МУДРІСТЬ — ЦЕ ВІРА В СЕБЕ
Знову у нашій «Вітальні» гість неординарний і талановитий. Петро Миронов — актор Київського академічного театру на Лівому березі Дніпра, заслужений артист Росії, поет, драматург.
Має у доробку двадцять поетичних програм і десять моновистав (окрім звичних спектаклів).
Миронова ми могли побачити у багатьох художніх фільмах, серед яких такі яскраві, як «Російський трикутник», «Співбесідник», «Загін», «Усі мають померти», «Під дахами великого міста».
— Пане Петре, що є
нині пріоритетним у Вашій діяльності?
— Я відрізняю престижне від того, що моїй душі потрібно. Є зовнішні ознаки: звання, лауреатства, але то бирочки для зовнішнього кола, глядачів, родичів. Утім, зростає відповідальність.
У різному віці я був, природно, різним, як усі люди, і дотепер залишаюся всяким: зберігаю в собі й дитинство, і буваю стариганем (особливо вранці). І водночас знаю чітко: я цільний, у мені є стрижень, який не мінявся змалку. Це романтичний погляд на життя, я справді так сприймаю світ, людей. А що таке романтизм? Марина Цвєтаєва зауважила: «Романтизм — це відкрита душа». І я завжди відкритий світу, завжди радий людям, спілкуванню, природі, професії. Не уявляю, що було б зі мною, якби не вибрав фах актора.
Русло своєї майбутньої професії я вибрав у п'ятнадцять років завдяки зустрічі з Любов'ю Шах, акторкою Театру російської драми імені Лесі Українки. Вона готувала мене до вступу у виш, навчала сценічної мови та інших премудростей.
Чим я відрізняюся від себе колишнього, п'ятнадцятирічного? Певно, тим, що збагнув: ми мудрішаємо тоді, коли набираємося віри в себе. І віра моя міцнішає. Хоча більш невпевненої в собі людини важко знайти. Не було жодної ролі, від якої я внутрішньо б не відмовлявся, бо бачив: інші люди кращі за мене в одному або в іншому. Я і досі в процесі роботи відчуваю в собі невпевненого хлопчиська, завжди є сумнів: чи зможу я це зробити?
Великий французький актор Жан Луї Барро говорив: «Затиск — це не страх. Це хвилювання, як перед побаченням, плюс бажання будь-що бути на висоті. Він зникає лише при певній байдужості». От цієї дозованої байдужості мені все життя бракувало. Байдужості не в сенсі пофігізму, а в тому, що потрібно відпускати якусь ситуацію (якщо не можеш нею управляти) і йти далі. Рухатися вперед, попри синці й поранення, психологічні й фізичні. На сцені я отримав чимало травм: у мене на відстані сантиметра від хребта стався перелом двох ребер на спектаклі; я «ловив» цвяхи колінами і спиною під час перекидів або танців на колінах; якось упав з-під колосників, поламав руку перед виставою...
Благополучне переборення свідчить, що ще не час мені померти на акторських підмостках. Одна з перших статей про мене називалася «Я хочу вмерти на сцені». Це бажання не змінилося в тому сенсі, що я обрав професію, якій служу не на красивих словах, а справою, бо не дозволяю собі байдужого ставлення.
Я напрацював двадцять двогодинних поетичних програм, десять моноспектаклів. Після тисяч концертів і спектаклів люди розходилися з палаючими очима, і це — найголовніше. Якщо ти передав частку своєї енергії іншим, то хоч як ти виснажений після виступу, одержуєш хвилю у відповідь і швидко відновлюєшся.
Вірші мої — це вірші актора, і проза моя — це проза актора. Приміром, недавно я написав оповідання «Піфагор» від першої особи — я ніби прожив усе життя Піфагора.
Я просочений акторством, але не в поганому сенсі, не кривлянням і фіґлярством, за цим — справді серйозне божественне служіння. Таке моє ставлення до професії.
— Творчість яких поетів відбита в поетичних програмах?
— Були окремі поетичні портрети. Я не можу це назвати концертом, творчою зустріччю, поетичним вечором, радше це теж моноспектаклі. Моє головне завдання — щоб глядачі побачили живого поета, таким, яким бачу його я. Це Пушкін, Лермонтов, Тютчев, Фет, Майков, Аполлон Григор'єв, Марина Цвєтаєва, Олександр Блок, Ігор Северянін, Сергій Єсенін, Володимир Маяковський, Микола Рубцов.
Я написав п'єсу «Ахматова, ваш вихід», поставив у декораціях, розписаних мною, і зіграв Гумильова, а акторка Лариса Пузанова зіграла Ахматову. Там був реверс: перетворення старої Ахматової на молоду гімназистку, проживання всього життя, і відхід через дзеркало, звідки прийшов Гумильов.
Звісно, я не залишив без уваги таких колосів, як Висоцький, Євтушенко, Вознесенський, Бродський.
— Кожний актор мріє зніматися в кіно. Що вдалося зробити в цій сфері?
— Уперше я знявся в одинадцять років, коли після смерті батька вчився в інтернаті. Режисер Олег Гойда знімав короткометражний фільм про школярів — «Друге квітня» за оповіданням
Іллі Звєрєва. Відібрав наш клас для зйомок, а мене — на головну роль Юри Фонарьова. Це мій перший і справжній, я б сказав, душевний досвід у кіно, бо я закохався у процес. Мені шалено все сподобалося, я відчув себе зіркою, але мене нікуди не запрошували. Чурікова у своєму першому фільмі дивувалася: «Мене не знімають. Дивно. Чому?»
П'ятнадцятирічним я зіграв у фільмі Миколи Мащенка «Як гартувалася сталь» Гришутку Хороводька. Над його могилою Павка Корчагін виголошує: «Найдорожче у людини — це життя. Воно дається їй лише раз, і прожити його слід так, щоб не страждати болісно за безцільно прожиті роки». Брати участь у стрічці було втішно, хоча я мріяв зіграти Павку Корчагіна, тим паче, що замолоду був схожий на Миколу Островського.
Під час навчання у Московському інституті театрального мистецтва трошки знімався. Потім була робота в російських театрах, настав період повного кінозабуття. Повернувся до Києва — теж тиша. Дивлячись на теле-
і кіноекрани, думав: «Може, ти, Петю, просто нікому не потрібний?». Це збільшувало депресивний настрій, виникала навіть думка: «Чи не піти взагалі з професії, якщо не потрібний у кіно?»
Та я зумів здолати пораженські настрої. Прийшов час, коли почали знімати російсько-українські проекти. Стали запрошувати. Кілька років активно знімався, нехай ролі були невеликі, але ніхто мені не може дорікнути, що я був однаковий у цих ролях чи ставився до них як до халтури. Взагалі не люблю слово «халтура», усе роблю так (коли граю на сцені, в кіно, пишу, режисирую), щоб «не страждати болісно за безцільно прожиті роки». Раневська правильно сказала: «Знятися в поганому кіно — це все одно, що плюнути у вічність».
Далі були і казусні моменти, і переламні. Я знявся в грузинському фільмі «Російський трикутник». Перша назва «Учитель російської мови», мені, чесно кажучи, більше подобалася, адже це була притча. Оскільки я грав учителя російської мови, то це виводило мене на центральну роль, а назва «Російський трикутник» змістила акценти, вийшло троє головних персонажів — у виконанні Костянтина Хабенського, Артема Ткаченка і мене.
На прем'єрі в широкоформатному кінотеатрі увесь зал ридав, я подумав: «Це менталітет Тбілісі». Потім був показ на XXIX Московському кінофестивалі, де фільм одержав приз в одній з шести номінацій. Там плакало півзалу. Я зрозумів, що зіграв одну зі своїх головних ролей. Після цього пред'являю цей фільм як свою візитну картку. Мені не соромно за цю роботу. У мене є один критерій у будь-якій сфері творчості: соромно чи не соромно за те, що я роблю. У цьому разі не тільки не соромно, я пишаюся, що зіграв у цій картині.
— Що найсвіжіше зроблено в Театрі драми на Лівому березі?
— Спектакль за п'єсою Івана Тургенєва «Місяць у селі», який у нас називається «Вище благо на світі». Граю непросту, одну з головних, роль Іслаєва. Процес творення йшов важко, бо я ще й режисер за єством, поставив би це зовсім інакше. Проте коли я на сцені в суто акторському вигляді, я довірливий актор, намагаюся настільки почути режисера, що вбиваю в собі режисера. Однак попервах виникає безладдя від невідповідності внутрішньої мелодії, яку я почув при прочитанні п'єси, з тією мелодією, котру пропонує композитор-режисер. Тож утовкмачую по нотах його мелодію собі в душу, вганяю, як зубці шестірні, у мозок.
І тут починається цікава річ: трансформація актора Миронова, який стає зовсім іншим у цій ролі. Іслаєв на сцені чинить насильство, чого Миронов ніколи в житті не дозволив би собі. Для мене це був один із найскладніших моментів, я не міг себе виправдати як герой, а я мушу його виправдовувати: як жити після цього... Звів кінці з кінцями завдяки чудовому режисерові Андрію Білоусу, котрого дуже люблю, намагаюся почути не тільки те, що він каже на сцені як режисер, а й почути його в житті як людину, бо він достойна особистість. Коли в нас склався щиросердечний тандем, тоді все й налагодилося. Мені не соромно за цю роль.
— Як вийшло так, що Ви одержали звання заслуженого артиста Росії, а Україна Вас не вшанувала?
— Почну з того, що до Києва я повернувся в 1984 році. Став першим у столиці виступати в так званій «трубі» під Майданом Незалежності. Мені хотілося, щоб моє рідне місто швидше дізналося про актора, який повернувся з певним багажем. Я розвішував свої афіші в «трубі» й читав по дві — чотири години різні вірші, свої
й чужі. Збирався народ, хтось стояв, до речі, годинами, хтось ішов, хтось підходив. Грошей за виступи я не брав, хоч іноді намагалися мені зібрати щось. Були й казуси-інциденти: в мене кидали недопалки або приносили гармошку чи трубу, гуркотіли під час моїх декламацій, іноді до бійок доходило. Але водночас мені дарували квіти або книги, які в той час були недоступні, скажімо, Пастернака, Осипа Мандельштама... Більше того, я одержав там запрошення на гастрольну поїздку по Прибалтиці з читанням віршів Ігоря Северяніна.
Отже, я намагався пред'явити себе Києву. Щоправда, у підземному переході заробив хронічний бронхіт і мені довелося піти. Зате згодом побачив, що там уже виступають інші поети й барди. Мені було втішно, що я проклав шлях, бо раніше це прокурене, хаотичне місце вважалося для виступів непридатним.
Упродовж двадцяти п'яти років я завзято хоча б раз на місяць виступав у Будинку актора. Дехто не проминав програм з тією самою назвою, бо я не повторююся: цього разу читаю одні твори, іншого — другі. Щоразу нові епізоди з життя поетів розповідав. Тож однакові за назвою програми не були однаковими за змістом! Погано, коли в акторові видно межу. У мені бачили обрій, тому приходили на мої поетичні спектаклі.
Я працював у чудових київських театрах, двічі висувався на звання заслуженого артиста України, коли вже були зіграні імператор Калігула, Гамлет, Сірано де Бержерак тощо. Але чи комусь не подобається моє прізвище, чи ще щось... Я ж не буду займатися пробиванням регалій, мені це не цікаво. Я для себе обрав шлях внутрішньої, а не зовнішньої ка-р'єри. Однак якщо до цього додаються лауреатства, дипломанства, звання, це добре й радісно для душі. Розумієш, що є не просто луна, а й відгук, резонанс.
Коли Путін у Маріїнському палаці вручав мені звання заслуженого артиста Росії, поруч перебували митрополит Київський Володимир, видатні діячі мистецтв, культури і наук, зокрема художній керівник нашого театру Едуард Митницький, який одержав звання народного артиста Росії. Вважаю, такі події визначають наш статус у цьому світі не тільки зовнішній, а й самопочуття душі. Якщо ми віддаємо частину серця, то це повинно мати свою оцінку в серцях інших людей, у тому числі державників.
— Яка була головна мотивація того, що Петро Миронов гідний звання заслуженого артиста Росії?
— Російську сторону цікавила відповідь на просте запитання: хто найбільше займається пропагандою російської культури в Україні? Вони подивилися список моїх поетичних програм, дові-
далися, що я вчився в Московському інституті театрального мистецтва, працював у Росії, був зайнятий у спільних українсько-російських проектах, показував майстер-класи в Москві, Пітері, Твері. Потім усе підсумували — і дали мені звання, яким я пишаюся.
— Яким бачите свій завтрашній день?
— Живу я в Україні, у Києві любому, у гарному місті, де всі люди мають бути красивими. І це не слова, я все роблю, щоб вони були, принаймні, душею гарні. Але... Нині перемагає кліпова свідомість, люди перестали мислити тривалими періодами. Якщо говорити мовою спорту, усі стали раптом спринтерами, а не стаєрами. Скупа мова, швидка стомлюваність від серйозного спілкування, у тому числі поетичного, бо «коробочки» людей моментально заповнюються: потрібно мало говорити і швидко міняти дію.
Реклама теж забиває голови, вона підступно диктує нашу поведінку. Напівідіотські солодкі вирази облич на бігбордах. Пропаганда блакитної хвилі в мас-медіа, молодь бачить: о, на цьому можна прославитися, я теж піду в цьому напрямі, стану зіркою...
Не приймаю будь-якої патології.
Нам пророкували кінець світу в 2012 році, а я хочу нагадати слова прадавнього мудреця: «Де початок того кінця, яким кінчається початок?». Микита Хрущов нам обіцяв комунізм до вісімдесятого року, а його замінили Олімпійськими іграми. Нині кінець світу замінили Євро-2012.
Усе в нас буде добре, бо маємо прекрасну землю і людей роботящих. Інша річ, що у можновладних коридорах надто багато крадіїв і любителів ходити по головах. Не можна ходити по інших людях для досягнення своїх зірок, тому що все одно ці зірки виявляться блискітками-фальшивками. Справжні зірки сяють навіть у калюжах. Якщо людина часом їх там не бачить, то, як говорив Антуан де Сент-Екзюпері, вона мусить іти до своєї душі.
Павло Глоба, я вважаю, зробив злочинну річ, при всій повазі до його особистості. Увесь інтернет наповнений його зображенням із категоричним прогнозом про кінець світу. Для людей нашого депресивного часу, коли чимало з них кінчають із собою фізично або психологічно (за допомогою пияцтва, наркоманії, бомжування), таке настирливе нагадування — це капання холодною водою на тім'я. Так колись лікували божевільних. А, по суті, це було катування душі людини. Після цього справді божеволіли. Не треба людей зводити з розуму. В інтернеті я помістив поетичну відповідь Павлові Глобі, яка закінчується такою сентенцією: «Даремно ворони нам пророкують смертний морок, допоки дихаю, в кінець не вірю».
Я налаштований на оптимістичне бачення світу. І все потрібне для того, щоб душам було гарно, робитиму як актор і поет, своїми ролями, віршами, щиросердним ставленням до людей, котрі приходять на мої спектаклі й концерти.
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»