У СТАБІЛЬНОСТІ — НАШ ПОРЯТУНОК
Від мікоплазми до робота — бадьорим прискореним маршем! Але невже... знехтувавши людиною?
Жінка-академік... Мимоволі перед очима виникають асоціації з підкреслено суворою, зануреною у стоси запорошеного канцелярського паперу «відлюдницею-несміяною» на кшталт тієї ж хоча б дослідниці сонячних променів Ірини Нікітіної з популярної після війни художньої кінострічки «Весна». Але ж пригадайте: було там чудово представлено й іншу, я б навіть сказав, діаметрально протилежну іпостась принадної жіночої натури. Причому (що, мабуть, у цьому разі найважливіше) насамкінець ці два антиподи-віддзеркалення таки зустрілися і ніби доповнили одне одного...
Цей невеликий ліричний відступ наведено не просто так, а для того, аби ви повніше змогли уявити образ нашої героїні — чуйної привабливої жінки, гостинної господині у колі численних колег і друзів, люблячої матері й бабусі, і водночас видатної постаті науково-культурного середовища.
Отже, знайомтеся: Єлизавета Кордюм — академік Міжнародної академії астронавтики, член-кореспондент НАНУ, багаторічна замдиректора Інституту ботаніки імені М. Холодного.
Основні її наукові здобутки безпосередньо пов'язані зі становленням вітчизняної космічної біології та медицини, де вона в багатьох наріжних питаннях по праву вважається першопрохідницею. Саме Єлизаветі Левківні належить, зокрема, пріоритет у відкритті гравічутливості окремих клітин і встановленні загальних закономірностей їх адаптивних реакцій до дії мікрогравітації.
Крім того, вона спочатку всебічно обґрунтувала, а згодом експериментально підтвердила власну ідею щодо прискорення в умовах космосу процесів клітинного диференціювання, тож, на жаль, передчасного старіння організмів. Адже після копіткої обробки даних, одержаних у майже 50 космічних експериментах на борту біосупутників і орбітальних станцій «Салют» і «Мир», з'ясувалося: клітини, які перебувають в активній фізіологічній фазі, є найбільш гравічутливими.
До того ж з'ясувалося, що у відкритому космосі значно підвищується патогенність мікро- і фітобіоти (причому йдеться не тільки стосовно деяких шкідливих грибів, а й звичайних, симбіотичних, тобто дружніх нам бактерій). Сенсаційні успіхи українських дослідників не залишилися непоміченими: Єлизавета Левківна у середині 80-х разом із сімома колегами та льотчиком-космонавтом Г. Гречком була удостоєна кількох високих урядових нагород, у тому числі Державної премії України.
Після здобуття нашою державою незалежності поряд із суто творчими навантаженнями на плечі цієї приязної, лагідної жінки лягло безліч складних opгaнізаційних проблем. Адже вже від 1993 року їй довелося незмінно очолювати основний структурний підрозділ із реалізації Національної космічної програми України, в якій брали участь фахівці з 30 академічних установ і університетів.
Після підписання в 1994-му угоди між США та Україною щодо польоту українського космонавта на «Шаттлі» Єлизавета Левківна стала науковим керівником цільового спільного експерименту, який незабаром був успішно здійснений за участю Леоніда Каденюка.
Серед найважливіших її досягнень останніх років — виявлення клітинно-молекулярних механізмів адаптації вітчизняної флори до несприятливих коливань гідрорежиму в умовах тотального постчорнобильського забруднення, змістовні епігенетичні розвідки, відкриття нових маркерів стану та адаптивного потенціалу рослин тощо.
Крім того, Є. Кордюм головує у двох профільних секціях із передових біотехнологій та медицини, бере постійну і найактивнішу участь у засіданнях Міжнародного комітету з космічних досліджень та Mіжнародної асоціації з гравітаційної фізіології.
— Єлизавето Левківно, зараз у різних популярних друкованих джерелах почали, немов гриби після дощу, з'являтися безліч не зовсім звичних гіпотез щодо функціональної діяльності клітини, та й усього сущого, істотно відмінних від загальноприйнятих уявлень з цього приводу. Тож як Ви прокоментуєте таку пікантну ситуацію в сучасному природознавстві?
— Як відомо, світ, що нас оточує, навдивовижу багатогранний, а особисте людське світосприйняття — і поготів. Природно, кожний громадянин може висловлювати цікаві власні міркування або, скажімо, пропонувати на розсуд експертів нетривіальні ідеї й навіть теорії. Щоправда, зовсім інша річ, коли ці погляди тестуються у світлі наявних нині реальних фактів.
Не дивно, що таке тестування здатне у результаті призводити до інших (навіть прямо протилежних) оцінок і висновків. Причому подібна доля спіткала не тільки горезвісну, замішану на так званих торсійних полях квантову генетику, а й деякі не менш примарні доморослі фантазії вітчизняних ботаніків (чого варта, приміром, нашуміла наприкінці минулого століття «сенсація» щодо підступно буцімто в нас паразитуючих і винних ледь не в усіх людських болячках одноклітинних грибів-міксоміцет).
Однак слід зауважити, що численні ґрунтовні спроби пояснити живе з позицій фізики, хімії або системного психолого-філософського аналізу теж загалом здійснювалися неодноразово. Причому саме «технарі» найчастіше пред'являють нам безпідставні претензії, докоряючи у тому, що біологія нібито не кількісна наука, оскільки вона, мовляв, оперує лише середньостатистичними відомостями.
Проте цим вузьколобим технократам мені хотілося б наголосити, що для біологів із усієї наявної в них бази даних чи не найбільший, мабуть, інтерес становлять маргінальні (тобто межові) явища і події. Бо в тому-то й полягає мудрість, що завдяки такій природній «різноякісності» стає можливим (певна річ, реалізується) унікальний шанс вижити, зберегти себе і навіть відтворити щось подібне у кожного без винятку організму: від найбанальнішої мікоплазми до вершини еволюції — людини.
— Наскільки я зрозумів, саме останню рису — самовідтворення — Ви вважаєте основною і непорушною ознакою відмінності живої матерії від неживої?
— Авжеж! Ось чому більшість дослідників, що стоїть на редукціоністській точці зору, зазвичай приходить врешті-решт до несподіваного логічного парадоксу. Бо, як тільки вони, розібравши все по цеглинках, досягають атомарного рівня, — життя кудись зненацька само собою «випаровується». Тому ще раз хотілося б підкреслити, що біологічні науки з-поміж усіх інших є найбільш фундаментальними. Причому як у царині прикладних досліджень, так і стосовно підсумкового осмислення отриманих результатів.
— Чому усе-таки, торкаючись елементарних форм живого, Ви послалися саме на мікоплазму, а не, приміром, на ту ж ДНК?
— Тому що ДНК апріорі не здатна будь-яким чином проявляти себе (у тому числі виконувати свої функції) в позаклітинному просторі. Тільки в самій клітині є необхідний апарат, який забезпечує діяльність генетичного коду, зчитування інформації й насамкінець — синтез білків. Слід сказати, що останні дослідження, проведені із застосуванням новітньої мікроелектронної техніки, показали витонченість, гнучкість, пластичність і, я б сказала, хазяйновиту економічність складних перетворень, що відбуваються у клітині. Тому, коли ми говоримо про життєдайні процеси і механізми, то маємо передусім на увазі вивчення структури, поведінки і самовідтворення клітини.
— Не секрет, що як у художній літературі, так і в роботах провідних західних футурологів Е. Тоффлера, Р. Курцвейла, А. Кларка основними лейтмотивами їхніх прогнозів є майбутня трансформація людського суспільства на своєрідний строго впорядкований мурашник — з неминучим нібито підкоренням homo sapiens'a непогрішним в усьому роботам. Отже, як Ви ставитеся до цих ідей, котрі грізно майорять у повітрі?
— Почну з другого пункту запитання. Чи справді нами рано чи пізно керуватимуть, як ви говорите, бездушні роботи? Якщо поставитися до цього серйозно і вдумливо, то таке можливо. Тим більше, що, як і все моє покоління, ще на початку 70-х я захопилася книжками академіка Амосова, де він цю проблему не раз гостро порушував.
Сценарій там вимальовувався приблизно такий: з часом людство дедалі удосконалить різні обчислювальні й технічні пристрої, але через свої природні лінощі навряд чи захоче постійно за ними доглядати або навіть у разі якої-небудь непередбаченої поломки лагодити. Ось тоді воно створить автомати, котрі усе це робитимуть за нього. Тобто власноруч із задоволенням відмовиться від своїх звичних функцій на користь «слухняних залізних помічників».
Унаслідок цього виникнуть машини, які зможуть займатися не лише виробничою експлуатацією, а навіть масовим копіюванням самих себе. За рахунок цих високих технічних якостей, котрими вони, поза сумнівом, володітимуть (великий обсяг накопичуваної інформації, швидкість її подальшої обробки і операційного мислення), вони начебто легко здобудуть владу над своїм первинним творцем — людиною...
Повторю: так вважав Микола Амосов. Хоч ніби, з погляду буденної логіки, все в цьому алгоритмічному ланцюжку бездоганно, але мені мало віриться, що саме так воно станеться в реальному житті. Тобто що нами колись керуватимуть бездушні цифрові автомати. Що стосується сучасного соціуму, то ми тут маємо справу з «людиною розумною». Більше того, головною якістю, що відрізняє її від решти навколишньої природної біомаси, є усвідомлення нею себе як частинки планетарної цивілізації. Тому якщо надалі з якоїсь причини майбутній homo sapiens справді вирішить цілковито віддати владне кермо роботам, то він досягне цього без особливих проблем.
Проте думається, що куди з більш високою вірогідністю людство власноруч захоче керувати комп'ютерною технікою, але ніяк не навпаки. Та й, по суті, приблизно те саме можна сказати про наведені вами паралелі між організацією людського суспільства і бездоганно, здавалося б, чітким соціальним устроєм у тих же мурашниках.
Справді, коли ви спостерігаєте поведінку мурашок або бджіл, то вас приголомшує дивовижна раціональність і порядок, який у них панує. Але погодьтеся: давно кожному відомо, що це лишень черговий банальний інстинкт. Натомість «людина розумна» від самого початку цільовим чином спрямовує, а згодом усвідомлено строго координує свою діяльність.
— Який Ваш фаховий прогноз на перспективи зрілого становлення (єдиної допоки) з відомих нині цивілізацій?
— Ви знаєте, зараз усі охоче недарма почали говорити про так звану стабільність розвитку. Що розуміється під цим, на перший погляд, трохи ніби мудрованим терміном? Власне кажучи, речі насправді невибагливі: аби під час своєї господарської діяльності людина не спричиняла руйнівних, а іноді безповоротних явищ у навколишньому середовищі. Іншими словами, щоб дозволяла природі відновлювати себе. Для цього потрібно дібрати оптимальний рівень наших повсякденних житейських запитів.
Позаяк модне тепер прагнення якомога більше увірвати у безмовної матінки-природи до добра не приведе. Це я до того, що нині у багатьох розвинутих державах (і в Україні теж) приділяють чи не першочергову увагу такому «стабільному розвиткові». Крім того, хотілося б ще додати, що у будь-якій демократичній країні людина, як відомо, має законодавче, моральне право вибору між добром і злом. Тому переконана, як вона скористається цим вибором, такі перспективи попереду їй «світять».
Сергій КРАСЮК
також у паперовій версії читайте:
- ПРИШЕЛЕЦЬ ІЗ КОСМОСУ
- ЗДАТНІ ЗАПАМ'ЯТОВУВАТИ ДРУЗІВ І ВОРОГІВ
назад »»»