ВІЧНО МОЛОДИЙ«СТАРОДАВНІЙ КИЇВ»
Уперше позитивні враження про виразний силует Києва з боку Дніпра почула від Хельги Швайгер, магістра театральних наук і етнології з Віденського університету. Ця літня фрау з групою своїх співгромадян на пароплаві «Принцеса Дніпра» пришвартувалася на столичному Річковому вокзалі, аби на туристичних автобусах, що їх зустрічали, зануритися в історію й принади міста Хитаву. Виявляється, саме так на початку ХІ ст. в Західній Європі називався Київ. Одне з підтверджень — захоплення ним єпископа Мерзебурзького Тітмара. «Місто Хитаву дуже сильне. У великім цим місті, столиці королівства, є більше 400 церков і вісім ринків, людей незчисленна сила...»
Між Дніпром і підніжжям гори
Це не єдина цитата, розшукана туристами з Австрії вдома.
— Нас ще в школі привчили: перед тим, як вирушати в іншу країну, цікавитися її історією. Отож ми й досі, хоч уже й «платинові», тобто пенсіонери, до поїздок готуємося по-серйозному,— поділилася звичками фрау Хельга.— Про Київ, навіть середньовічний, назбирали чимало згадок. Знаємо, що прадавні українські землі відвідували римські, візантійські, арабські, вірменські купці, дипломати, місіонери. Одним із перших мандрівників, кого прийняв князь Володимир, був німецький єпископ Бруно. А посол Папи Римського Плано Карпіні, що після монгольського спустошення побував у вашому стольному граді, згадував щирість, привітність і гостинність киян.
Особливо нам приємно було натрапити на емоції нашого земляка, австрійського дипломата, «вірного служителя-дорадника чотирьох цісарів» Сигізмунда Герберштейна. Він писав: «Царственна велич міста підтверджується самими його пам'ятками та рештками споруд. Окрім того, тут є багато печер з нетлінними тілами». Дуже раді, що прибули як гості до стародавнього Києва».
— Якщо дотримуватися точності, то ви вже стоїте не просто в старовинному місці, а в справжній оазі старовини — Державному історико-архітектурному заповіднику «Стародавній Київ»,— внесла корективи досвідчений дослідник достопам'ятностей Марина Виноградова.— Щоправда, народився він не в князівські часи, а завдяки постанові Ради Міністрів УРСР від 18.05.1987 року. Як бачите, вам пощастило потрапити на своєрідний чвертьстолітній ювілей закладу й оглянути його принади.
Аби все обійти, оглянути, почути розповіді, сфотографувати, окрім натхнення й оптимізму, потрібний ще й час. Наразі, все збіглося. Своєрідне занурення в глибину віків відбувалося під патронатом пані Виноградової та архітектора, директора заповідника Володимира Собцова. Він, до речі, як людина, дитинство якої пройшло у німецькомовному середовищі, чудово розумів зацікавленість австрійців і показував те, що під час звичайної екскурсії вони навряд чи побачили б.
...Усі загомоніли, ще коли уздріли з вікон автобуса пам'ятник князю Володимиру, що з висоти гірки свого імені немов благословляє прибульців. Подібне відбулося й біля колони Магдебурзькому праву на Набережному шосе, 8. Саме ці монументи поклали початок оповіді і про їхнє створення, і про заповідник. Між іншим, ці монументи своєрідними київськими акцентами стали в ХІХ ст. Колону, зведену коштом магістрату, споруджували від 1802 до 1808-го року, а величний образ Володимира, створений скульпторами В. Демут-Малиновським, П. Клодтом та архітектором О. Тоном, височіє від 1853-го. Традиційно їх показують своїм та іноземним вояжерам. А от про мету й історію народження «Стародавнього Києва» (ДІАЗа) зазвичай знають причетні до цього фахівці.
Він розкинувся на території 175 га. Розтягнувся від Поштової площі по Набережно-Хрещатицькій, Верхньому Валу, потім іде на підйом по Вознесенському узвозу, Киянівському провулку, Великій Житомирській, Михайлівській площі, а вздовж лінії фунікулера знову спускається до Поштової площі. Як бачите, охоплює гори і доли.
Історико-культурний потенціал заповідника колосальний: товщина археологічного шару — від 6 до 11 метрів, а материк залягає на глибині від 8 до 13 метрів. Вікові відкладення розділені шарами річкового піску й суглинків, допомагають провести хронологічне розчленування закритих археологічних комплексів. Про це, а також про події, пов'язані з виявленням і дослідженням зрубної забудови ІХ-ХІІІ ст. австрійцям натхненно розповідали ентузіасти Марина Виноградова й Володимир Собцов. Для них подібне — не новина. Коли випадає нагода, вони все доступне показують студентам Києво-Могилянської академії, комплекс якої стоїть на Контрактовій площі, 3, і є складовою ДІАЗа.
Нещодавно там серед споруд Академії та Братського Богоявленського монастиря ХVІІ–ХХ ст. мандрували гості — студенти Острозької академії. Вони в столиці відзначали ювілей своєї альма-матер, тому охоче занурилися в пізнання глибокої минувшини.
Тим часом наші австрійські знайомі з Відня, Зальцбурга, Інсбрука все побачене фотографували — навіть меморіальні дошки. З легкістю могли впізнати класицизм і бароко. Особливо їх вразив термін «українське бароко». Це стало справжнім відкриттям. Тому з підвищеною увагою розглядали на Почайнинській, 2, Іллінську церкву кінця ХVІІ–ХХ ст., що є прикладом раннього українського бароко. То не єдиний храм, який вони визнали чудовим і рідкісним. Дуже зворушив гостей найдавніший зі збережених православних жіночих монастирів — Свято-Флорівський Вознесенський на Притиско-Микільській, 5.
Мене ж вразило їхнє знання «пригод» знаменитої Андріївської церкви. Інтерес до неї виник тоді, коли в туристичній компанії у себе на батьківщині вони побачили буклет, де одним із об'єктів було дітище архітектора Бартоломео Растреллі, що височить на горі Андріївського узвозу. Пані Хельга навіть ходила в музей «Альбертіна», де у відділі графіки зберігалися копії авторських креслень Растреллі. Побачивши мальовничий бароковий храм, австрійці вирішили додому не їхати, поки в ньому не побувають.
Зрештою, то не єдиний привід зануритися в «Стародавній Київ». Він, щоправда, поки що так не розкручений, як Софійський собор, Києво-Печерська лавра, однак не бідний на об'єкти. Тільки на Подолі, крім названих, є чудові романтичні й мальовничі церкви Миколи Набережного (1772–1775), Покровська (1766–1772), Миколи Притиска (1695–1707), дзвіниця церкви Миколи Доброго (1716), так званий «Будиночок Петра І» (рубіж ХVІІ–ХVІІІ ст.), Старий контрактовий будинок (1799–1801), Контрактовий будинок (1815–1817), Духовна семінарія (нині Академія образотворчого мистецтва й архітектури, 1899–1901), будинок, де жив М. Булгаков, та інші раритети.
Загалом, на території заповідника налічується близько 350 об'єктів зодчества та історії. Звісно, аби хоча б охопити поглядом їх, дня не вистачить. Тож, прощаючись з приємними мандрівними гостями, сфотографувавшись на згадку, запросили їх ще приїхати до нас тоді, коли «грає море зелене, літній день догора».
— Ми поки не об'їхали весь Київ, але вже усвідомлюємо: сюди варто приїжджати періодично, аби зрозуміти, чому до вас любили їздити «з варяг у греки»,— від усієї групи резюмувала фрау Хельга.— Хотілося, щоб і наші, віденські принади, стали близькими киянам.
Без чужоземної навали...
Коли бачиш радісний блиск в очах прибульців, забуваєш про реальний вітрогін емоцій у серцях тих, хто був і є душею народження, розвитку і... страждань однієї з «невідшліфованих» перлин київської старовини. Городяни досі пам'ятають, що дізнавшись із ЗМІ про створення «Стародавнього Києва», який вписався у Поділ і його характерні околиці, котрі підпадають під пам'яткоохоронну опіку, реконструкцію, реставрацію, очікували відродження древнього міста в місті.
Шкода, уже не почуємо першого директора ДІАЗа Володимира Сікорського, бо він пішов у інший світ, а от події, цифри і факти, без яких не обійтися, добре знає Олена Сердюк, директор Науково-дослідного інституту пам'яткоохоронних досліджень. Вона достеменно вивчала весь родовід закладу, бо як історик із досвідом дослідно-практичної роботи не один рік очолювала адміністрацію заповідника. Займалася формуванням музейних колекцій.
У задумах було створення низки музеїв, де презентувався б торговельно-ремісничий Поділ із своїм побутом, культурою. На жаль, процес зупинився, коли несподівано звільнили Сікорського... Ось тоді, від 1991-го до 1996-го почали розпродувати майно.
— Список солідний,— скрушно розповідає пані Сердюк.— Продали садиби на Боричевому Току, 13, Борисоглібській, 2/6 із шістьма спорудами. На довершення, в 1992–1993 рр. було фактично знищено фонди заповідника, щось передано до Музею історії Києва. Ось так «жили й творили» до 1996-го: без музеїв, фондів, частини архітектурних об'єктів, з боргом у 2,5 мільйона гривень.
Наприкінці 1997-го заповідник ліквідували як юридичну особу, тобто перетворили на структурний підрозділ науково-методичного центру з охорони, реставрації пам'яток та заповідних територій Київської міськдержадміністрації. Тоді вдалося відтворити фонди, зібравши шість тисяч експонатів. Старовинні знахідки стали окрасою відбудованої церкви Богородиці Пирогощі на Подолі, в підземній частині якої створено експозицію, Михайлівського Золотоверхого монастиря на Трьохсвятительській, 6/8, де відкрито музей, а також Музей історії Магдебурзького права в Поштовому будиночку. Є ще й експозиція історії міського побуту та культури в «Будиночку Петра І» на Костянтинівській, 6/8.
Справді, в громадському житті столиці ті вернісажі запам'яталися як нерядові події. Особливо те, що змогли побачити в дзвіниці Михайлівського Золотоверхого. Там і нині представлено унікальні старожитності.
Навряд чи думав майстер, коли розписував у ХІІ ст. собор, що через вісім віків його зруйнують, а фресками розпоряджатимуться німці і росіяни. Про трагічну долю споруди можна писати справжній трилер — яких тільки поневірянь не зазнали розписи! Ті, що нині зберігаються в музеї історії собору, ще донедавна були в російському «полоні».
Про те, що в Ермітажі, окрім скіфського золота, є «київський» слід, тобто фрагменти орнаментів фресок з Михайлівського, майже не згадували. Це частини живописного фризу. Такі зразки мистецтва у світі на вагу золота. Їхню унікальність, на жаль, оцінили гітлерівці, котрі вивезли фрески до Третього рейху. Після війни наші експонати опинилися в Москві. Там вирішили, що місце таким ексклюзивам — в Ермітажі, де вони й зберігалися кілька десятиліть.
Утім, завдяки наполегливій ініціативі громадськості, тодішньої влади, історичній «розвідниці» Олені Сердюк давньоруські скарби повернулися на Батьківщину. Тепер вони разом із золотими виробами, знайденими на території монастиря (перснем роду Рюриковичів, срібними гривнями, кам'яним рельєфом святого воїна-вершника), мідним горельєфом Архангела Михаїла, срібними вратами, ракою Св. Варвари, виготовленою на кошти гетьмана Мазепи, гончарними печами урочища Гончарі-Кожум'яки представлені в музеї.
Прикро, що Державний історико-архітектурний заповідник «Стародавній Київ», маючи раритети, проблем не позбувся. ЮНЕСКО вказує: треба зберігати не тільки окремі пам'ятки, а й усталений характер середовища. Пагорби, урочища, історичний ареал, виразний ландшафт території фактично є трампліном для розвитку туристичної галузі. Фахівці бачать в ньому один із найперспективніших туроб'єктів. Чимало екскурсантів і нині його не обминають, але то надто скромна кількість порівняно з тими, хто їде до Києво-Печерської лаври, Софійського собору. Тож корективи потрібно вносити.
На думку заступника директора Департаменту охорони культурної спадщини та культурних цінностей Міністерства культури й туризму України В. Вечерського та директора Науково-дослідного інституту пам'яткоохоронних досліджень О. Сердюк, аби справа зрушила з місця, установу слід повернути під патронат Мінкультури, територіальні межі врегулювати і зробити захищеними. Тобто настав час діяти, дотримуючись Закону України про охорону культурної спадщини.
Олена СЕДИК
також у паперовій версії читайте:
назад »»»