МІСІЯ ПИСЬМЕННИКА: ПРОЖИТИ Й РОЗПОВІСТИ
Вітаючи Анатолія Андрійовича з Днем Перемоги (адже ветеран Вітчизняної, учасник бойових дій, має нагороди!), я від нього чую:
— О, ця Перемога, дорого ми за неї заплатили...
АНАТОЛІЮ ДІМАРОВУ — 90
1.
Уже перша сутичка з ворогом у 1941-му закінчилася для солдата Дімарова тяжким пораненням руки, контузією. Обрушивши на наші позиції шквал вогню, а далі зайнявши їх, німці кинули гранату в бліндаж червоноармійців. І прострочили його з автоматів. Анатолій дивом залишився живим. А скоро з'ясувалося, що й в усьому їхньому підрозділі вціліло лише кілька бійців.
І от, помираючи від смертельних ран, командир наказує — пробитися до своїх, не здаватися ворогу живцем ні в якому разі! Водночас він уклав у руку Дімарова гранату-лимонку і... вирвав з неї чеку. Довгенько, скрадаючись глухими путівцями, хлопці виходили з оточення. Звільнитися від небезпечної гранати, звичайно, можна б. Та для цього треба її пожбурити. А поруч — німці. Вибух миттю демаскує бійців. Коли нарешті вони набрели на своїх, а гранату вирішили кинути у вибалок, пальці Дімарова на ній задубіли. Молоденький лейтенант розчепірював їх силоміць...
Цей епізод Анатолій Дімаров доніс до читача 1997 року у повісті «Прожити й розповісти». Щоправда, письменник описував його й раніше, але цензори з головліту все так прилизали й спотворили, що, як зазначав Анатолій Андрійович, він через це «пролив крові не менше, ніж на фронті». Такі ж були справи, наприклад, і з «психічною атакою»: наших, ще навіть необмундированих солдатів (у тому числі Дімарова), озброєних замість гранат... шматками цегли, кинули на лобовий штурм ворожої позиції. Після тієї атаки він отямився в шпиталі. Не вписувалися ці жахливі реалії у виплекане соцреалізмом уявлення про героїзм радянського воїна та мудрість військового керівництва.
Юний Дімаров, який, одначе, вже встиг понюхати фронтового пороху й полежати в сталінградському шпиталі, командував пізніше невеличким партизанським загоном, озброєним гвинтівками, гранатами і навіть кулеметом. Серед бойових операцій, проведених відчайдушними хлопцями,— вдалий обстріл підрозділу поліцаїв. Тоді вони (поліцаї) так і не провели намічену каральну акцію.
2.
Ось про це, тільки на рівні взводу, роти, шпиталю, школи водолазів-диверсантів, себто з середини, народу, письменник Дімаров пише давно. І саме в цьому його літературна першість, коли хочете, громадянська мужність. Саме через це, скажімо, його розтерзаний цензурою роман «Біль і гнів» одержав Шевченківську премію лише завдяки такому авторитетові, як Павло Загребельний. Оголену правду в радянській літературі ідеологи не любили. Тим часом її вперто несли до читача прозаїки на зразок російського Віктора Астаф'єва й українського Анатолія Дімарова. Причому, завважте, московським письменникам у цьому було значно легше. Що дозволялося в столиці, то заборонялося на периферії.
З рукописів Анатолія Дімарова викреслено (цензорами або пильними редакторами) сотні (!) сторінок. Страшні для радянського режиму факти «випирали» з творів письменника і в сюжетах 20–30-х років минулого століття. Тоді також за діло бралися недремний головліт та вірнопіддані рецензенти.
Порівняно недавно стало відомо найперше прізвище Анатолія Андрійовича — Гарасюта. Не з добра його записали по матері, М. Дімаровій. Під час розкуркулення родини Андроніка Гарасюти добрі люди попередили про небезпеку репресій та заслання. І ось Марія Олексіївна з двома дітками, Толиком та Сергійком, пішки, вночі, втікають із рідної оселі. Пережите та побачене тоді, звичайно, спливало у творчості письменника. Але жахи, навіть одягнені в художню форму, видалялися рукою цензора чи редактора. Знаковий твір Анатолія Дімарова, роман «І будуть люди», було видано ще в 60-х. Проте реставрований, вільний від скорочень, його варіант побачив світ лише у 2006-му.
Прозу Дімарова пізнаєш з першого абзаца. Вона не заакадемізована. Їй, як народному епосу, властива розповідність і гумор, який часом переходить на публіцистично гостру сатиру. Усе це робить його книги справді популярними. Десятки томів вийшли з-під пера прозаїка. Ось лише найвизначніші: романи «Сільські історії», «Містечкові історії», «Його сім'я», «Ідол», «І будуть люди», «Біль і гнів». З творів письменника постає наша історія з усіма її парадоксами й перекосами. Анатолій Андрійович у прозі і стайєр, і спринтер. «Вершини», «На коні і під конем», «Син капітана», «В тіні Сталіна», «Зіньське щеня», «На поруки», «Божа кара» — це повісті й оповідання, де добірна проза прошита публіцистикою, засмачена гумором. Ще одна грань його універсального таланту постає казками для дітей, фантастикою. Причому фантастика Дімарова набагато витонченіша, людяніша від того, що є у цьому жанрі в сучасній літературі. А головне — написана соковитою українською мовою.
3.
Свою творчість А. Дімаров розпочинав віршами. Вони й потрапили 1943 року до рук редактора газети «Радянська Україна», після чого комісованого солдата в чорній морській шинелі (деякий час йому довелося бути в школі водолазів-диверсантів) зарахували на посаду коректора. Далі був відділ листів. З «Радянки», яка у цей час уже повернулася до Києва, молодий Дімаров потрапляє в одне з чи не найгарячіших місць на карті української журналістики, на Волинь. Тоді тут діяли мельниківці. Люди не хотіли йти в колгоспи. Процвітали репресії. Начальники, з якими у глибинку часом вирушали й кореспонденти газети «Радянська Волинь», їхали з ескортом автоматників. Про все це правдиво розказано в документальній повісті «Прожити й розповісти».
Відвертість, з якою описує автор волинський, тобто власне журналістський період своєї біографії (бо далі пішли видавництва, життя «на творчих хлібах»), приголомшує. Навряд чи ви у когось із газетярів, навіть різко опозиційних щодо радянського режиму, знайдете такі, як у Дімарова, подробиці з протистояння «совітів» та «лісових хлопців», «німецько-українських націоналістів». Насильницька колективізація, підтасовки та примус на виборах, недремний контроль органів держбезпеки — усе це постає в повісті похмуро, страшно і зримо.
Причому письменник не відхрещується від того, що йому доводилося робити як працівникові партійної преси. Перша прозова публікація Анатолія Дімарова «Гості з Волині» точно вкладалася у прокрустове ложе офіційної ідеології. Навіть ставши після цього членом Спілки письменників, зауважує один критик, «письменником він тоді ще не був». Література в біографії А. Дімарова розпочалася з пронизливо правдивих сільських, міських, містечкових «історій».
...Колись мій перший проводир у храм літератури, Юрій Мушкетик, давши передмовку до моїх перших оповідань, напучував: «Читайте Дімарова!»
Я з насолодою занурився у його золоту, справді народну прозу. Але, звичайно, не думав і не гадав, що цей, тоді вже визнаний майстер слова, передасть мені рекомендацію в СПУ, не знаючи й не відаючи мене, а тільки прочитавши мою першу книжку.
Євдокія Несторівна Дімарова — не просто дружина видатного письменника, якій випало випити гірку чашу, коли його не видавали й цькували. Вона сама пише документальну прозу. Її книги «Дівчата без наречених», «Неспокійна моя доля», «Приїхали!» є чесною мемуаристикою, творами, у яких без ретуші постає не лише наше історичне минуле, а й колоритна особистість самого Анатолія Андрійовича. Якщо Ю. Мушкетик свого часу радив мені читати Дімарова в сенсі пізнання секретів творчості, то я радив би читати Є. Дімарову в сенсі пізнання Анатолія Андрійовича як людини. Адже не секрет — на образах наших літературних класиків таки багато глянцю.
Здебільшого ми уявляємо письменника за робочим столом. Тим часом творчих людей добряче «дістають» буденні, побутові клопоти. Після переїзду Дімарових зі Львова у Київ (а в їхній родині на той час, крім Анатолія Андрійовича та Євдокії Несторівни, були малолітній син Сергій і мати письменника, Марія Олексіївна), вони мешкали у тісній «хрущовці». Отож, звичний до ризиків, глава сімейства пристав на «авантюру» — надбудову четвертого поверху в одному з будинків на вулиці Панаса Мирного.
Епопея, під час якої письменник Дімаров був головним організатором, розтяглася на три роки. Викачала з нього всі сили, нерви і заощадження. При цьому від читання рукописів у видавництві «Радянський письменник» його ніхто не звільняв. Але чогось свого Анатолій Андрійович не написав жодного рядочка! А отже, гонорару не було, а платня з видавництва розходилася по кишенях сторожів, виконробів, сантехніків.
Дімарови ледве зводили кінці з кінцями. Жили на мізерну зарплату Євдокії Несторівни, тоді молодшого наукового працівника. «І коли все було готове,— згадує вона,— і в Спілці письменників розглядали список претендентів на квартири в надбудові, де Дімаров стояв першим, Олесь Гончар жирним фломастером викреслив його (саме товкли Дімарова за роман «І будуть люди»). Анатолій прийшов із Спілки на себе не схожий. Зліг із високим тиском, стан був передінфарктний. На все життя заробив він собі гіпертонію тією надбудовою. І найбільшою образою було не те, що його позбавили квартири, а те, як брутально Гончар з ним повівся»... Бачте? Несправедливість часом ранить більше й глибше, ніж фронтові кулі та снаряди.
4.
Анатолій Андрійович надзвичайно щедрий (як письменник і людина). У мене особисто вдома — ціла бібліотека з подарованих ним книг. І то не тільки його твори. Серед презентів Дімарова, наприклад, томик не надто відомого широкому загалу російського прозаїка М. Арцибашева, посібник з класифікації коштовних та напівкоштовних каменів, самоцвітів. Спитаєте, до чого тут геологія?
Бачте, письменник Дімаров, окрім відданості художньому слову, має пристрасть — любов до подорожей, пошуку дивовижних мінералів. Опинившись у його робочому кабінеті, одразу й не скажеш, хто тут працює — майстер прози чи геолог. Стіни кімнати прикрашають десятки «кам'яних картин», себто зрізів каменів-самоцвітів, на яких природа закарбувала найрізноманітніші візерунки. Один російський драматург колись у «Литературной газете» написав: «Український письменник А. Дімаров у перервах між творчістю спускається у підвал будинку й шліфує дорогоцінні камені». Що ж, цікаво і престижно. Якби не така деталь: загалом цікава розповідь про рідкісне захоплення письменника могла обернутися... серйозними неприємностями. Бо коштовні камені — це алмаз, рубін, сапфір, смарагд. Приватно добувати їх, а тим паче обробляти,— кримінал. Анатолій Андрійович шукав, розрізав і шліфував напівкоштовні камені — агат, аметист, халцедон. Так звані самоцвіти.
Бачте, скільки треба знати, аби лишень не помилитися у розповіді про мисливця за «кам'яним живописом». А Дімаров же сам ходив у гори, шукав те дивовижне каміння. За його плечима, крім Криму,— Тянь-Шань, Памір, Урал, Забайкалля, Казахстан. Колись Анатолію Андрійовичу як геологу випало працювати навіть із Нурсултаном Назарбаєвим... Ставши пізніше президентом Казахстану, Назарбаєв подарував Дімарову на 80-ліття чудовий килим із зображенням величезної голови коня. Цей килим і тепер прикрашає кабінет письменника.
Звичайно, подорожі за вічною у буквальному розумінні цього слова красою не могли не позначитися на творчості А. Дімарова. З-під його пера вийшла, наприклад, чудова книга «Зблиски».
До речі, далекі мандрівки письменника лягали певним тягарем на сімейний бюджет Дімарових. «У гори,— усміхається Євдокія Несторівна,— він відніс половину своїх гонорарів». Що ж, для когось ідеал житейського успіху — дача з автівкою, а його (доки був молодшим) тягнуло в романтичні подорожі або в село, до витоків народної мови, колоритних характерів.
Стиль письма прозаїка Дімарова оповідний, дуже близький до одкровення простої людини. За ним не видно рафінованого інтелігента на зразок романтика Костянтина Паустовського. Одначе Анатолій Андрійович є також романтиком. Тільки Паустовський уподібнював художню творчість відливанню золотої троянди із зібраних протягом життя дорогоцінних ошурків. І при цьому ювелірної справи не знав. Дімаров власними руками видобував природну красу з гірських самоцвітів, а потім про це писав так, що не присікався б і професійний геолог.
5.
...Під час моїх гостин у Дімарових Анатолій Андрійович показав на один відшліфований, забраний у дерев'яну рамочку, кам'яний зріз. На ньому чітко проступало зображення Богоматері.
— Цей камінь лежав у мене довгенько... А тоді раптом я подумав: а може там, усередині, шедевр? Розрізав — диво!
Радість з приводу щонайменшого вияву справжньої краси, здатність до співпереживання у характері письменника незбагненно вживаються з ексцентричністю окремих вчинків. На якомусь поважному зібранні Анатолій Андрійович може «врізати» таку правду, що у президії тільки переглянуться. А послухайте (і почитайте!) Євдокію Несторівну. Загашуючи аж надто емоційні розмови рідної дружини, він, бувало, відносив її... під холодний душ. Газети якось подали знімок — Дімаров стоїть з рушницею, тримає багату мисливську здобич, але... босий. Анатолій Андрійович ладен пожертвувати власною персоною, аби тільки було дотепно і смішно. В ірпінському Будинку творчості й досі згадують дімаровські розіграші.
Своїм першим літературним гонораром Анатолій Андрійович поділився з прибиральницею. І це лише один із багатьох прикладів його щедрості. Душа письменника, як і його квартира, була й залишається відкритою для всіх. Колись до Дімарових, як до себе додому, приходив геніальний Григір Тютюнник. Сідав навпочіпки біля порога і розігрував в особах свої оповідання. Сюди з вірою в авторитетну оцінку творчого доробку поспішали й рядові трудівники літературного цеху. Анатолій Андрійович прочитував гори чужих рукописів. І не витримував тільки тоді, коли зловживали його безвідмовністю. «От негідник,— якось картав жартома він одного відомого поета.— Сам сидить десь із вудочкою, а мені передав вірші своєї родички...»
Старійшині сучасної української літератури, прозаїку А. Дімарову, чиї твори відомі від Європи до Австралії, 90 років. Але він пише, видає нові книги. І ніколи не затуляється своїми літами, коли кудись запрошують, підіймає голос проти кожної небезпеки для нашої мови, культури. Останнім часом з-під пера Анатолія Андрійовича виходять коротенькі новелки, заквашені на гуморі, іронії, а то й самоіронії. Читаються вони легко, весело, часто-густо закінчуючись дотепною розв'язкою, ненав'язливою мораллю.
Володимир ІВЧЕНКО
також у паперовій версії читайте:
назад »»»