МИ ЗРОБИЛИ ВСЕ, ЩО МОЖНА БУЛО ЗРОБИТИ...
Віталій Гольдін разом із тисячами солдатів та офіцерів брав участь у ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи.
Кожен прожитий день віддаляє нас від квітневої ночі, коли вибух на 4-му реакторі призвів до найбільшої в історії людства техногенної катастрофи.
Усе меншає серед нас безпосередніх учасників тих подій, які ціною власного здоров'я, а то й життя рятували Україну і світ від «мирного» атома. Проте вони, слава Богові, ще є...
Генерал-майор у відставці Віталій Гольдін — один із них. Напередодні 26-річчя трагедії я зустрівся з ним і попросив розповісти, що відбувалося на станції у перші дні й тижні після вибуху, про людей, з якими довелося працювати.
26 КВІТНЯ — ДЕНЬ ЧОРНОБИЛЬСЬКОЇ ТРАГЕДІЇ
— У травні 1986 року я обіймав посаду командира армійського корпусу, який дислокувався в Артемівську, що на Донеччині,— згадує Віталій Аркадійович.— 10 травня отримав телефонограму, згідно з якою мені належало прибути до штабу Київського військового округу. Того ж дня був у столиці, де отримав наказ відбути до Чорнобиля.
— Коли їхали до Києва, здогадувалися, що там на Вас чекає?
— Скажу чесно, особливо не переймався цим. Найгірше, як мовиться, що могло мене чекати,— нова посада і, звичайно, переїзд до іншого місця. Перед цим я змінив стільки гарнізонів, у тому числі віддалених, що й така перспектива не лякала.
— Які функції покладали на Вас і ваших колег?
— Нагадаю, вибух на станції стався після 1-ї ночі, й першими, хто вступив у двобій з вогнем, який палав над реактором, були пожежники. А вже рано-вранці сюди почали прибувати частини і підрозділи Київського військового округу. Через кілька днів тут з'явилися і військовослужбовці з інших кінців Радянського Союзу. Для координації робіт, що виконували військовики Київського округу, було створено оперативну групу. До її складу увійшли ще семеро офіцерів мого корпусу: начальники штабу, тилу, розвідки... Зокрема, Анатолій Вовк, Леонід Пасєка, Валерій Токарєв та інші. Я добре знав цих людей і цілковито їм довіряв.
— Що Ви побачили, прибувши на станцію?
— Велику кількість військ, техніки, в тому числі спеціальної. У мене склалося враження, що люди, котрі прибули сюди, не знали, чим їм займатися. Можна було побачити солдатів і навіть офіцерів, які вешталися, не здогадуючись, як це небезпечно. В очах багатьох була розгубленість, а то й переляк. Вони розуміли: сталося щось надзвичайне, коли жителів Прип'яті, інших населених пунктів, прилеглих до ЧАЕС, евакуювали.
У ті дні там були не лише військові, а й цивільні фахівці. Доходило до того, що командири військових частин і представники підприємств, які належали до різних цивільних міністерств і відомств, починали конфліктувати, з'ясовуючи, хто і чий підлеглий. З'ясовування стосунків у ситуації, коли реактор продовжував «диміти» і рахунок часу вимірювався не те що днями, а годинами і хвилинами, не сприяло консолідованій роботі. Словом, потрібно було координувати роботу військових частин, підрозділів, цивільних фахівців, яким належало працювати в особливій зоні. Цю функцію було покладено на мене.
— У Чорнобилі Ви обіймали ще й посаду начальника особливої зони...
— Вона з'явилася на картах проведення дезактиваційних робіт через три-чотири дні після аварії. Головна її особливість — високий, порівняно з іншими ділянками, рівень радіації. Це не дивно, адже до неї увійшли зруйнований реактор, із якого продовжувалося викидання радіації, чотири діючі енергоблоки і два недобудовані, величезна машинна зала, чимало інших об'єктів, які прилягали безпосередньо до 4-го енергоблоку. Через кілька днів після прибуття на станцію мене викликав голова урядової комісії з ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи — заступник голови Ради міністрів СРСР Лев Воронін і сказав: «Відсьогодні очолюєте особливу зону, яку потрібно якомога швидше дезактивувати».
Буквально того ж дня командувач округу генерал Володимир Осипов зібрав командирів частин, підрозділів, які працювали в зоні, й оголосив їм наказ про призначення мене на цю посаду, заявивши, що мої накази і розпорядження обов'язкові для всіх.
— Один із учасників тієї наради розповідав мені, що вже тоді Ви почали конфліктувати із командувачем.
— Конфлікту не було. Генерал Осипов розкритикував роботу начальника штабу однієї з частин хімічного захисту, заявивши, що відсторонює його від виконання обов'язків. Хто служив у армії, той знає, що це означає. Я попросив генерала Осипова не робити цього, а дати людині можливість виправитися. Не переповідатиму нюансів цієї історії, скажу лише, що далі цей офіцер працював за трьох, грамотно організовуючи роботи і буваючи особисто на всіх об'єктах, де трудилися його підлеглі.
— Чи багато особового складу дісталося Вам разом із посадою?
— Тут працювали солдати і офіцери 25-ї, 26-ї бригад хімічного захисту, 2036-го окремого інженерного батальйону спеціальних робіт, 554-го окремого інженерно-позиційного батальйону, 880-ї окремої роти хіміків-дозиметристів та багатьох інших частин і підрозділів. Загалом близько восьми тисяч осіб і майже три тисячі одиниць різної техніки. Кожний підрозділ мав свого командира. Загальне керівництво покладалося на мене і моїх колег зі штабу.
— Рівень радіації тими днями на станції зашкалював. Зважаючи на це, де розміщувався ваш штаб, у Чорнобилі?
— Як він міг там бути, коли це місто за кілька десятків кілометрів від станції? Нас наділили не лише широкими повноваженнями, а й відповідальністю за все, що відбувається у зоні. Приміром, доводилось організовувати роботи з розчищення прилеглої до зруйнованого реактора території від уламків графіту, бетону, розкиданого вибухом у радіусі кількох сотень метрів, вивезення їх за межі станції. Бульдозери знімали чималий шар ґрунту, який містив найбільше радіонуклідів. Його солдати завантажували до спеціальних контейнерів, які теж вивозили і захоронювали у так званих могильниках. Вони (могильники) досі є в зоні відчуження.
Зважаючи на це, наш штаб розташовувався в бункері під одним із адміністративних будинків станції. Умови перебування бажали кращого, але нам було не до комфорту. Головне — товстенні залізобетонні стіни мінімізували проникнення до приміщень радіації. Я жив у кімнаті з новим головним інженером станції, якого призначили відразу після аварії. Робочий день розпочинався ще до сходу сонця, а закінчувався опівночі. Втім, як такого робочого дня не було, бо мене і моїх колег могли підняти з ліжка і серед ночі, якщо вимагала ситуація.
Я вже говорив, що в ті дні на станції було чимало фахівців, які належали до різних міністерств і відомств. Одними з них були і шахтарі. Їм належало виконати відповідальне завдання: пробити штольню під енергоблок і, виконавши комплекс спеціальних робіт, зміцнити основу, на якій він тримався. В разі його просідання наслідки могли бути непередбачуваними. Військовослужбовці надавали їм допомогу, виконуючи, так би мовити, всю чорнову роботу.
— Мені розповідали, що не було і дня, коли б Вас, генерала, не бачили на об'єктах, на яких працювали солдати і офіцери. Невже Ви не знали про високий радіаційний фон?
— Як я міг не знати про нього? Мені про це належало знати. Можливо, буду дещо нескромним, але відповім так: радіація не шкодує нікого, їй байдуже, хто ти — генерал чи рядовий. Сховатися від неї було практично неможливо, вона «жалила» скрізь. І чим ми, офіцери і генерали, кращі за рядових солдатів? Я був не єдиний, хто разом із підлеглими перебував на об'єктах, які вони дезактивували. Пам'ятаю, на найнебезпечніших ділянках можна було побачити першого заступника начальника Генерального штабу ЗС СРСР генерала армії Валентина Варенникова, командувача Київським військовим округом генерал-полковника Володимира Осипова, інших високопосадовців. Голова урядової комісії Лев Воронін не відсиджувався в Чорнобилі, керуючи роботами на відстані. Так що я не бачу нічого надзвичайного у своїх діях. Ще з лейтенантських часів засвоїв істину, якій намагався слідувати все своє життя: щоб командувати людьми, замало посади і прав, якими ти наділений. Потрібне ще й моральне право.
Утім, ми відволікаємося від головного. Розповідаючи про участь військовослужбовців у ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, не можу не згадати такий випадок. На одному з об'єктів виникла пожежа, що з кожною хвилиною розгорялася і могла перекинутися на інші об'єкти, в тому числі зруйнований енергоблок. Першими на її гасіння кинулися солдати і офіцери, ризикуючи своїм життям: рівень радіації там був такий високий, що навіть дозиметри зашкалювали. Після того, як пожежу було ліквідовано, солдати і офіцери почувалися втомленими, багатьох нудило і вони валилися з ніг (у прямому розумінні цього слова). А таких випадків, коли людям доводилося працювати в місцях підвищеної небезпеки, було чимало.
— Не можу обминути і таку проблему, як забезпечення людей засобами захисту. Мені розповідали, що в ті дні деякі керівники не надто переймалися здоров'ям хлопців у солдатських одностроях...
— Ви поставили слушне запитання. Чорнобильська катастрофа застала всіх зненацька. Адже академік Александров — президент академії наук СРСР, який був «батьком» реакторів, установлених на Чорнобильській АЕС, свого часу стверджував, що вони «настільки безпечні, що їх можна встановлювати навіть на Красній площі»...
Так, були плани дій персоналу на випадок надзвичайної ситуації, передбачалося залучення до ліквідації її наслідків пожежних підрозділів і навіть сил Цивільної оборони. Проте нікому і в страшному сні не могло приснитися, що станеться вибух, який призведе до масштабних радіаційних забруднень, а для ліквідації його наслідків доведеться залучати десятки полків та ще й з усіх кінців Союзу. Найбільше навантаження в Чорнобилі випало на військовослужбовців: вони працювали на найнебезпечніших ділянках, виконували чорнові роботи, наражаючись на смертельну небезпеку. На жаль, не всі керівники, в чиїх руках опинилися долі, життя молодих людей, виявилися на висоті.
Коли згадую травень 1986-го, то мимоволі проводжу аналогії з подіями минулої війни. Різниця між ними у тім, що в Чорнобилі не стріляли. Небезпека для життя там підстерігала на кожному кроці. В Чорнобилі, як і на фронті, в багатьох випадках долі людей залежали від їхніх командирів. На станції були чітко визначені терміни перебування людей на робочих об'єктах і вони залежали від рівня радіації: чим вищий рівень, тим менший час перебування. Я був свідком, як деякі посадовці, щоб відрапортувати про якомога більший обсяг виконаних робіт, не рахувалися з часом, проведеним підлеглими на небезпечних ділянках. «Невже це так страшно?» — дивувалися вони, коли починав із ними розбиратися.
Одні справді не могли збагнути, що зайва хвилина перебування поблизу реактора неабияк може вплинути на здоров'я людей, інші усе добре розуміли, але намагання «прогнутися» перед вищим начальником брало гору над здоровим глуздом, а то й елементарною порядністю і людяністю.
Щодо засобів захисту, то їх украй бракувало. І винною у цьому була держава, яка виявилася не готовою до подібних катастроф.
— Невже не можна було їх узяти з так званих недоторканних запасів, які існували на випадок ядерної війни? Чи попросити за кордоном?
— Про який закордон говорите, коли тодішня влада приховувала правду про масштаби катастрофи навіть від власного народу.
— Скільки діб Ви провели на станції, Віталію Аркадійовичу?
— Одинадцять.
— А скільки «впіймали» рентген?
— Двадцять п'ять. Звісно, моє перебування в ті перші післяаварійні дні на Чорнобильській станції безслідно не минуло для здоров'я. Ви, можливо, не повірите, але я не шкодую про це, тому що на власні очі бачив плоди своєї роботи, переконався, що моя праця і праця тисяч військовослужбовців, якими керував, не пропала даремно. Ми, солдати і генерали, зробили тоді все, що можна було для цього зробити. Я поставив би на найвищому пагорбі Києва пам'ятник військовослужбовцям Радянської армії, котрі брали участь у ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи. Те, що вони зробили, називається подвигом.
Інтерв'ю провів підполковник запасу Сергій ЗЯТЬЄВ
також у паперовій версії читайте:
назад »»»