ТЕТЯНА СТЕБЛОВСЬКА: Я САМОСТВЕРДЖУЮСЯ ЗАРАДИ ЙОГО ВЕЛИЧНОСТІ ТЕАТРУ
Наша гостя — народна артистка України, прима київського Молодого театру Тетяна Стебловська.
Для цієї інтелігентної, тонкої, магічної, вишуканої, різнобічної й династичної актриси лаштунки театру стали рідними з дитинства. Батько Володимир Стебловський у різний час працював директором багатьох театрів Києва, зокрема оперети, російської драми імені Лесі Українки, академічного імені Івана Франка. Мати Ольга Юровська, співачка, підтримувала у сім'ї культ мистецтва, брала приклад зі своєї матері, Катерини Юровської, неперевершеної виконавиці старовинних російських та циганських романсів. Творчих успіхів досягла на різних сценах і рідна тітка Ганна Юровська, солістка Львівського оперного театру.
Отже, родинне середовище, навчання у Київському театральному інституті на акторському факультеті під орудою народного артиста України, професора Миколи Рушковського, власна талановитість і сила волі дозволили Тетяні Стебловській розкритися і ствердитися. Вона завжди виходила на перші ролі: у Миколаївському драматичному театрі, у київських — Театрі естради та Молодому театрі (від 1996 р.).
Тетяна Володимирівна у будь-якій ролі — маленькій чи великій — намагається осягнути психологію героя, несподівано і переконливо подати глядачам образ. Про це яскраво свідчать образи дружини Шпака у виставі «Шельменко-денщик», свахи в «Одруженні», Дуеньї у «Севільських заручинах», няні у «Дяді Вані», місіс Толбот у «Орфей спускається в пекло», астропсихолога у «Спалюємо сміття», Ангели у «Звичайній історії», Памели в спектаклі «Моя дорога Памела».
Ці напрочуд різні ролі свідчать про широку амплітуду акторських можливостей: комедійність, щемливу проникливість, ліричність, трагічність, сарказм.
Приводом для зустрічі з актрисою стала прем'єрна вистава «Афінські вечори», яка стверджує лікувальний оптимізм і життєлюбство.
— Тетяно Володимирівно, що відбулося цікаве й важливе у вашому житті, скажімо, протягом останніх двох років?
— Важливою й радісною подією стало народження моєї другої внучки Евіти. Сім'я мого сина — актора Володимира — живе в Москві, і я, на жаль, бачила її тільки раз. Сподіваюся, вони приїдуть цього року.
— Ім'я онуки пов'язано зі знаменитою улюбленицею Аргентини Евітою Перон?
— Ні. Онука хрещена як Єва, а назвали Евітою. Старша внучка Тетяна названа на мою честь. Між дітьми велика різниця: Тетянці буде тринадцять, а Евіті тільки два роки.
Ще про важливе. Два роки тому я прочитала п'єсу Петра Гладиліна «Афінські вечори». Перед цим «напружила» нашу літературну частину. Річ у тім, що на той момент після спектаклю «Моя дорога Памела», де граю центральний персонаж, я вже два роки не мала нових ролей. Для мене це забагато. Хоч у нас актриси перебувають без ролей по п'ять і більше років. Можливо, замолоду очікування не таке гостре, але мені потрібно форсувати, бо попереду ще не ніч, однак уже початок вечора. Необхідно встигнути зробити важливе. Завліт Анастасія Натяжна дала мені прочитати п'єсу «Афінські вечори», у яку я закохалася. Прийшла до головного режисера Станіслава Мойсеєва, дала прочитати п'єсу. Він схвалив, але на постановку грошей не було.
Як тепер виживають театри — важко збагнути. Раніше держава субсидіювала дві постановки на рік, потім одну. Упродовж останніх двох років не було дано ні копійки. Театр мусить викручуватися, гроші асигнують тільки на зарплату і то не в повному обсязі. У нас чимало «разовиків» — для них ми повинні заробити самі. Природно, у художнього керівника Станіслава Мойсеєва киплять мізки: де і як дістати гроші? Французький культурний центр профінансував спектакль «Поки мама не прийшла», Іспанський культурний центр — «Любовні листи до Сталіна» (обидва — в постановках Мойсеєва). Загалом, фінансове становище просто ганебне.
Усе це розуміючи, я сказала, що не мислю якимись фантасмагоріями, реально дивлюся на речі, тому оплату режисера, художника, костюмів і реквізиту беру на себе. Хочу, щоб спектакль «Афінські вечори» поставив режисер Ігор Славінський (він не працює у Молодому театрі). Після цього ми могли вести предметну розмову.
Театр зробив декорації. Почалася підготовча робота. І раптом виникає проблема з московським автором Петром Гладиліним: він зажадав значну суму. Перед цим була принципова домовленість про постановку, Гладилін дав дозвіл на переклад п'єси. Але коли стали домовлятися детально, він загилив надто велику суму. Задній хід давати було пізно, тож театр змушений був її виплатити, тому спектакль обійшовся недешево.
Почали репетирувати. Мені, безумовно, хотілося, щоб у виставі були гарні актори. Так і сталося. Головна ідея спектаклю лягає на Ростопчину, яку граю я, і на внучку, випускницю консерваторії. У театрі я відразу визначила, що на цю роль підходить наша молода акторка Валерія Ходас. Моїми партнерами стали народний артист України Олександр Безсмертний і заслужений артист України Станіслав Боклан. Вони грають одну роль — батька випускниці, тобто мого зятя. Наталя Кленіна й Світлана Бочарова грають мою дочку Людмилу.
Стали ще пробувати молоду студентку-випускницю Національного університету театру, кіно і телебачення Марію Пустову на роль внучки. Дівчата виявили ентузіазм. Режисер Славінський і я багато з ними працювали. Ходас зіграла перші прем'єрні спектаклі, Марійка Пустова — наступні. Глядач обох приймає тепло. Жениха моєї онуки колоритно грає актор Анатолій Сомик. У спектаклі чудовий акторський ансамбль. Це стало запорукою того, що він вийшов цікавим. «Афінські вечори» для мене — важливий етап, бо роль мені дуже подобається, а спектакль розкриває глибинні людські взаємини.
Коли я читаю будь-яку п'єсу, завжди ставлю себе на місце глядача: а що я винесу після вистави? Чи буде вона мені цікава? Ми не помилилися у своїх очікуваннях. Глядач сприймає «Афінські вечори» на «біс», спектакль — аншлаговий, за місяць продано квитки.
Інтелігентна московська сім'я зовні має цілком благопристойний «фасад». Але близькі люди в ній уже давно стали чужими один одному. У цьому «благородному сімействі» назріває скандал: з'ясовується, що зовсім юна незаміжня дочка-піаністка вагітна. Протягує обірвані ниточки тепла і розуміння між батьками і дітьми бабуся — людина мудра і тонка, чия молодість пройшла в Петрограді епохи декадансу. Вона не дозволяє майбутню дитину вбити. Більше того, каже онуці, що коли помре, реінкарнується в її дитині. Ось такий ще місток між поколіннями.
І мережива, і ностальгія за минулим аристократичним, інтелектуальним життям, і мрія про гідне майбутнє — усе це місток між бабусею і внучкою. Я це побачила, прочитала, і ми над цим працювали, показали естафету поколінь, коли прагнеш передати все краще. Також порушено вічну проблему батьків і дітей.
Мені здалося, що це має бути цікавим глядачам. Працювали з ентузіазмом. Знаєте, коли є гарна команда, теплі людські стосунки, то це позначається на спектаклі. Цікаво було працювати з режисером Славінським. Я давно з ним знайома, його всі знають у Молодому театрі, тому для нього колектив не новий. Цікаве оформлення зробила Марія Погребняк, головний художник Театру на Подолі.
Не збираюся зупинятися. Думаю, що скоро вигадаю ще щось. Ідей і бажань багато, але все впирається в гроші. Я зверталася до спонсорів, навіть давала читати п'єсу. Мені ніхто не відмовляв, відповідали: «Так, так, добре, тільки не зараз, а трохи пізніше, не навесні, а влітку, не влітку, а восени, не восени, а взимку...» Я зрозуміла, що сподіватися можу тільки на себе, і тому ініціювала створення вистави, чим дуже втішена. Колеги запитували: «А тобі не шкода грошей?» Щиро кажу, у мене навіть думки не було пошкодувати. Я легко віддавала, бо знала, у що вкладаю заощадження. Хоч ніяких відсотків не маю. Режисер, автор, перекладач одержують, я — нічого. Я навіть не хотіла, щоб на афіші вказували, що я спонсор. Для мене це не важливо. Важливо, що народився гарний спектакль.
Так склалося в моєму житті, що театр займає більшу частину моїх думок і почуттів, переважну частину мене. Сцена лікує. Я приходжу іноді нездорова, погано почуваюся — усяке буває... Та коли виходжу на сцену — повністю оживаю. Коли не працюю якийсь час, приходжу до головного режисера Станіслава Мойсеєва і кажу: «Ви що, хочете, щоб я занедужала, зачахла? Мене не можна залишати без роботи».
— Важко упокоритися абсурдам нашого українського життя. Народна артистка України, яка працює в державному театрі, є його славою, для того, щоб зіграти в новій постановці, змушена її фінансувати. У голові не вкладається...
— А все тому, що театри поставили на коліна. Ті, хто прагне працювати на сцені, вкладає свої гроші. Наприклад, заслужена артистка України, актриса нашого театру Людмила Дементьєва на свій ювілей ініціювала спектакль «Квартет», який профінансувала. Іншого виходу немає. Сидітимеш без роботи.
Якщо раніше репертуарну політику можна було формувати на основі ідеологічних і естетичних міркувань, то тепер найчастіше все залежить від того, що хтось раптом дасть гроші й допоможе. Таким чином, репертуарний план може коригуватися ситуативно. І мало шансів потрапити в новий непередбачений спектакль. Та й не хочеться грати у будь-чому і будь-що. Хоча я люблю й невеликі, епізодичні ролі. Для мене це теж радість. Але, звісно, кожній акторці хочеться грати те, що виражає її світогляд, сенс її життя. Тому для мене є важливішим зіграти саме у такій виставі, ніж купити норкову шубу.
— Ви заїкнулися про перспективи. Я розумію, що артистові в українських реаліях важко говорити про завтрашній день. І все ж...
— У мене на прикметі є кілька п'єс, які мені подобаються. Але треба збирати гроші, якщо прагнеш на сцені щось зробити. Іншого виходу немає. Чекати милості від держави не можна. Вона опустила нас нижче нікуди. Молоді актори одержують нещасні півтори-дві тисячі. Некиянам треба платити за квартиру.
— Це змушує надриватися на стороні.
— Так. Пробиватися в серіали, на телебачення, корпоративи. Ще, ви знаєте, існує одна дуже велика несправедливість, яка полягає в оплаті праці в національних і академічних, муніципальних театрах. Скажімо, народний артист мого рангу у національному театрі отримує зарплатню у два з половиною рази більше. Завжди, у тому числі й за радянських часів, різниця була, але не така велика. Я не до того, щоб знижувати зарплату в національних театрах. Ні, треба підняти в академічних. Ми вчимося практично в одних інститутах, в одних педагогів. Є чудові актори в Молодому театрі, Театрі на лівому березі, Театрі на Подолі, «Колесі»... Класні театри, але надто завелика різниця у винагороді за працю. Це принизливо й образливо.
— У ЗМІ промайнуло повідомлення про те, що уряд задумав зняти статус «національний» з видатних художніх колективів.
— Головне підґрунтя — зняти фінансування. От чого вони прагнуть. Ніколи театри самі не виживали. Держава так чи інакше їх частково підтримувала. Ми робимо в рік по чотири постановки, платимо за світло, воду... А нам дають, повторю, гроші тільки на зарплату, та й то не в повному обсязі. «Разовиків» і молодь штатний розклад не дозволяє взяти, а трупу треба омолоджувати. Становище дуже тяжке. Однак театри виконують свою місію — оздоровлюють націю.
— Не буде театрів — будуть в'язниці.
— Авжеж. А тюрми утримувати набагато дорожче. До речі, довгобуд Театру на Подолі (Андріївський узвіз) після 14 років митарств уже треба ремонтувати. А старе приміщення на Контрактовій площі забрали і трупу вигнали у зв'язку з реконструкцією будівлі. Наскільки я знаю, трупа Малахова виступатиме на Малій сцені в Палаці «Україна».
Більш-менш нормально живеться театрам зі статусом «національний» — оперному, імені Лесі Українки, імені Франка, які краще фінансують (утім, Резникович і Ступка вишукують спонсорів).
А Молодому театру, як і іншим столичним колективам, звісно, сутужніше триматися на плаву (про провінцію вже не кажу). Проте театр живе й житиме. Потяг глядачів великий. Люди втомилися від нескінченних кривавих телесеріалів, катастроф, скандальних шоу. Вони йдуть до театру на високохудожні духовні спектаклі, тягнуться до них, як до світла. Мас-медійне смакування негативу, жорстокості, я думаю, породжує повернення до мелодрами, комедії плаща й шпаги, веселих життєствердних спектаклів, а не до видовищ, після яких морок у голові. На вулиці морок, на роботі, вдома, і тому люди тягнуться до театру, щоб зігрітися душею.
— Ви граєте напрочуд різні образи: фарсові, трагічні, ліричні, драматичні, немов існує кілька Тетян Стебловських.
— Я засвоїла школу перевтілення. Скажімо, у виставі «За двома зайцями» (на жаль, вона нині не йде, я її дуже любила) грала Секлиту, маму Галі, п'яничку, базарну торговку. А тепер ось граю графиню.
— У спектаклі «Звичайна історія» Ви граєте Янгола в образі... свині — рожеве, променисте, одухотворене створіння. Парадокс: свиня як носій високої мрії. Фактично Ви зіграли керівництво до дії — доброту. У виставі «Моя дорога Памела» створили образ досить дивної жінки, іноді не від світу сього, яка перевиховала трьох шахраїв.
— Памела своєю мудрістю й добротою перероджує людей, спонукує їх мислити не по-сатанинському, а по-божеськи. Вони стають чистішими й кращими.
У головах — гроші, гроші, гроші. Злочини просочили повітря: брат убиває брата, батько — сина, син — батька... За гроші. А тут задумано вбивство з метою одержати страховку за смерть літньої жінки, яка дала дах пройдисвітам. Але Памела так вражаюче впливає на людей, що вже, маючи жаданий документ на отримання страховки, запеклий Бред рве його на шматки: «Памела була гарною людиною, не будемо дріб'язковими». Змовники, нарешті, розуміють, що є речі важливіші, вони — в царині совісті-серця.
У Памели і Ростопчиної є чимало спільного, хоча графиня, яка пройшла концтабори, вельми неординарна особа. Може гостре слівце сказати, екстравагантні вчинки робити.
Мені завжди подобаються ролі, де є другий план, неоднозначність характеру, який потрібно розкрити. За первісною простотою людини ховається багато глибин, проблем, складностей. Що більше людина перемагає-долає, то сильнішою й цікавішою вона стає.
Мені, до речі, ніколи в театрі ніхто не допомагав, тобто за моєю спиною не стояв заступник — чоловік, родич, впливовий шанувальник. Я з юності всього домагалася сама, хоч і виросла в театральній сім'ї. Спочатку поїхала до Миколаєва, потім у Дніпропетровськ — самостверджуватися. Тато сказав: «Якщо ти чогось вартуєш, то мусиш досягти всього сама, довести собі, що можеш і вмієш багато чого».
Дотепер я самостверджуюся — заради Його Величності Театру, тобто заради улюблених глядачів.
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»