ЛІНА КОСТЕНКО: УКРАЇНА — ЗОНА ЕТИЧНОЇ НЕБЕЗПЕКИ
Стався черговий вихід Ліни Костенко на люди (а це трапляється приблизно раз на два роки) — у «Мистецькому Арсеналі» відбулася презентація книжки Івана Дзюби «Є поети для епох» про поетесу. Зібралася хмара народу. Найкращі українські інтелектуали здійснили аналітичне обговорення чималого кола питань, які «чіпляє» творчість Ліни Костенко.
Іван Дзюба, зокрема, зазначив: «Один мудрий чоловік давно сказав, що небо, прикрашене навіть дуже яскравою зіркою,— це не небо. Має бути багато зірок різної величини та яскравості. Ми маємо повноцінне небо української поезії. Вона нині, як ніколи, багата. Та дивовижно пломеніє зірка Ліни Костенко, яка серед інших вирізняється не тільки яскравістю, а, я б сказав, спокійною постійністю свого світла і надійністю. Ліна Костенко — це стан людської душі і рефлектор світового буття».
Нагадаймо, що Ліна Василівна народилася 1930 року в м. Ржищеві Київської області в родині вчителів. 1956 року закінчила Літературний інститут ім. М. Горького (Москва). Одна з чільних постатей у плеяді українського шістдесятництва. Після виходу перших трьох книжок поетеса була заборонена впродовж 16 років.
Ліна Костенко має щонайширший спектр: від монументальних творів до мінімалістичних форм, від епосу до лірики, від трагізму до іскрометної іронії, від зажуреності в глибини історії — до гострого і парадоксального бачення сучасності. Принципово перебуваючи за межами шкіл, мод та інституцій, Ліна Костенко зумовила радикальну філософську, стилістичну й мовну трансформацію української літератури.
Отже, слово Ліні Костенко.
— Ліно Василівно, з якими думками Ви йшли на презентацію книжки про Вас?
— Скажу відверто: мені дуже не хотілося йти. Книжка вийшла ще восени. Книжка про мене. Це психологічний дискомфорт. Інша річ сидіти десь серед людей подалі — було б легше, а тут прямо біля автора — Івана Дзюби за «президіумним» столом. Але з поваги до нього, до видавництва «Либідь», до стін «Мистецького Арсеналу», до читачів я не могла не прийти. Ще один момент. Мене запевнили, що буде презентація нового формату — аналітична, що зберуться люди одного солідарного поля, і кожен скаже те, що необхідно всім почути, і не обов'язково про поезію Ліни Костенко.
Прийшли гарні люди. Серед них такі, яких я ніколи не бачила, але моя душа їх давно знає. Я їх люблю, декого навіть обнімала. Це велике щастя для мене — бачити цих людей, зокрема чудову молодь.
— Презентацію було названо «У майбутнього слух абсолютний»...
— Це з мого давнього вірша. І справді, у майбутнього слух абсолютний. Лейбніц колись сказав, що теперішнє, народжене минулим, народжує майбутнє. Та є сумний сумнів: яке майбутнє народить наше теперішнє? І який буде слух у того майбутнього, якщо нині — глухонімі часи. Ще Леся Українка писала, що живе у глухонімі часи. А ми в які часи живемо? Теж глухонімі. Я думаю, що нам усім треба говорити саме про це. Бо про поезію критики напишуть або не напишуть — це така справа. А нам, українцям, треба конче подумати про майбутнє, яке десь стоїть або сидить тихенько. Микола Княжицький на каналі ТВi сказав: «Якщо нам не стало розуму побудувати для себе нормальне життя й державу, то збудуймо хоч для наших дітей». Ці діти вже виросли, вони збудують, головне, щоб їм не заважали ті, хто нині є не динамічним. У нашому суспільстві дехто затуляється, як слон у спеку, вухами і нічого не чує.
Коли кілька років тому була презентація книжки моєї доньки Оксани Пахльовської Аvе, Europa! в Українському домі, там на стінах висіли портрети діячів української історії. Серед них — Тарас Шевченко. Він отак дивився з-під долоні: «А хто тут у залі зібрався? А коли вже прийдуть повноправні розумники-патріоти?» Шевченко дивився з минулого, у якого слух теж абсолютний, адже минуле принаймні було. А чи буде майбутнє — не знаю, якщо далі так піде в цій державі.
Два роки тому я сказала, що повертаюся в літературу. Я дотримала слова. У літературу повернулася. Але в яку? Куди? Виявляється, повернулася в укрсучліт, якому я не потрібна і який мені не потрібний. А це нині домінуючий напрям. І хоча в цій літературі працюють талановиті люди, буквально подвижники, а їх не видно, не чутно. Вони не викликають інтересу, з ними не пов'язані скандали. Вони не комерційні, вони просто працюють. А домінуючі тепер тенденції — комерційні, скандальні. Грантоїдство, залицяння з олігархами-спонсорами. Знаєте, це не є стиль. Це не є те, якою по-справжньому має бути література. От і виходить, що я повернулася в такий собі укрсучлітпроцес. Хай би літературознавці замислилися, що за процес нині маємо і як відгукнеться в майбутньому період перших двадцяти років незалежності.
— Коли Ви ніде не з'являлися двадцять років, нічого не друкували, казали: «Костенко мовчить».
— Мовчить письменник тоді, коли пише. Я правильно зробила, що мовчала і жила своїм, може не легким, але нормальним письменницьким життям. Працювала, їздила в Чорнобильську зону відчуження, в екстремальних умовах бачила прекрасних людей, серед яких не було ніякої ворожнечі, а тільки дружба і любов.
Іван Михайлович Дзюба написав про мене, що я жила в координатах своєї незалежності. І це було справжнє життя. Коли ж я повернулася в цю літературу, то за два роки багато чого надивилася, пережила буквально кризу. Через що? Ситуація недостойна, я не готова до таких стосунків, до скандалів, які мені вже вчиняють. Я налаштована на нормальне письменницьке спілкування зі своїм читачем. А що у нас відбувається?
Недавно пройшов книжковий ярмарок «Медвін». Яке там було гасло? Брати Капранови відчайдушно просили «День без матюків». Так це що, актуально для нас з вами? Виявляється, для країни — актуально. «День без матюків» минув, а далі що? Після Чорнобильської зони відчуження, де вельми важко було, я потрапила в іншу зону відчуження — етичної небезпеки. Такою є вся Україна. Кожен може бути ображений і обмазаний брудом. На вулицях, на сторінках видань, в ефірі. Інтернет — чудова річ, але й страшна, тому що туди зливають «помиї» з усіх-усюд, пишуть казна-що.
Словом, важко. Ця зона етичної небезпеки мене довела до того, що я захотіла повернутися назад у «координати своєї незалежності». Але перед моїми очима стоять люди, які приходили на вечори-зустрічі. У Києві, Рівному, Харкові. Цей незабутній Харків. Мені казали: «Куди ви їдете? У російськомовне місто. Як вас там зустрінуть?» А в мене залишилися найкращі спогади про Харків, утім, як і про Рівне. У Донецьк я не їздила, проте люди там палко озиваються на мою поезію. В Макіївці ансамбль «Українське бельканто» співає на мої слова п'ятдесят пісень — дивовижні голоси серед териконів. Молодь у різних містах у несподіваний спосіб красиво привітала мене з днем народження — провела флешмоби, навіть в Одесі на Потьомкінських сходах читала мої вірші. Я завжди готова для них працювати. Це ж нове покоління підросло. Може, саме його виглядав Шевченко. Було покоління індиго, потім ікс, ігрек, а це вже я читала про покоління зет — ровесників незалежності.
Ще зазначу таке. Бува, кажуть: «Що це там Костенко пише? У неї шістдесятницьке мислення». Вони думають, що це мислення певного періоду. Перепрошую, шістдесятництво — це і естетичне явище, і політичне. Тоталітарна система не залягає лише у площині політичній — вона демонтує культуру, нищить естетику. Шістдесятники у мистецтві були дисидентами в політиці. Природно, що вони протистояли системі. Мистецький і політичний протест — це були дві складові одного цілого. І не мистецький протест починався з політичного, а навпаки.
Художник не міг жити в тих умовах, він задихався. І навіть сама політична боротьба була наповнена моральним, культурним змістом насамперед. І ми цю високовольтну лінію духу тягли, обпікаючи руки. А нині вона повисла, і під нею пливе ґрунт. У книзі Дзюби «Є поети для епох» я дуже неправильно сказала, що цю високовольтну лінію нема кому передати. Я подивилася на молодь, яка приходила до мене на вечори, і зрозуміла: от кому ми передаємо цю високовольтну лінію духу. Понесуть. Це брехня, коли кажуть: «Тепер молодь не любить Україну, хоче виїхати». Хтось виїде, а хтось — ні. Хтось любить, а хтось — ні. Однак треба, щоб майбутнє було. Дорога захаращена, тяжка, живемо у зоні етичної небезпеки. Ми мусимо розчистити, а далі це покоління все збудує, що потрібно для життя.
— Як Вам працювалося з Іваном Дзюбою?
— Він і видавництво намучилися, мабуть, зі мною, бо я не люблю давати інтерв'ю. Тоді вони наслали на мене Оксану, а доньці я відмовити не можу. Навіть відчула інтерес, тому що інтерв'ю — несподіваний жанр. Я б ніколи не зібралася сама написати спогади чи мемуари, а тут цікава форма, питання-відповіді затягують, не нудно, тим паче, що я знаю багато такого, чим варто і треба поділитися. Скажімо, про Труханів острів. У мене ж і вірш є такий: «Я виросла у Київській Венеції». Тепер уже мало хто знає, а це був дивовижний острів, весь — як у срібному персні, обійнятий двома рукавами Дніпра. Тоді там береги були чисті, пісок перемитий повенями. Ми жили на вулиці Набережній. Перед очима був князь Володимир з хрестом.
Краєзнавець Кость Шероцький пише, що колись там були заміський княжий двір і володіння княгині Ольги, з'їзди князів у XII ст. Назва — хто вважає, що від імені половецького хана Тугорхана, тестя київського князя Святополка, хто — від рибалки Трухана, що першим там оселився. Потім уже були й пароплавство, і яхт-клуб, і ресторан «Босфор».
Тепер через Дніпро є міст, а тоді ходив катер. Його чомусь називали «Парубком». Узимку пробивав кригу невеличкий криголам, а коли Дніпро твердо замерзав, по льоду прокладали дошки і так ходили. Найгірше було навесні, коли рушав лід. Тоді острів був відрізаний від світу, та крижані затори підривали — і знову починав курсувати «Парубок».
Повінь заливала острів «по саме небо і по самі котики». Через те на будинках, переважно дерев'яних, двоповерхових, була червона ватерлінія за рівнем найвищої повені 1931 року. Коли була висока вода, сусіди з нижніх поверхів перебиралися до нас. Було дуже весело. «Усе махало крилами і веслами». Школа № 100 була цегляна. Я в ній закінчила до війни чотири класи. До неї ми їздили на човнах.
Стоїш на балконі, між тобою і Києвом — розлив Дніпра. Човни плавають, кози мекають. Десь на човні неодмінно хтось грає на гітарі. У війну Труханів острів був спалений. І «повінь позмивала попіл моєї дерев'яної Венеції». Мабуть, про це треба розповідати. Це для історії потрібно.
Я дуже вдячна Івану Дзюбі. Він так відчуває слово! Усе хороше, що він написав, допоможе мені надалі жити і писати. Усі критичні зауваження приймаю. Буду завжди пам'ятати і постараюся виправити, коли щось не так. Дивуюсь, як він усе відчуває. Але одну неточність у книжці Івана Дзюби про себе я надибала. Він пише, що мої «Записки українського самашедшего» не випадково закінчуються 2004 роком — апофеозом Помаранчевої революції. І припускає, що «фабула відкрита для продовження». А я скажу, що воно вже є. Від іншої особи, в зовсім іншому стилі. Я набралася за ці два роки дуже великого досвіду. Бо дехто сказав, що це роман антиукраїнський (до речі, я ніде не назвала «Записки...» романом. У книзі жанр не означений). Дехто сказав (в інтернеті прочитала), що текст має велетенський руйнівний потенціал. Які ніжні українці! Скажи їм правду — вони моментально бояться, що їх зруйнують. Хай будують. А дехто написав, що Ліна Костенко — це безпрограшний варіант, видавництво — установа комерційна, знає, що буде великий тираж. Це дуже соромно. Видавництва мене друкують не з комерційних міркувань. Ніякий я не безпрограшний варіант. Бо якби думала про такі речі, мабуть, мені б не жилося так важко багато років. Але нині, виявляється, тиражі підозріло великі... Щоправда, на сайті «Літакцент» професором Володимиром Панченком надруковано, що у мене наклад п'ять тисяч. Ай-ай-ай, наклад насправді великий. Крім того, знаєте, є проблема піратських тиражів. Це просто кошмар! Читачі підходять за автографом з піратськими книжками, і я мушу їх підписувати. Люди не винні, платять свої гроші, а хто на них і на авторові наживається — досі невідомо.
Повертаюся до неточності. Дзюба пише, що, очевидно, я, закінчивши «Записки...» 2004 роком, тобто апофеозом Помаранчевої революції, пізніше побачила неймовірне розчарування народу, тож додала в текст думку: «А що як спрацює закон маятника? Після такої революції це ж може вбити». Ні, я це одразу побачила. Є красномовне свідчення. Нині народний депутат Андрій Шевченко в революційний період працював на 5-му каналі, запросив мене в студію наприкінці листопада, гарно представив, сказав, що я совість нації. Так, у мене є совість, але я прошу не говорити високих слів. Хай колись скажуть. У майбутнього абсолютний слух, воно про всіх нас скаже. Так от, клекоче Майдан, молодий телеведучий Андрій Шевченко з пафосом питає: «Вам це нагадує шістдесяті роки?» — «Ні, Майдан мені цього не нагадує». — «А чим все закінчиться?» — «Це закон маятника. Гойднулося в один бік, гойднеться і в протилежний». На жаль, справдилося. Але я особисто не почуваюся ошуканою, оскільки ейфорії не піддалась. Обуреною — так. Але ошуканою — ні. Більше того, я переконана, що є дві речі, яких Україна не повинна віддавати у своїй Історії. Шістдесятників і Помаранчеву революцію.
Володимир КОСКІН
«Іноді українці здаються мені таким великим птахом, який сидить собі і не знає, що робиться на сусідньому дереві, який любить поспати, сховавши голову під крило. Крило тепле, притулене, сни історичні, красиві. М'язи розслабилися, душа угрілася... Прокинувся, а дерево під ним спилюють, гніздо впало, пташенята порозліталися хто куди, сидять на інших деревах і цвірінькають вже по-іншому.
Нація навіть не косноязика. Нація недорікувата.
Я розумію, все має свої історичні корені. Часом їх хочеться висмикнути.
...Ми хто? Ми статисти духовної пустелі. Ми гвинтики й шурупи віджилої системи. Вона скрипить і розвалюється, продукти розпаду інтоксикують суспільство, і воно по інерції обирає і обирає тих самих. Великий народ обирає карликів, маріонеток, і що цікаво — не він їх, а вони його сіпають за мотузочку у цьому політичному вертепі».
Ліна Костенко, «Записки українського самашедшего»
також у паперовій версії читайте:
назад »»»