НАЦІОНАЛЬНЕ ІНФОРМАЦІЙНЕ ПОЛЕ: ПРІОРИТЕТИ ПО-УКРАЇНСЬКОМУ
Ступінь відносин суб'єктів масовокомунікаційних зв'язків, їх відкритість, паритетність, демократичність визначають на сьогодні рівень цивілізованості суспільства. Для України настає черговий момент істини вибору шляхів подальшого поступу, і своєрідним барометром нашої готовності рухатися у відповідному цивілізаційному напрямку постає характеристика національного інформаційного поля.
З одного боку — риторика про транспарентність влади, ухвалення закону про доступ до публічної інформації відповідно до європейських норм, а з іншого — не забезпечене конституційне право громадян на одержання інформації як у фізичному, так і в змістовному сенсі. Доставка поштою двічі на тиждень газет у багатьох регіонах країни нівелює саму суть періодичних видань, а програмна політика більшості телерадіокомпаній не просто не задовольняє художньо-естетичні смаки аудиторії, а спрямована переважно на апеляцію до біологічних інстинктів, продукування примітивних стереотипів споживання інформаційного продукту.
Ми вже забули про існування в ефірі дитячих, освітніх, культурологічних передач, на газетно-журнальному ринку зникає україномовний сегмент. За даними Книжкової палати України, загальний річний тираж україномовних газет за роки незалежності зменшився фактично удвічі, а тираж газет російською мовою навпаки — збільшився у півтора рази. Нині українською мовою видається половина від загальної кількості назв газет і лише третина від загального тиражу.
Проблема вільної журналістики, свобода слова — це очевидні для всіх параметри побудови справжнього, а не декларативного демократичного суспільства. У цьому сенсі Україна — це феноменальне явище. З одного боку, більше 90% інформаційного ресурсу країни належить не державним, а приватним телерадіокомпаніям, практично весь газетно-журнальний ринок так само у приватних руках. А з іншого боку — за різними міжнародними експертними оцінками — ми з кожним роком опускаємося все нижче в рейтингах свободи слова.
Це класична модель проникнення приватного капіталу, який належить кільком олігархічним групам, у сферу державних інтересів через привласнення інформаційного ринку. Це ще один виклик національній безпеці і, зрозуміло, що в такому разі демократичні цінності опиняються під загрозою, а перспектива побудови громадянського суспільства стає проблематичною.
Очевидно для всіх, що громадянське суспільство формується через громадські об'єднання, що гуртують людей за інтересами, вподобаннями, професійною діяльністю. Заперечила цю аксіому відома чиновниця нинішньої влади заявою про те, що варто розпустити Національну спілку журналістів разом із Спілкою письменників. Заважають їй, видно, ці структури будувати керовану демократію. Не уточнено, щоправда, у який спосіб можна прикрити ці неугодні та незручні інституції, якщо в державі існують хоча б якісь закони.
А можливо, вже не актуально говорити про верховенство права? Нинішні керманичі держави повинні зрозуміти, що головна проблема неуспішності соціально-економічних реформ не в економічній площині, а в світоглядно-духовній, у пошуках довіри, взаєморозуміння та взаємоповаги. Такі непрості компроміси варто вибудовувати не з допомогою порад іноземних прибульців, а через свою національно-історичну кореневу систему, майданчиком дискусій для формування об'єднавчих ідей повинні бути громадські інституції, зокрема ті, що об'єднують творчих працівників, інтелігенцію. Саме це, а не провокаційні заяви чиновників про недоцільність існування творчих громадських об'єднань може стати передумовою національного «круглого столу», запорукою громадянського суспільства.
Державна інформаційна політика — це передовсім національна інформаційна самодостатність і можливість реагувати мобільно та наступально як на внутрішні соціально-економічні виклики, так і на зовнішні загрози різноманітного характеру.
Про яку інформаційну самодостатність можна говорити, якщо в кабельних пакетах операторів телебачення, які фактично доступні по всій країні, перебуває по кілька іноземних каналів, що мають відверте антиукраїнське спрямування?..
Знущанням над здоровим глуздом звучать рапорти високих чиновників про відкриття української редакції Euronews як прориву у світовій інформаційній павутині, небувалого успіху державної інформаційної політики. Це ненормально, коли приватна іноземна компанія сумнівного походження репрезентує національні інтереси суверенної держави. Зрозуміло, що це абсурд, але Україна примітна своєю винятковістю, і в результаті МЗС, Держкомтелерадіо не помічають дивної угоди, яку з української сторони благословляє міністр уряду, в державний бюджет закладаються кошти на реалізацію такої принизливої міжнародної оборудки. Це не лише послаблення інформаційного суверенітету, оскільки ці кошти можна було б використати для розвитку національного інформаційного ресурсу, а й вияв професійної непридатності одних чиновників та відчуття безкарності інших.
Починає втрачати свою актуальність тема суспільного телерадіомовлення. Власне, не сама ідея такого феномена соціальної комунікації, а розуміння того, що в українських реаліях суспільне мовлення, його перспектива, на жаль,— це вже не пріоритетний проект для громадянського суспільства. Очевидним є незаперечний факт: після довгоочікуваної появи українське суспільне телебачення та радіомовлення буде унікальним по своїй неповноцінності в Європі.
Якщо в країнах усталеної європейської демократії громадське мовлення займає в загальному інформаційному просторі сегмент 20–30 %, то наше державне мовлення, на базі якого буде формуватися громадське, опинилося на задвірках інформаційного поля зі скромною часткою в межах п'яти відсотків. І ця цифра дедалі зменшується.
З одногу боку, влада говорить про збереження та пошанування духовної спадщини всіх націй та народностей, що проживають в Україні, а з іншого — провладна більшість під акомпанемент антиукраїнських аргументів ухвалює закон, яким скасовує квоти на українську музику та удвічі зменшує норму виробництва національного аудіовізуального продукту. З огляду на різні обставини, цей закон не набуває чинності, але сам факт його винесення, обговорення та ухвалення наводить на сумні роздуми.
Власне, і закон у нинішніх умовах, мабуть, вже не потрібний, оскільки навіть побіжно переглянувши цього року різдвяно-новорічний та передвеликодній ефір, можна говорити про торжество ідеї «единого русского мира». Отже, ідея скасування квот — це для закріплення перемоги, як контрольний постріл у голову українській культурі, національній пам'яті; достойні нащадки валуєвської доби утверджують ідею малоросійщини в умовах незалежної держави України.
В умовах глобальних інформаційних викликів проблема збереження національних традицій, духу, світоглядних переконань, що становлять базові характеристики для цивілізаційного поступу, набули планетарного значення.
Про формування яких цінностей можна говорити, коли на Українському радіо фактично легалізовано двомовність, чого не було за радянських часів, а тим часом авторські програми лауреатів Шевченківської премії, які формують високі національно-духовні ідеали, вилучені з ефіру як не форматні?
Свою зловісну антиукраїнську місію виконують російські остарбайтери, що заполонили наш ефір, який перетворився на прохідний двір, лавиною своїх, так званих, авторських програм, адаптованих до малоросів. Більш витончено працюють іноземні ведучі в політичних програмах, ток-шоу, де українська нація постає в образі невдахи — без своїх символів, героїв, національної пам'яті, а сучасна держава з горе-політиками — як випадкове утворення без історичної перспективи.
На двадцятому році незалежності державне телебачення набуло неофіційного статусу так званого українського. За ціннісними характеристиками, які продукує НТКУ, українцям варто готуватися до переселення в резервації, про що пише і застерігає відомий український письменник та громадський діяч Юрій Щербак. Якщо в рейтинговий вечірній час державний канал втовкмачує в мізки нації стандарти життя за «боями без правил», можливо, тоді це і є норми, за якими повинно жити суспільство?
У державі фактично не існує системи соціального партнерства між владою та засобами масової комунікації як передумови існування вільної журналістики та побудови громадянського суспільства. Національна спілка журналістів України, безперечно,— найпотужніше громадське об'єднання працівників ЗМІ різних форм власності, що налічує у своїх рядах близько 20 тисяч спілчан.
Від початку незалежності Спілка виступає своєрідним комунікатором між владою та медіа, займає свою позицію в громадському житті, часто відмінну від правлячої політичної сили, але влада ніколи не уникала контактів, ішла на діалог. Усе кардинально змінилося за останні два роки. Численні листи, звернення, заяви на адресу Президента країни щодо проблем розвитку медіа в сучасних умовах просто розчиняються в його Адміністрації. Більше того, звідти ініціюються утаємничені команди щодо кадрових питань, які ламають людські долі.
Чого лише вартує такий лист щодо неефективних методів роботи керівництва Укрінформу. Після того сигналу маховик контролюючих органів розкрутився так, що спочатку керівнику агентства Віктору Чамарі — професійній, патріотичній, авторитетній людині, яка віддала служінню рідній справі все свідоме життя, запропонували написати заяву на звільнення за півтора року до пенсії, а потім відносно нього в День журналіста (!) — як усе виглядає по-єзуїтськи — порушують кримінальну справу за безпідставними звинуваченнями.
На звернення НСЖУ, трудового колективу, відомих журналістів з цього приводу ніхто не звертає уваги! Ніхто не реагує з боку влади і на заяви Героїв України, відомих громадських та культурних діячів, лауреатів Шевченківської премії щодо фактів утисків у роботі журналістів, зокрема незаконного звільнення авторитетних керівників державних ЗМІ.
Якщо вимуровується глуха стіна між владою та моральними авторитетами нації — важко говорити тоді про українську перспективу, якщо ніхто не реагує на звернення НСЖУ — авторитетної впливової громадської організації, що комунікує від імені тисяч журналістів, тоді влада не розуміє і не хоче зрозуміти суті соціального партнерства як основи громадянського суспільства.
З одного боку, всі говорять, що професіонали врятують країну, з іншого — панує дрімуча неосвіченість багатьох очільників національного телерадіопростору. Домінує головний принцип — відданість владі, вірне служіння хазяїнові, в результаті чого люди фахові, досвідчені, порядні, патріотичні оголошені ледве не ворогами народу, а неофіти формують інформаційну політику держави, не знаючи історії цієї країни, не розуміючи культури, духу традицій народу.
І знову говоримо про пріоритети, які б забезпечили вільне та незалежне функціонування ЗМК, національних інформаційних ресурсів, інформаційних прав та свобод, що мають стати засадничими принципами у формуванні державної інформаційної політики. Про що йтиметься передусім:
— створення єдиного державного органу влади щодо формування та регулювання національної інформаційної політики на базі демократичних стандартів з можливостями вироблення та впровадження високих технологій в інформаційній сфері, що гарантуватиме умови для безумовного забезпечення інформаційних прав і свобод, вільного поширення інформації у суспільстві;
— у рамках програми гуманітарного розвитку створення державної цільової програми протекціоністських заходів підтримки національних виробників інформаційної теле-, радіо- та друкованої продукції. Посилення державної національної та регіональної політики в напрямі безумовного забезпечення державного статусу української мови, її розвитку як умови української державності, з урахуванням мовних потреб та інтересів національних меншин;
— необхідність подальшого реформування рудиментної системи державних та комунальних друкованих ЗМІ. Законодавче унормування питання повинно сприяти становленню незалежних мас-медіа, передбачити пріоритетне врахування інтересів (у тому числі майнових) редакційних колективів нинішніх державних та комунальних ЗМІ;
— законодавче унормування інформаційно-частотного ресурсу як національного феномена поруч з іншими національними стратегічними ресурсами — надрами, землею, водою, повітрям, що мінімалізує його агресивний грабунок та стане запорукою національної безпеки;
— завершення у стислі терміни створення суспільного телебачення та радіо на засадах міжнародного досвіду та реалій українського інформаційного простору, що передбачають зміни доктринального характеру розвитку медіасфери, виходячи з державних пріоритетів;
— ухвалення закону України про цифрове мовлення з урахуванням національних інтересів, чітким окресленням вимог до змістовно-творчої концепції мовників, які мають передбачати захист національно-духовних цінностей;
— введення в правове поле діяльності новітніх засобів масової інформації, інтернет- та інших електронних видань, надання їм відповідного правового статусу;
— внесення необхідних змін у законодавство щодо правового унормування взаємовідносин між редакційними колективами та власниками/засновниками засобів масової інформації (комунікації), зокрема щодо вироблення та практики реалізації редакційної політики, створення умов для рівних можливостей державного соціального захисту і прав журналістів незалежно від форми власності ЗМІ(К);
— підтримка громадських організацій інформаційної сфери, введення інституту їхнього офіційного представництва у центральних органах влади, що відповідатиме демократичним стандартам формування громадянського суспільства;
— моніторинг звернень професійних журналістських, наукових та інших професійних організацій з проблем інформаційної сфери та контроль за реагуванням на них, що забезпечить налагодження соціального партнерства між медіа та владою;
— вивчення, аналіз і прогноз актуальних проблем інформаційного простору через створення цільових наукових груп із залученням фахівців інформаційної сфери та науковців вищої школи;
— удосконалення політики кадрового забезпечення засобів масової інформації, що перебувають у сфері управління державою, з урахуванням достатності фахової підготовки претендентів на керівні посади та думки професійних журналістських організацій;
— створення в Україні розгалуженої просвітницької мережі медіаосвіти для підвищення рівня медіакультури громадян України.
Один із засновників Франкфуртської філософської школи Юрген Габермас рівень цивілізованості ставить у залежність від характеристики комунікативних відносин. Якщо Україна опанує цей феномен соціальних зв'язків, тоді з'явиться у нас шанс посісти достойне місце у шляхетному європейському домі.
Віктор НАБРУСКО, секретар Національної спілки журналістів України (За матеріалами газети«Дзеркало тижня. Україна»)
також у паперовій версії читайте:
назад »»»