ТАРАС КОМПАНІЧЕНКО: БЕЗ КУЛЬТУРНОЇ ЄДНОСТІ ДОВІРА НЕ МОЖЛИВА
Наш гість — Тарас Компаніченко, кобзар, бандурист і лірник, керівник ансамблю «Хореа Козацька», заслужений артист України.
Він вражає своєю універсальністю і унікальним репертуаром: неперевершено виконує твори середньовіччя, бароко, класицизму, романтизму, часів української революції 1918—1922 років, знані та маловідомі народні пісні, авторські стилізації, реконструює традиційний кобзарсько-лірницький репертуар.
Давні музичні пам'ятки віднаходить в архівах, бібліотеках, приватних колекціях Європи.
— Тарасе, в Україні так повелося, що на видноті всілякі талант-шоу і десь за обрієм, приховане від телекамер, живе етнічне народне мистецтво. Як Ви почуваєтеся в цій тиші-замовчуванні? Як доносите власну творчість до людей?
— На жаль, українці про себе знають майже стільки, скільки знають про українців на Заході. Це такий закон сполучених посудин. Тобто якщо у нас знання про себе таке мале, то і відповідно на Заході про нас знають недостатньо або з небажаного боку, або з гіршого.
Тому для мене важливо скрізь, де тільки можливо, проводити роботу і доносити музичні, поетичні артефакти нашої минувшини постколоніальному суспільству, яке видибує з химерних міфологем радянського часу правду про себе. Я показую, що українці мали велику культуру, доводжу, що усталені міфологеми не те щоб не правдиві, але певною мірою девальвовані. Я сам люблю шаровари, українські страви, але український світ не може обмежуватись якимись шлунковими забаганками: горілкою, варениками, борщем, салом...
Українців у минулому цікавили і в майбутньому цікавитимуть високі справи — інтелектуальні, духовні. Ми є правонаступниками предків, які несли в своєму народові високу ноту, високий духовний порив. Щоб цей промінь, власне, не згас, потрібно показувати, що є камертон, це дуже важливий момент. Якщо знати, який рівень поезії чи музики був у нас в інших століттях, коли знати про себе правду, то нижче опускатися, принаймні, соромно. Смішно виправдовуватися неталановитістю, штукарством, якимись кон'юнктурними міркуваннями (аби догодити публіці, мовляв, це — «драйвово»).
Поле діяльності у мене не визначається певними соціальними групами чи віком слухачів. Я втішений, що впродовж років, як працює «Хореа Козацька», літні й молоді люди, нормальні, інтелектуальні, нас слухають. Бо часто людина проживає певний час і не чує музики, яку хоче чути.
Серед моїх шанувальниць була Михайлина Коцюбинська (Царство їй Небесне). Я з великою шаною ставився до неї з юності, щасливий, що зустрічався в редакції самвидавчого часопису «Євшан-зілля» під орудою Ірини Калинець. Мені було дев'ятнадцять років, усі на мене дивилися як на хлопчика, котрий подає надії. Мені радісно, що я їх справдив, що моєю музикою тішаться Ліна Костенко, Євген Сверстюк, Михайло Слабошпицький, Григорій Гусейнов, Віктор Неборак, Василь Шовкошитний, Іван Малкович, Юрій Андрухович... Для мене це великий показник, що ця музика кореспондується з потребами цих людей. І сам я їхній читач, черпаю у творців сучасного поетичного, музичного, мистецького, видавничого середовища.
Власне, відкриттям різних мистецьких пам'яток я складаю повну картину про себе. Там є все: сум, радість, епіка, високі духовні пориви — в народній, партесній, академічній музиці, зокрема в поліфонічній інструментальній. Оце таке моє завдання. Гадаю, що молодь, яка хоче знати про себе, теж зацікавлена в цьому, тому ходить на наші виступи. Нещодавно на концерті у Львівській філармонії зала була переповнена, три години тривав виступ «Хореї Козацької».
— Як ваше мистецтво сприймають у різних регіонах України?
— Я народився у Києві, а батьки — східняки, тато з Херсонщини, мама з Сумщини (хоч народилася в Архангельській області в Росії, бо сім'я була репресована). Я навчався у Косові, Львові, Києві, але виріс здебільшого у Сумах, меншою мірою на Херсонщині, тому добре знаю схід. Буваю там часто.
На очах тане українська Слобожанщина, для мене це великий біль. Колись у Басах під Сумами, де жили мої дід із бабою, були тільки дві родини, які не розмовляли українською мовою. Та за період незалежності українське «вимилося» буквально на очах.
Це — катастрофа. Через радіо, телебачення, пресу знищується український масив. І шкільництво тут не допоможе, тому що воно соціальне. Де діти можуть практикувати українство у повсякденному житті й де в соціумі вони дізнаватимуться про певні національні речі? Це знаєте, як у Маяковського: «Мы знаем, курит ли Чаплин, мы знаем Италии безрукие руины, мы знаем, как Дугласа галстук краплен. А что мы знаем о лице Украины?» Про це він писав у 1926 році у Харкові.
Однак на концертах я бачу, що люди спраглі, тягнуться до рідних джерел. Минулого березня ми були з Ліною Костенко у Харкові. Дві тисячі людей набилося у залу Оперного театру, зокрема в проходи. Тисяча не вмістилася, стояла на вулиці. Працівник, який привів мене у гримерку, сказав: «Я ніколи на концертах заїжджих знаменитостей не бачив такого ажіотажу». А на фасаді висів рекламний «іконостас» афіш заїжджих гастролерів, які збирають великі бариші через те, що наші депутати ніяк не можуть ухвалити нормального закону про гастрольну діяльність в Україні. Тож варягам вигідно до нас приїжджати.
Натомість концертно-гастрольна діяльність українських колективів мінімальна, як говорив політик Юрій Костенко, 15% від загалу. Думаю, що набагато менше на нашому ринку українських виконавців. Я буваю в різних містах і бачу, що там діється. А які в Києві афіші висять, ми всі бачимо. Ліна Костенко перевернула зашкарублі уявлення. Люди спраглі, їм потрібні вітчизняні герої. Проте це штучно, свідомо, політично стримується. Коли мені кажуть, що культура об'єднує, а політика роз'єднує, вважаю, що це — брехня. Через культуру проводиться велика політика. Через гуманітарну сферу впроваджуються великі політтехнології. Тому кінематографа в Україні немає, на студії імені Довженка сусідня держава знімає свої серіали, якість яких сумнівна, до того ж нас часто показують у непривабливому, карикатурному світлі.
Я буваю у Криму, зокрема в Ялті, Бахчисараї, Сімферополі. У нас був чудовий двогодинний концерт у Ялті в драматичному театрі імені Чехова. Публіка гарно приймала, прийшли не лише українці. Ми грали кримським татарам у Бахчисараї в ханському палаці, я дуже мріяв про спільний концерт із ансамблем «Маккам». Я тоді читав кримськотатарською мовою вірші хана й поета Газі-Гірей-Бора.
— А кримськотатарську мову звідкіля знаєте?
— Я читав із аркуша, прагну вивчити татарську, у мене є самовчитель. Татари були шоковані, підходили і говорили: «Та ми самі не знаємо Газі-Гірей-Бора». Я їм декламував «Похвалу війні», мудру поетичну реляцію до падишаха. Дуже гарні, мужні, потужні поезії.
Мені болить чужий біль, я розумію греків Приазов'я, яких виселили, нищили. Болять проблеми кримських татар, я розумію їхній біль за батьківщиною, намагаюся пізнати татарську культуру, і це їх теж приваблює до мене.
Ми виступали у Сімферополі у бібліотеці Таврійського університету. Прибіг директор, сказав: «Боже мой, почему нам Украину так не показывают? А показывают агитационно, пафосно. Мы б и язык выучили. Нам хочется этим гордиться».
Можливість пишатися своєю землею з високою культурою, знати про неї правду фактично табуйовано в засобах масової інформації. Лише почато таку роботу, вона час від часу виринає за певних президентів, за тих чи інших сприятливих умов, а частіше всупереч несприятливим умовам. Якби це була нормальна цілеспрямована політика держави, все було б давним-давно вирішено. Не було б комплексу меншовартості.
Це ж ненормально, що українці не знають своєї фортепіанної музики. А вона є. Подвижник, котрий реанімує явище, великий дослідник Михайло Степаненко, завкафедри фортепіано в Національній музичній академії імені Чайковського, видав диски українських фортепіанних велетнів. Я не вмію добре грати на фортепіано, хіба що «Місячну сонату», «До Елізи» Бетховена чи щось таке, але був вражений полонезом Данилевського, ноктюрнами Лизогуба, всім тим, що Степаненко віднайшов. Це чудова музика, яка гідно кореспондується, скажімо, з Шопеном, Дворжаком.
У нас здебільшого не знають своєї симфонічної музики. А є чим пишатися: Ведель, Березовський, Бортнянський, Лятошинський, сучасні автори. Власне, те, що пишуть нинішні композитори, має бути оцінено не лише вузькими інтелектуальними колами. На 46 мільйонів населення — це надто малий прошарок, треба просвіщати народ. Люди на місцях шукають цього, а ЗМІ не доносять. Добре, що є інтернет, там щось знаходять. Але це — хаотичне співіснування з національними цінностями, інакше більше людей морально рятувалося б, знаходило мотивації для себе: для чого працювати на цій землі, народжувати дітей (а не через те, що гроші дадуть за дитину).
Наші духовні скарби — то є підстава-віра, що українська земля має шанс для побудови міцної держави. Знання про себе вивільнило б енергію, люди не тікали б за кордон із напрочуд родючої землі. Немає довіри між собою, нація нескомуніфікована, люди не вміють домовлятися. Чому немає в економіці піднесення? Бо люди не довіряють одне одному. Простіше: хапонув грошей, когось обдурив.
Та є інші приклади. У спитій наприкінці XIX століття Галичині з'явився композитор і священик Остап Нижанківський. Він прийшов до парафії, яка суцільно була оточена корчмами, люди у шинках гроші залишали. А він у церкві започаткував тверезість. І згодом, коли люди вмотивовано перестали пити, не просто носити значки товариства тверезості, а розвиватися-вчитися, тобто стали просвітленими, освіченими людьми, вони почали одне одному довіряти. Тоді з'явився «Маслосоюз», почалося економічне зростання, галичани створили фірми, які могли конкурувати у польському просторі відродженої Речі Посполитої, фінансувати українські газети і школи. Довіра без культурної єдності, ідентифікації в культурній царині, без знань про себе не можлива.
— Чи можна Вас назвати музичним істориком, з яких джерел черпаєте?
— Так, я історик музики. Черпаю з рукописних і друкованих церковних книг, деякі маю в колекції, скажімо, рукопис XVII сторіччя і стародрук XVIII століття. Збираю домашню бібліотеку, вона величезна: в ній і дідове, і батькове, і мамине зібрання.
Працюю в бібліотеках Варшави, Кракова, у музеях Івано-Франківська, Ромен, Львова, у Музеї книги і друкарства (Київ). Там збереглося чимало нотних джерел.
Унікальною пам'яткою, до співання якої я взявся мало не перший в сучасному музичному просторі, став «Почаївський богогласник», виданий отцями-василіанами у 1791 році у тоді греко-католицькій Почаївській лаврі. Це велика антологія духовної української пісні (на Різдво-Богоявлення, на Стрітення, до Пресвятої Богородиці, святих) за два століття — XVII і XVIII. Я знайшов цю книгу у Переяславському музеї Григорія Сковороди. Це авторський нотний збірник із текстами, де представлені Моравський, Мастеборський, Кищицький, Лонський, Дяченко, Вольський, Пашковський, Левицький, Андрієвський, Достоєвський.
— Той Достоєвський має стосунок до письменника Федора Михайловича?
— Так. Григорій Достоєвський, Андрій Достоєвський, Ян Достоєвський — прадід, дід і двоюрідний дід Федора Михайловича, всі українські священики з Поділля.
Робота з джерелами — не просто суха наука, а жива справа. Ти знаходиш черговий шедевр, ще й захоплюєш інших, бо одразу можеш показати його людям завдяки власному хистові музиканта.
Із «Хореєю Козацькою» співаю багато творів в ув'язці з церковним календарем.
Крім усього іншого, озвучуємо поезії, що доходять до нас у рукописах, стародруках, публікаціях науковців — знавців української літератури та старовинної музики. Бо музика — це певна гарантія того, що поезія буде почута. Коли, скажімо, студенти її вивчають в контексті історії давньої української літератури, це часто не чіпає. Інша річ — магія музики, яка впродовж віків надає емоційного забарвлення поезії, дозволяє їй бути почутою. Я збагнув, як це працює.
По зернятках, часточках збираємо портрет України, отже, і власний. Ми говоримо дітям: «Ви вчите не історію України, ця історія ваша, тут і тепер». Адже наші діди живуть в нас, у нашій плоті й крові, і не колись, а зараз.
— Тарасе, яким інструментарієм Ви озброєні?
— У дитячому та юнацькому віці починав з бандури хроматичної — навчався у музичній школі. Мій перший старовинний інструмент — старосвітська бандура, вчився грати в Миколи Будника і Георгія Ткаченка. Граю на козацькій лютні, яку Лисенко називав бандурою Остапа Вересая, навчався у Володимира Кушпета. Граю на різних типах лір — колісній чи корбовій (у мене є наша українська і німецька хроматична), вчився у кума і побратима Яреми-Вадима Шевчука і Михайла Хая. Нині опановую лютню ренесансову. Трохи граю на дуді (вона ж коза), шалмеї (духовий інструмент),— вчуся у Данила Перцова, учасника мого ансамблю.
В ансамблі «Хореа Козацька» на скрипці грає Сергій Охрімчук, на віолончелі або басолі — Северин Данилейко, на фіделі (струнно-смичковий інструмент) — Михайло Качалов. Данило Перцов грає на пандорі або на візантійській лютні, шалмеї, на різних типах корнету, Ярослав Крисько — на старосвітській бандурі. Використовуємо блок-флейту. Міняємося інструментами за потреби. І всі співаємо.
У нас ще є дівчата, з ними виконуємо високий ренесанс і українське бароко — в цих духовних концертах необхідні сопрано, альти. Учасниками нашого ансамблю стали Іванна, Іринка та Маруся Данилейки, відповідно дружина, невістка і сестра Северина.
А ще ми танцюємо, показуємо старовинні українські та європейські танці в музично-поетичному контексті.
Нещодавно захопилися Кубанню, тепер співаємо козацьку кубанську поліфонію. Це колись знані, а тепер невідомі твори.
Отже, унікальність ансамблю в тому, що ми танцюємо, граємо і співаємо, зокрема й народними голосами. Адже, крім старовинної духовної й світської музики, культивуємо фольклорну течію. Така професійна команда здатна вернути гори.
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»