БУДІВНИЧИЙ НОВОЇ УКРАЇНИ
Новий вік — новий Сковорода! Сучасне поглиблене відтворення образу Сковороди — патріотичне завдання вчених, митців, публіцистів. Ось уже п'ять років «Демократична Україна» надихається цією благородною метою: публікує нариси, розвідки, спогади під постійною рубрикою — Великий проект: Григорій Сковорода-300, націленою на підготовку й гідне відзначення 300-річчя від дня народження Григорія Сковороди (3 грудня 2022 року).
ВЕЛИКИЙ ПРОЕКТ: ГРИГОРІЙ СКОВОРОДА-300
У цій редакційній програмі 2012-й рік знаменний, ювілейний: виповнюється 290 років від дня народження філософа. Наша «сковородинівська сторінка» наповнюватиметься цікавими ексклюзивними матеріалами, розвідками, фотознімками. Отже, разом із читачем у добру путь до Сковороди!
1.
З чистим серцем під простою сірою свиткою, з торбиною через плече і сопілкою в ній вирушив у світ здобувати знання далекого 1734-го року 12-річний хлопчина — уродженець сотенного села Чорнухи, майбутній великий український мислитель і філософ світової величини Григорій Сковорода.
Навчався у Києво-Могилянській академії, пізніше потрапив до Петербурга, де був співаком при дворі імператриці Єлизавети. У 1744 році Григорій Сковорода, який у складі придворної капели супроводжував імператрицю, залишається в Києві, щоб продовжити навчання в академії. Академію Г. Сковорода не закінчив і невдовзі, бажаючи поглибити свої знання за кордоном, вирушив з комісією генерала Ф. Вишневського в тодішню Австро-Угорщину, в угорське місто Токай.
Після повернення Сковорода деякий час знову навчався в академії, а потім був учителем поезії в Переяславському училищі, для якого написав «Рассуждение о Поэзии и руководство к искусству оной». Оригінальність і новизна прийомів викладання не сподобались єпископу Никодиму Срібницькому, і Сковорода змушений був залишити викладацьку справу, але не відмовився від своїх переконань, не пішов на компроміс зі своєю совістю.
Востаннє він повернувся до академії та навчався з перервами у класі філософії у 1751–1753 рр. У цей час він терпів нестатки і крайню нужду у своїх потребах. Митрополит Тимофій Щербацький порекомендував його як високоосвічену і достойну людину на місце вчителя для сина поміщика Степана Томари, що мешкав у селі Каврай біля Переяслава. Отож у 1753–1759 рр., із перервою, Сковорода був домашнім учителем Василя Томари в селі Каврай, де він кілька літ займався самовдосконаленням і богомислієм та почав писати свій незрівнянний «Сад Божественних пісень».
На Харківщині, усамітнюючись, він почав створювати свої філософські діалоги, притчі, трактати. Вони поширювалися у списках серед людей освічених, серед колишніх учнів Сковороди. Вважалося за особливе благословіння Боже тому дому, в якому поселився він хоч на кілька днів. Григорій Сковорода міг би жити в достатку, зібрати великий статок із подарунків, але він відмовлявся, кажучи: «Дайте неімущому!» Саме його життя було повчальним для багатьох сучасників і наступних поколінь, стало натхненням для написання творів про самого Сковороду, як і для письменниці Тетяни Майданович уже під час редакторського опрацювання рукопису Володимира Стадниченка «Садівник щастя»:
У дозорах вистоїть,
Бо козак з родa,
Духозорець вічності —
Наш Сковорода.
...Брань у богомислії
Аж до ранніх зір
Він вершив — як мисленний
Лицар-богатир. [...]
Щоб у щасті й гідності
Бути нам завжди,
Повчимось помірності
У Сковороди. [...]
Словом-співом кличе нас
У щасливий хор —
Духозорець вічності,
Серця духозор.
2.
Творчість і життя Г. Сковороди упродовж століть подвигнули багатьох поетів викарбувати його образ у поетичному слові і залишити по собі пам'ять, поєднану зі сковородинським духом. Відгукнулися на цю тему й сучасні поети. Четвертий зшиток своєї книги «Садівник щастя» В. Стадниченко робить віршованим, і в ньому Сковорода постає перед нами вирізьблений поетичним рядком. Знаходить В. Стадниченко і спосіб, як представити авторів поетичного слова про Сковороду: він розташовує їх за алфавітом. Перед Сковородою всі рівні.
Ні один із творів Г. Сковороди при житті не був надрукований. Він задовольнявся копіями, які робив власноруч; чимало списків виготовили його друзі, про що детально розповідає В. Стадниченко в одній із своїх розвідок. Його твори написані своєрідною розкішною, поетичною давньоукраїнською мовою, як пояснює знавець творчості Сковороди Сергій Гальченко.
Мене вразили слова Григорія Сковороди, які зафіксовано у листі до Михайла Івановича Ковалинського — автора «Життя Григорія Сковороди», що він «зазнав стільки ворожнечі, зіткнувся з такими наклепами, з такою ненавистю». Ось як пояснює це сучасний філософ Віктор Гадяцький: «Сковороду не визнавали за життя не тільки тому, що боялися його інакодумства, а й тому, що заздрили. Григорій Сковорода був більмом на оці боягузам і нікчемам....Їх дратував незалежний характер Сковороди, вони заздрили силі його духу. Єретик був ближче до Христа, тоді як вони, релігійні функціонери,— до антихриста. Для самоствердження і самовиправдання їм треба було принизити його у власній свідомості....Казенне християнство ігнорувало, замовчувало Сковороду».
Духовні природні основи Григорію Сковороді, безперечно, дав Бог, їх зміцнили і наситили особливим змістом і земля, де народився, і батьківська хата — тобто традиції і генетика роду, а ще — Біблія, яку поглиблено вивчав і з якою не розлучався все життя, постійно цитував, адже в Біблії закладена Божа мудрість. Характерні риси філософських творів Г. Сковороди — діалогічність і символічно-образний стиль мислення; в морально-гуманістичному спрямуванні своєї творчості він спирався на українську тогочасну мислительську традицію, що мала не науково-просвітницьке, а етико-гуманістичне спрямування. Тут Сковорода продовжив здобутки світового виміру, які нагромадили його попередники у своїх різноманітних творах, проповідях та філософсько-богословських трактатах.
Саме з появою творів Григорія Сковороди та їх поширенням як в усній, так і в письмовій формі, найзначиміші досягнення вітчизняної і світової релігійно-моральної філософії стали поширенішими, доступнішими. Сковорода їх не тільки оновив, а й «приземлив» у хорошому розумінні цього слова, наблизив до широкого кола людей, навіть простолюдинів, з якими любив вести духовні бесіди. Він увів потребу духовно-філософських пошуків і роздумів у повсякденне життя, у спілкування між людьми світськими як основу для дружніх стосунків.
Ось який цінний досвід залишив нам Сковорода! Ось чому називаємо його філософію практичною. Наукові та релігійні знання Сковорода увібрав у себе, переосмислив і передав далі уже по-сучасному сформульовані морально-практичні філософські визначення.
Чим більше вчитуюся у твори Сковороди і проникаю у світ його ідей, образів і символів, тим більше з'являється бажання по-своєму вписати Григорія Сковороду в нинішній день як нашого сучасника, як будівничого нової України. Саме так і роблять Володимир Стадниченко у книзі «Садівник щастя» та його спільники-сковородинці — харківські професори Іван Гришин і Леонід Тіщенко, провідні розробники Великого проекту «Григорій Сковорода-300». Небагато сучасників можна поставити поряд із Сковородою, особливо, якщо враховувати вимір його життєвого подвигу, його самозречення від гонитви за надмірними життєвими благами, глибину його віри і релігійно-духовних повчань.
3.
У третьому зшитку Володимир Стадниченко запрошує: «Пізнання Сковороди сьогодні, у ХХI столітті, лише починається». Після довгих роздумів я знаходжу такі спільні мотивації в судженнях і деякі звороти з листів до друзів Сковороди, та головне — подібність у життєвому призначенні — нести людям слово Божої Істини, що теж визначилося остаточно вже у зрілому віці.
І ось нібито сам Григорій Савич Сковорода зі своєю мудрістю і пророцтвом, через серце і душу Володимира Стадниченка звертається до нас у «Криницю», достукується у ХХI ст. зі своїм посланням: видати книгу «Садівник щастя», донести про нього слово Істини. Духозорець Сковорода в книзі В. Стадниченка «Садівник щастя» прокладає собі все нові шляхи до людей через нові книги. Нібито сам Сковорода промовляє до нас — кличе цінувати істинне щастя, щоб вічний наш безсмертний дух був паном тіла, а не навпаки.
За цією наукою він і помандрував у світ згаданого нами 1734 року. Пізніше, через століття й роки, аж на початку 50-х, уже інший хлопчина, випускник Чорнухинської школи Володимир Стадниченко, вирушив учитися до Києва. Багато разів зранку він проходив із сумкою через плече повз пам'ятник перед школою — бронзове погруддя Григорія Сковороди, призупинявся і перечитував напис на п'єдесталі, який давно знав напам'ять: «Світ ловив мене, але не спіймав». І вирушить він у незвідане, далеке, як і Григорій Сковорода, теж за знаннями і щастям, але з мудрою пересторогою свого вже на той час прославленого земляка «Світ ловив мене...»
У майбутньому тема Григорія Сковороди стане в житті і творчості В. Стадниченка головною. А що ж до мене, то я завжди сприймав, як диво, життєвий шлях мандрівника Сковороди. Пізніше мене вразить і зацікавить творчість Володимира Яковича, присвячена своєму великому землякові. Свій шлях Володимир Якович вивірив по Григорію Вар-Саві (Сину Спокою), бо: «...не встояв перед манливою постаттю на горизонті, знявся із щоденного припуття й радісно пішов за Сковородою». І далі: «...Я був щасливий, бо, як учив Сковорода, зайнявся «сродною працею». Я випив кухоль студеної води в хаті козака Сави Сковороди в Чорнухах, вирізнив у дискусійному запалі голос студента Григорія в конгрегаційній залі Києво-Могилянської академії, розшукав альтиста Григорія Сковороду в придворній капелі в Санкт-Петербурзі, вслухався в нове слово викладача поезії Сковороди в Переяславському училищі, ходив з молодим учителем і його учнем Василем Томарою на Кравцеву гору в селі Кавраї на Черкащині, мандрував із другом-попутником Григорієм, який направлявся з місією генерал-майора Федора Вишневського в угорський Токай, серцем вбирав християнські добронравності зрілого мужа Григорія Савича Сковороди в Харківському колегіумі при Покровському монастирі, і, насамкінець, стрівся і розмовляв із Сковородою в селі Пан-Іванівка на Слобожанщині, де він упокоївся тілесно і возлетів над часами безсмертним духом».
І це так, я був свідком його, В. Стадниченка, мандрів, а в деяких брав участь.
4.
І дивувався, з якою радістю і наполегливістю Володимир Якович «ішов за Сковородою». У статті «Перед сходом сонця» Стадниченко запитує сам себе: «Хто ж він такий, мій земляк Григорій Сковорода, який народився у Чорнухах, де стоїть моя школа, де я закінчую десятий клас і роздумую над тим, щоб піти, як і Сковорода, по подальшу науку до Києва? А поки що я хочу більше дізнатися про його життя, пізнати його духовну силу, яка перемогла світ неправди й облуди...
...І от я вже сам, молодий журналіст, пізнаю навколишній світ — у його красі, в його драмах і трагедійності. І годі переказати, навіть пробувати переповісти цей шлях, що припав у цілому на розтерзане двадцяте століття. Але одне можу сказати цілком упевнено: на прямих шляхах і на звивинах стежок я відчував поруч незриму присутність Сковороди, чув його напутні слова: «Друже, світ ловив мене...» «Але не спіймав» — радісно відповідав я, коли мені вдавалося успішно здійснити журналістський задум, довести словом свою правду людям».
Володимир Якович зізнається: «Кожен українець приходить до відкриття Сковороди по-своєму, але приходить неодмінно... Так і живу, і працюю в натхненні, під електричним струмом Сковородинівського заповіту», спромагаючись донести до читача національну ідею: високого ґатунку традиційну культуру та здорову мораль, що буде слугувати об'єднуючими шатами українському суспільству, про що заповідав Григорій Сковорода. Йому цього замало. Він відшукує невідомі і організовує нові матеріали, залучає до написання дослідників творчості Сковороди. Так з'являється унікальний матеріал Анастасії Ніженець: ще гриміла війна, а вона, молодий філолог, поринула у вивчення творчості Сковороди, його родоводу. І вже в публікаціях В. Стадниченка, крім Сковороди, ми пізнаємо творчий шлях харківського вченого А. Ніженець.
З'являються прізвища інших дослідників: Дмитро Дудко, Тетяна Гринь, Микола Булда, Людмила Рінгіс. І кожному з них В. Стадниченко знаходить слова вдячності за їхню роботу і вміщує їхні відкриття до книги «Садівник щастя». Велику повагу викликає в нього Степан Нехорошев, у фольклорних нотатках якого — сотні записів про Сковороду і Шевченка. В учнівському зошиті, переданому ним Каврайській школі, зібрано 80 тисяч фольклорних записів, які зберігаються в музеях і архівах Золотоноші, Черкас, Києва, Санкт-Петербурга й Москви. Завдячуючи Володимиру Стадниченку, «за Сковородою» пішов і я, і багато ще тих, про кого так цікаво і вишукано він згадує в книзі «Садівник щастя».
5.
Я не можу оминути таку важливу сторінку діяльності невтомного сковородинця Володимира Стадниченка, як створення 2009 року Громадського організаційного комітету для розгортання й виконання Великого проекту «Григорій Сковорода-300». Тоді науковці, вчені, літератори, музеєзнавці обговорювали проблему органічного поєднання морального вчення великого філософа із сьогоденням, потребами часу підняти етичну свідомість народу, за моїм розумінням — моральну національну свідомість як одну з найважливіших ознак демократії, яка є важливою умовою її існування. Головні постулати демократії — це наші національні інтереси, наші сподівання не тільки на майбутнє, а й сьогодення, відстоювання інтересів своєї держави, її історії, національної моральної ідеї.
А для цього треба формувати національну ідентичність, враховуючи, що Україна — багатонаціональна держава. У цьому плані повинна на повну силу працювати державна гуманітарна політика, яка не тільки на словах, а й на ділі буде спрямована на збереження національної пам'яті. Треба проводити два напрями розвитку держави. На першому місці — гуманітарна політика з урахуванням багатовікової української культури в її сучасній актуалізації, на другому — розумна державна політика в галузі економіки, але в обох випадках необхідно обіпертися на моральне і світоглядне вчення Григорія Сковороди. Організатори «круглого столу» з подачі В. Стадниченка ухвалили рішення про підготовку до 300-річчя від дня народження Григорія Сковороди (03.12.2022). Про все це читач знайде детальні розповіді у книзі «Садівник щастя», яку так старанно виплекав і чудово вибудував її автор Володимир Стадниченко.
Книга складається з чотирьох розділів. Розпочинається з присвяти правнуку Володимира Яковича, і не випадково. Правнук Івасик і його сім'я теж узяли участь у підтримці цього видання, за що й дякує автор своєму майбутньому читачеві: «...Рости сильним, добрим і щасливим».
Щодо літературного заповіту Володимира Стадниченка — випуск у світ через п'ять років наступної книги про Григорія Савича Сковороду, до 295-річчя від дня народження мислителя, я з готовністю берусь за цю справу разом із Володимиром Яковичем.
А вже до самого 300-річчя Григорія Савича Сковороди, то як ми ще візьмемося допомагати Володимиру Павловичу Мостовому, який згідно з дружнім заповітом Володимира Стадниченка погоджується очолити випуск третього збірника,— та вже втрьох постараємося, то він тоді напевне вийде найвагомішим виданням. А тут і чекати нам усього якихось десяток літ!..
Леонід АНДРІЄВСЬКИЙ,
народний художник України,
лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка,
заступник голови
Українського фонду культури
також у паперовій версії читайте:
назад »»»