Військово-Морських Сил України контр-адмірала Бориса Кожина, так і тодішнього міністра оборони Костянтина Морозова.
Забігаючи наперед, скажу, що після того, як інцидент було вичерпано, вони доповіли про нього президенту України Леонідові Кравчуку.
— Якщо ніяких пропозицій Вам не надходило, то що змусило вдатися до такого неординарного вчинку?
— Згадайте початок 90-х років. У частинах трьох військових округів, що дислокувалися в Україні, розпочалося масове прийняття присяги на вірність українському народові.
Мені й моїм найближчим товаришам — морякам Чорноморського флоту, який, нагадаю, дислокувався і досі дислокується на теренах України, теж потрібно було визначатися. Адже від цього залежали не лише наші долі, а й долі наших дітей, дружин. Ухвалюючи рішення залишити розташування Кримської військово-морської бази, до якої входив сторожовий корабель СКР-112, ми продемонстрували свою готовність служити українській державі. А ще хотіли своїм вчинком привернути увагу вищого керівництва України та Росії до проблем Чорноморського флоту, його особового складу, підштовхнути президентів, парламенти двох країн до вирішення долі Чорноморського флоту.
— За час, що минув відтоді, історія вашого переходу встигла обрости міфами і легендами. Тож хочеться почути, як усе відбувалося насправді.
— На початку 1992 року командир бригади капітан 2-го рангу Юрій Шалит, зібравши офіцерів з'єднання, запропонував нам визначитися щодо прийняття української присяги. Комбриг одразу попередив, що це особиста справа кожного, якій державі присягати.
Наступного дня мала відбутися церемонія присяги молодого поповнення на «вірність СНД», але більшість матросів відмовилася від неї, присягнувши Україні. До речі, наша 17-та бригада першою у такій кількості особового складу присягнула на вірність українському народові.
— Невже командування ЧФ мовчки спостерігало за тим, що відбувалося?
— Де там! Мене та інших офіцерів бригади викликав командир бази віце-адмірал Фролов. «Виховна робота» проводилася не лише з капітаном 2-го рангу Юрієм Шалитом і мною, а й іншими офіцерами з'єднання, які бажали служити Україні, про що відверто сказали командуванню. Зрозумівши, що нас не переконати, комбрига усунули з посади. Після цього ми зрозуміли, що незабаром і стосовно нас будуть зроблені відповідні висновки.
— Але ж Ви, начальник штабу, його права рука, продовжували виконувати свої функціональні обов'язки?
— Я залишався на посаді, але усвідомлював, що незабаром і за мене візьмуться. Так воно і сталося: через кілька місяців новий комбриг сказав, що відсторонює мене від виконання обов'язків начальника штабу. Щоправда, після цієї «радісної» звістки я все ж ходив на службу, розуміючи, що рано чи пізно мене не просто позбавлять посади, а й звільнять із флоту.
«Пресували» не лише мене, а й інших офіцерів, зокрема командира СКР-112 старшого лейтенанта Сергія Настенка, капітан-лейтенанта Василя Горобця та інших колег, усіляко підштовхуючи їх до звільнення із флоту.
— Кримінальним переслідуванням не погрожували, мовляв, не виконуєте військової присяги?
— Ні, цього не було. Командування Чорноморського флоту розуміло, що держави, якій ми присягали, вже не існувало на політичній карті світу. Вона була лише в головах деяких генералів і адміралів.
— Ви інформували про тиск, що чинили на вас, українську владу, Міністерство оборони України?
— Звісно, що так. Проте на наші звернення ніхто не реагував і у нас складалося враження, що наша доля нікого не цікавить.
— І тоді...
— Тоді ми дійшли висновку, що повинні захистити якось себе самі. Інших варіантів, окрім того, щоб зробити перехід із Донузлава до Одеси, ми не бачили.
— Невже під час переходу вас не переслідували кораблі Чорноморського флоту? Адже на Кримській військово-морській базі, де ви служили, їх вистачало.
— Переслідували. Більше того, нам намагалися завадити вийти з Донузлава, але не вдалося.
— Ви допускали можливість застосування проти вас зброї? Усвідомлювали, що цей вихід може стати останнім у Вашому житті?
— Ми «програвали» різні варіанти розгортання подій, але про найгірший фінал намагалися не думати.
— Ви сказали, що ваш сторожовик переслідували. Тоді чому не затримали?
— Коли корабель тільки-но вийшов у відкрите море, ми підняли Український прапор, повідомивши, що Державний кордон України не збираємося порушувати, сподіваючись, що командування ЧФ не чинитиме нам особливих перешкод. Але помилилися, бо за нами відразу почалася погоня. Щоб охолодити переслідувачів, я оголосив на кораблі бойову тривогу, привівши до бою корабельну зброю. Звісно, це «охолодило» гарячі голови тих, хто намагався нас затримати будь-якою ціною.
— Мені розповідали, що Вам навіть довелося вести переговори зі своїми переслідувачами. Чи це так, Миколо Євгеновичу?
— Не переповідатиму всіх нюансів переслідування, скажу лише, що мені справді довелося підніматися на борт сторожового корабля «Разительный», який нас переслідував. Бо коли б ми не зупинились і не дали зрозуміли, що готові вступити в переговори, то, як кажуть серед військових, могла виникнути позаштатна ситуація з сумними наслідками.
— На борту «Разительного» Вас не намагалися заарештувати?
— Коли б там були адмірали ЧФ, то я не виключаю такої можливості, а оскільки їх там не було, то репресивних заходів до мене не застосовували. Ми мирно поспілкувалися з капітаном 1-го рангу Олександром Сіліним — старшим на борту.
— Як розгорталися подальші події?
— Я відправився на свій корабель і незабаром ми були в Одесі. Цьому передувала телеграма від тодішнього командувача ВМС України віце-адмірала Бориса Кожина, згідно з якою нам належало прибути до Одеси, куди, власне, ми і слідували...
— Обіймаючи посаду начальника штабу бригади, маючи за плечима військову академію, Ви, 38-літній капітан 2-го рангу, реально могли розраховувати на адміральські зірки. Прийнявши рішення про перехід під українські прапори, Ви не лише не знали, як складеться подальша кар'єра, а й доля. Адже жодних гарантій, що Вас, росіянина за походженням, там приймуть із розпростертими обіймами, не було. Чи я помиляюсь?
— Мої батьки з Костромської області, але тривалий час жили в Україні, бо тато служив у Білій Церкві. Але я народився в Києві, дружина теж із України, зі Львова, тут народилися мої діти. Словом, більше почувався українцем, аніж росіянином. Я мав житло, дружина працювала, діти відвідували дитсадок і школу. На життя гріх було скаржитися. Проте я і сотні моряків Чорноморського флоту перебували тоді у невизначеності.
У нас складалося враження, що нашою долею перші особи Росії не надто переймаються. Бо, крім запевнень, що «Чорноморський флот був, є і завжди буде російським», ми з їхніх вуст не чули конкретних зобов'язань щодо розв'язання цього гордієвого вузла, на який перетворився флот у відносинах між Україною і Росією. До Севастополя, інші міст, де базувалися кораблі, часто навідувалися політики, всіляко політизуючи цю проблему і втягуючи нас, військових моряків, у політичні чвари. А ми, принаймні я і мої товариші, не хотіли бути їхніми заручниками.
Ви, мабуть, не повірите, але приймаючи рішення про перехід до Одеси, ми не керувалися меркантильними інтересами, оскільки ніхто з нас не був обділений званнями, посадами, та й побутові умови усіх цілком влаштовували.
— Тобто це було спонтанне рішення?
— Ні, я ж сказав, що нас не влаштовувало те, що люди перебували у стані невизначеності. А ще, мабуть, не останню роль зіграло те, що на особовий склад військових кораблів ЧФ чинили шалений тиск з метою недопущення прийняття офіцерами, матросами української військової присяги. Так, не всі збиралися присягати на вірність Україні, але було чимало моряків, насамперед із числа українців, які бажали служити рідній державі, що тільки-но постала на політичній карті світу. А їх командування флоту, передовсім адмірал Ігор Касатонов, вважало зрадниками, називаючи власовцями. Але ж які вони зрадники? Кого, скажіть, ми зрадили, перейшовши під українські прапори? Адже держави, якій усі ми присягали, вже не існувало.
Чорноморський флот створювали зусиллями 15 радянських республік. І Україна у цьому процесі грала, як мовиться, не останню скрипку. До того ж він дислокувався на її теренах. Зважаючи на це, у нас виникали певні запитання, але чітких відповідей на них ми не знаходили. Скажу більше, моряків, яких підозрювали у найменшій симпатії до України, не кажучи про тих, хто відверто висловлював бажання їй служити, оголошували ледь не ворогами народу зі всіма наслідками, що із цього випливали.
— Що це за «певні запитання» виникали у вас?
— Приміром, чому військовослужбовці Прикарпатського, Одеського та Київського округів можуть присягати Україні, а ми — ні? Мені розповідали, що і там не все було гаразд у цьому плані, бо деякі високопоставлені генерали вважали, що «непереможна і легендарна» належить тільки Російській Федерації, а незалежна Україна — це так, якесь непорозуміння, і незабаром, як заявив один із російських політиків, усе стане на свої місця.
Одначе, попри деякі проблеми, офіцери частин і з'єднань, що входили до їх складу, мали право вибору: служити українській державі чи продовжувати службу у так званих колективних збройних силах СНД, якими командував маршал Євген Шапошников, переїхавши в Росію. До речі, наскільки мені відомо, переважна більшість військовослужбовців присягнула Україні.
— Щодо кар'єрного зростання, то особисто Ви не прогадали. Чи не так?
— Якщо натякаєте на моє адміральське звання і посаду, яку обіймаю, то так, моя доля в цьому сенсі склалася вдало. Але тоді, повірте, ніхто не думав про звання, посади. До того ж, як засвідчили подальші події, все могло бути інакше.
— Що маєте на увазі?
— Після того як наш корабель пришвартувався в Одесі, нам довелося спілкуватися зі слідчими Генеральної прокуратури України, пояснюючи їм мотиви свого вчинку. Слідчий, до речі, виявився толерантною людиною: вже з того, у якій площині ставив запитання, відчувалося, що як людина, він розуміє мотиви нашого вчинку.
— Якщо мені не зраджує пам'ять, то в серпні 1992-го відбулася зустріч між Леонідом Кравчуком і Борисом Єльциним, після чого напруження на флоті дещо спало.
— Так, тоді вони домовилися про основні засади формування ВМС України, і ВМФ Російської Федерації на Чорному морі,
після чого тиск на офіцерів, мічманів, які побажали продовжувати службу в українських ВМС, припинився. Хоча, відверто кажучи, проблем у цьому плані вистачало...
— Як складалася Ваша кар'єра вже у Військово-Морських Силах України? Вам одразу запропонували адміральську посаду?
— Ні. У 1992 році я обіймав посаду заступника командира бригади надводних кораблів, а в березні 1994-го — командира бригади. Потім було навчання в Національній академії оборони України,
після закінчення якої командував бригадою десантних кораблів, був начальником штабу ескадри кораблів різнорідних сил.
Узимку 2004 року перейшов до Державної прикордонної служби, де служу і тепер.
— У Вас, окрім доньки, є ще два сини. Чи стали вони продовжувачами Вашої справи?
— Старший, Ілля, закінчив севастопольський військово-морський інститут і нині командує кораблем морської охорони «Миколаїв», капітан 3-го рангу; молодший, Микола, у 11-му класі. Але каже, що море — його мрія.
— Вам, мабуть, доводилося зустрічатися з офіцерами Чорноморського флоту, серед яких маєте багато друзів і знайомих. Як вони реагували на Ваш вчинок?
— Знаючи менталітет Ігоря Касатонова, який, до речі, згодом обійняв посаду першого заступника головнокомандувача російським ВМФ, я, мабуть, так і залишився зрадником для нього та його найближчого оточення. Як і для деяких колег, які досі вважають Севастополь містом російської слави, «забуваючи», що Севастополь у різні періоди захищали не лише росіяни, а й українці. А на Чорноморському флоті після росіян вони займали друге місце за кількістю особового складу.
— Розкажіть, будь ласка, як склалися долі колишніх моряків ЧФ, які того липневого дня, 1992 року, були разом із Вами на борту СКР-112?
— По-різному. Наприклад, командир сторожовика Сергій Настенко тривалий час служив у Військово-Морських Силах України. Остання його посада — командир бригади надводних кораблів. Не так давно звільнився.
Непогано склалися долі й в інших учасників того походу до Одеси.
— Чи були на борту СКР-112 моряки, які не прийняли військової присяги на вірність України?
— Безперечно.
— Як би Ви вчинили, повторись
ситуація двадцятилітньої давності?
— Жодного разу не пошкодував про свій вчинок, мені ні в чому розкаюватися. Повторись та ситуація, мої дії були б аналогічними. Але, сподіваюсь, до цього вже ніколи не дійде.
Інтерв'ю взяв Сергій ЗЯТЬЄВ
також у паперовій версії читайте:
назад »»»