НА ГОРИЗОНТІ — ТЕМНІ ХМАРИ
Порт Бушер на березі Перської затоки, за 200 кілометрів на південний схід від кордону з Іраком, став місцем розташування першої атомної електростанції в Ірані, збудованої росіянами і зданої в експлуатацію у 2010 році.
Постійна присутність росіян, які постачають у Бушер низькозбагачений уран і водночас відбирають використані паливні стержні, має бути разом із моніторингом МАГАТЕ додатковою гарантією, що електростанцію не використовуватимуть для інших цілей, ніж мирні, чого побоюється керівництво Ізраїлю та США.
Ніщо так добре не доводить пересічному іранцеві наслідків міжнародної ізоляції, в якій опинилася ця країна з приводу санкцій, загострених 24 січня 2012-го через відмову Тегерана припинити збагачення урану, як товщина святкового гаманця. Нинішнього року він схуд майже удвічі порівняно з 2011 роком.
Атмосферу апатії й очікування, нині добре зрозумілу українцям, а ще раніше полякам після придушення «Солідарності» у 80-х роках, найкраще можна було відчути на театральній виставі «Амадім, набудід, рафтім» («Прийшли, не застали вас, пішли»), де артисти дозволяють собі критикувати владу через тонку алюзію, а справжні вибухи емоцій публіки викликають слова, у яких висміюється тупість апарату безпеки (наприклад, «поліція ближча людині, ніж власна родина).
Одначе помиляється той, хто думає, що дисидентські прояви характерні винятково для представників прозахідної інтелігенції, часто лівацької. Вільна адаптація «Піноккіо» Карла Коллоді розглядає тему брехні, фундаментальну для ладу, у якому панує цензура. Серед глядачів поруч із одягненими вільно й барвисто, як на місцеві стандарти, представників мистецьких і творчих кіл, сиділи також традиційно одягнені іранці, у тому числі жінки у чорних чадрах, які щільно прикривали тіло.
Іран — це все-таки не Саудівська Аравія, ніщо тут не однозначне і виглядає далеко не просто. Щоправда, у відповідь на санкції влада припинила дотації на інсценізацію творів західних драматургів і з афіш зникли такі автори, як Артур Міллер, Генрік Ібсен чи навіть Шекспір, але у центрі Тегерана букіністи викладають заборонені книжки.
Любителі сміливої (щодо порушення традиційних табу) літератури без жодних проблем можуть купити «Лоліту» Набокова у перекладі на перську, яка пам'ятає ще часи останнього шаха. Подібно виглядає справа і з кальяном. Офіційно жінкам заборонено його курити, про що у кожному закладі нагадує відповідний напис. Але достатньо оглянутися довкола, щоб побачити молодих дівчат, котрі затягуються димом зі смаком помаранчі.
Масштаб абсурду, до якого дійшла економіка країни, що володіє одними з найбільших у світі родовищами нафти і газу, ілюструє ситуація з платіжними карточками і обміном валюти. Тут це нікого не дивує, що у крамниці продавцю належить назвати PIN. У ресторані ніхто не галасує, коли кельнер бере картку і йде до службового приміщення, попередньо дізнавшись від власника чотирицифровий код.
Натомість на екрані банкомата, там, де європеєць очікує натиснути кнопку «виплата готівки», в Ірані з'являється напис «зміни код PIN». Закордонні платіжні й кредитні картки в країні недійсні. Іноземці мусять привозити готівку і обміняти за невигідним офіційним курсом у банку, або у вуличних канторів і знайомих купців за ринковими цінами, вищими від офіційних майже на 50 відсотків.
На курс ріала вплинули санкції, після загострення яких протягом кількох днів вартість іранської валюти щодо євро, долара і фунта коливалася протягом дня на десятки відсотків. Теоретично ріал, який слабне, має втішити іранських експортерів. Тим часом їхній настрій мінорний, оскільки загострення санкцій означає ембарго на оплату міжнародних трансакцій в рамках іранської платіжної системи.
Щоб обійти цю перешкоду, у Дубаю створюють спеціальні фірми, які займаються лише розрахунками торгових операцій за участю іранських підприємців. Проте іранці сподіваються, що їм допоможуть росіяни. Поширюються чутки, що росіяни спільно з Іраном готують окрему банківську систему, яка дозволить пересилати гроші за допомогою російських банків.
Дорогою з Бушера до Бендер-Аббаса, головної бази іранського ВМФ, автобус, проїжджаючи вздовж узбережжя Перської затоки, минає багатокілометрові інсталяції терміналу LNG Tombak, які вночі нагадують гігантську ялинку з тисячами факелів із газових родовищ. Навпроти на другому березі затоки розташований Катар, який ділить з Іраном найбільше у світі родовище газу — South Pars/North Dome. Хоч подорож морем з Ірану до Катару коштує лише 50 дол., обидві країни за рівнем життя пересічного громадянина розділяє прірва. Те, що у казково багатому Катарі доступне практично кожному мешканцю, в Ірані належить до розкоші.
Прообразом заморських еміратів мала стати безмитна зона на острові Кешм, розташованому у стратегічно важливій Ормузькій протоці. Вона усіяна торговими центрами, де можна купити найновіші моделі плазмових телевізорів, кухонні й домашні електроприлади, різну електроніку. Не дивно, що у святковий період неможливо потрапити на пороми, які відпливають з Бендер-Аббаса на Кешм. Рай для споживачів на Кешмі неповний, виявляється, куплені тут автомобілі не можна зареєструвати у континентальному Ірані.
Кешм — це не тільки великий супермаркет, але передовсім база іранських підводних човнів класу «Кадір-Наганг», які (за повідомленнями сайта Open Source GEOINT, що спеціалізується на аналізі фотографій з розвідувальних супутників) від січня 2012 року можуть використовувати спеціальні сховища, вирубані у скелях південної частини острова.
Іранці хочуть вірити запевненням уряду, який повторює, що Іран непереможний, а його солдати готові віддати життя за вітчизну. Це ідеально збігається з іранським культом мучеників, що багато століть існує у перській культурі й підтримується державними медіа, які постійно звертаються до іраксько-іранської війни, названої «Святою обороною». Багато іранців переконані, що їхня армія може здивувати світ своїм бойовим потенціалом.
Перспектива збройного конфлікту не порушує спокою і радості життя іранців, які проводять свята і вихідні дні на Кешмі, здійснюючи шопінг. Санкції щонайбільше посилюють попит на якісні товари, які з кожним днем усе дорожчі. Якщо Захід думав, що ембарго викличе різкі соціальні невдоволення і це призведе до повалення уряду у Тегерані, то сильно помилився.
Експерти нагадують, що під час війни з Іраком матеріальна ситуація іранців була набагато гіршою, ніж нині. Чимало людей пам'ятає про це. Розуміння того, що у минулому життя було набагато важче, ніж нині, допомагає іранцям пережити найгірше, навіть економічну блокаду.
Пам'ять про війну 1981—1988 років влада дбайливо підтримує у масовій свідомості — майже на кожному вуличному перехресті розміщено портрети шахідів (мучеників). Важливішим для зміцнення іранського духу опору може бути лише шиїтський месіанізм: його специфічним проявом є віра у прихід імама Махді, чию появу іранці (у своїй більшості шиїти) очікують багато століть. Згідно з їхньою вірою, останній імам не загинув, а переховується. Іранці вірять, що Махді повернеться незадовго до кінця світу, щоб установити над ним свою владу.
Від початку свого президентства Махмуд Ахмадінежад часто згадує про прихід шиїтського месії. Він навіть сказав, що рука Махді керує урядом Ірану. Не дивно, що державні чиновники пройнялися таким же баченням і вважають, що Америка напала на Ірак задля захоплення святих міст шиїтів — Ен-Наджоф і Кербела. І не тому, що хотіли оточити Іран, а тому, що бояться приходу Махді. Практично кожний з них прагне потрапити на Кешм, аби добре там скупитися.
Підготував Євген ПЕТРЕНКО
також у паперовій версії читайте:
- ПРОДАВЕЦЬ СМЕРТІ
назад »»»