СТАС МИХАЙЛОВ: НАЙКРАЩІ ЛІКИ — ЦЕ ЛЮБОВ
Є всі підстави говорити про феномен російського співака Стаса Михайлова, який є бажаним гостем в Україні. Чим пояснюється його шалена популярність, точніше, любов публіки до нього? Біографія звичайна. Народився в 1969 році в Сочі. Школа, армія, навчання в Мінському авіаційному училищі (покинув), у Тамбовському інституті культури (покинув).
У 1992-му переїхав до Москви. Працював у театрі під керівництвом Бориса Брунова. Того ж року одержав диплом Всеросійського фестивалю «Гардемарини естради», в 1994 році — приз глядацьких симпатій фестивалю «Зоряний шторм». Випустив удалі альбоми «Свіча» і «Посвячення». Після 2004-го пішло-поїхало. Прорвало. Феєрична популярність набуває масштабів нестримної повені...
Відвідини концерту в Палаці «Україна» наштовхнули на певні висновки. Стас Михайлов — не плід піару, а мистецьке явище. По-перше, він виконує справжній шансон, який не має стосунку до криміналітету, тобто оспівує кохання, жінку й узагалі вічні людські цінності — віру, надію, порядність тощо. Михайлов — це неповторний тембр голосу й неймовірна енергетика, харизма, чоловіче начало. У сукупності — дивовижний позитив, замішаний на щирості. Співак дарує свято, миті щастя, хоча, здавалося б, мелодії й слова не «шедевральні».
Та послухаймо «монологи» Стаса Михайлова, бо в них, здається, є ключ до його успіху...
Про популярність і зоряну хворобу
— Як відчуваю свою популярність? Точно не бігаю, щасливий, з вигуками: «Ой, як добре, мене впізнають!» Я впевнений: усе, що зі мною відбувається,— падіння, успіхи, ситуації в особистому житті — мені дає Бог. Коли 15 років поспіль писав і клав свої пісні в стіл, постійно запитував себе: навіщо ці дурні тицяння у двері, за якими ніхто мене не приймає. Навіщо метання по Москві, яка не бажає мене визнавати? І не знаходив відповіді. Та врешті знайшов. Просто мені дано було час відбутися як людині. Бо ж коли всю цю популярність я одержав у 20 років, згорів би. Слава просто відбила б голову, і все. Але до мене популярність прийшла в зрілому віці, і... я не зрозумів, що це таке. Не лицемірячи, кажу: не встигаю її помітити, бо постійно працюю. От визнання людей бачу, а це не те саме.
Що таке слава? Це коли ти користуєшся нею: я такий-то, дайте мені те і се. Або спеціально ходиш, красуєшся по тусовках, щоб тобою всі милувалися. А я закритий, не розумію цього. Тільки коли одержав звання заслуженого артиста Росії, подумав: «Господи, виходить, усе не даремно. Це ж відзначено мою заслугу перед людьми за працю». От що мене справді пройняло. Мені ж ніхто не допомагав пробитися, я всього досяг сам.
Що дала популярність? З'явився другий подих. Раптом виявилося, що мої пісні потрібні людям. Це і є щастя. От у ньому й полягає суть популярності. А зовсім не в моїх, як кажуть, божевільних гонорарах і численних будинках — мовляв, я мало неприхований мільйонер Корейко. Нісенітниця, це ж усе легко перевіряється. Так, я не бідна людина — у мене є все, що потрібно для гарного життя, але, по-перше, я це заробив, по-друге, для мене матеріальний достаток не має особливого значення.
Непомірною жагою до грошей не страждаю. Через жадібність я робив би 30 концертів на місяць. Але відмовляюся і даю 14. «Чому? — дивуються. — При такій-то шаленій затребуваності?» Та тому, що це реально неможливо, я просто згорю. Я ж працюю вживу, з величезною емоційною віддачею, і на другий день після виступу просто приходжу до тями. А співати під «фанеру», щоб «чесати» гроші, не прагну й не буду.
Часто відмовляюся від корпоративів. Але знову ж, не від того, що зажерся. Для мене дуже важливі зобов'язання. У мою голову з дитинства заклали просту істину: якщо ти дав слово, мусиш його тримати. І от, скажімо, є в мене в якомусь місті домовленість на концерт, який коштує певну суму грошей. Дві тисячі людей уже купили квитки. А тут мені дзвінок: «Корпоратив...» — і пропонують суму удвічі-тричі більшу, ніж гонорар за концерт. І я не погоджуюся. Ніколи. Це моя позиція. Гроші як такі для мене не мають значення. Але я зовсім не проти того, щоб вони були, і я мав можливість тішити людей. Я багатьом допомагаю — і храмам, і дитбудинкам, і хворим дітям... Не заради пафосу це роблю.
Я вважаю, що, коли в людини є кошти, вона просто зобов'язана так чинити. Існує два хороші правила, яким мене навчили з дитинства: перше — не їж в одне горло, і друге — гроші мають приносити радість оточенню. Відкрив продюсерський центр Стаса Михайлова. Прагну, щоб він став не бізнес-машиною, що робить гроші за рахунок швидких проектів зі співунками-одноденками, а творчою майстернею, яка реально допомагає пробитися по-справжньому талановитим людям.
Слава для мене більше відповідальність, ніж нагорода.
Найкращою профілактикою від «зоряної хвороби» є любов. Це найкращі ліки. Любіть тих, хто вас оточує, і буде набагато менше підстав заноситися.
Про вибір шляху
— Брехати не стану. Я ріс у кримінальному Сочі. Цей бік життя був мені досить близький. І хоч сам всерйоз не блатував, але знав багатьох представників різних угруповань. Більшості вже немає на світі. Один із них, вельми тямковитий, якось сказав мені: «Зроби вибір, чим займатимешся. Ухвали рішення: або блатуй, або співай...» Це були дуже правильні слова.
Я вибрав справою свого життя спів, оскільки ще з восьмого класу почав виступати в школах, на дискотеках, в армійській самодіяльності співав, потім у ресторанах Сочі... Мама з татом казали: «Коли вже, синку, ти кинеш це? Пісні, звісно, гарна річ, але скільки можна співати? Коли серйозну професію опануєш? Треба ж вищу освіту одержувати, ставати інженером». Але я казав: «Ні». І уперто йшов уперед, до своєї мети. Заради цього поїхав до Москви.
До речі, мій земляк Григорій Лепс трохи раніше від мене із Сочі виїхав. Зараз це один із найцікавіших співаків на естраді — за вокальними даними, самовіддачею. Ми співали колись в одному готелі — «Жемчужина». У роки радянського застою це був один із найкрутіших готелів Сочі.
Я знав одне: моя поїздка обов'язково має відкрити якісь нові обрії. Що таке Москва для парубка з периферії? Центр Всесвіту, держава в державі. Зверніть увагу: люди, які чогось добилися в столиці, здебільшого приїжджі. Із чим це пов'язано? З необхідністю виживати, щоб почати жити. От і мені треба було виживати. Як? Я не знав. Тупо відкривав телефонний довідник, шукав назви ресторанів і розвозив у них касети із записами своїх пісень. Їх одразу викидали.
Жити мені було ніде й ні на що. Дав притулок друг. Тепер Сергій Кононов мій директор, займається моїми фінансами. Перевірена людина, єдиний, хто залишився зі мною з минулого життя. Я прожив у його квартирі десять років. Із його дружиною ми були, як брат із сестрою. Уже три роки Світлани немає на світі, Царство їй Небесне. Дивовижна жінка. Ну хто погодився б терпіти у своєму будинку стільки років стороннього? Але вона терпіла. І годувала, і навіть одяг шила для мене. Отакі бувають друзі. Тому я Сергія теж ніколи, ні за яких умов не кину...
І ще я безмірно вдячний родині бізнесмена Валери Задоріна. На старті моєї творчої кар'єри вони, не замислюючись, допомогли мені грішми, які були потрібні до крику, щоб розв'язати проблему з житлом. І мені, практично незнайомій людині, дали велику суму. Я був вражений. Природно, згодом борг повернув, але ту підтримку не забуду ніколи. Із Сергієм і сім'єю Валерія ми дуже дружимо, завжди разом збираємося, відпочиваємо спільно. Це ті люди, які простягнули мені руку, коли я був ще ніхто, ніщо й звати мене ніяк...
Перший мій концерт відбувся тільки у 2003 році в Пітері — зібралося 300 людей. Для мене це було неймовірне щастя: до мене прийшли слухачі! Потім почалися регулярні виступи... Очевидно, Боженька вказував: чекай, чекай, а потім немов відчинив хвіртку й сказав: «Тепер іди!» І я пішов — запрошення виступати посипалися, як квіти. Сергій іноді каже: «Ми з тобою живемо на рік уперед. Я вже складаю графік на наступне літо». Це реально так. І слава Богові!
Я завжди противився бути робочим матеріалом у будь-чиїх руках, тому відмовлявся від кабали продюсерів.
Нічого особливого я не винаходив, нічого спеціально не робив. Просто у мене є власний шлях, і він був довгий. Я не знаю, хто його витримав би ще. Та я у свої сорок три роки спокійно дивлюся людям в очі — і нічого не давить під серденьком на сумління. Адже є дуже лоскітливі моменти: завдяки яким засобам доводиться виходити на сцену? Мені, слава Богу, за це не соромно.
Про взірці
— Я слухав багато російських груп, які для мене були відправною точкою. Західною музикою цікавився мало. Було лише кілька улюблених західних ансамблів: «Рейнбоу», «Назарет»... Та ніколи не бігав за їхніми записами. Набагато ближча мені вітчизняна тематика. Завжди важливими були мелодія й пристойний текст. Тому навіть дитиною звертав особливу увагу на пісні Юрія Антонова. Це один із кращих мелодистів усіх часів. Цього не відняти. Пісні, які живуть через 30 років,— оце для мене показник. Ще підлітком я помітив: пісні Антонова слухають усі — від дітей до моїх батьків. Мене така «широкоформатна» музика завжди приваблювала. Пісня, не прив'язана до часу, моди, до якихось канонів, довго щасливо живе в народі — гарна й мелодійна.
Я вибрав для себе ту музику, яка на тлі нинішньої поп-продукції може здатися «старомодною». Саме це й «чіпляє» тих, хто віддає перевагу справжньому, а не висмоктаному з пальця. Співаю для зрілих людей, які вже відбулися і хочуть слухати нормальну музику, тому й не прогинаюся «під формат».
Своїми однодумцями і навіть сучасниками вважаю Сергія Єсеніна й Володимира Висоцького. Чому я переконаний, що Єсенін — мій сучасник? Та тому, що його вірші поза часом. Вони актуальні завжди. Він був людиною з неймовірно багатою душею, яка не вміщалася в ньому самому. Можливо, тому і згорів дуже рано. Як згодом і Висоцький. Нам дані такі вогники, щоб ми хоча б на них орієнтувалися. Ще в 1925 році Єсенін написав і про наш час теж: «Жизнь — обман с чарующей тоскою. Оттого так и сильна она, что своею грубою рукою роковые пишет письмена».
Про патріотизм
— Ханжу із себе не корчитиму: те, що відбувається в моїй країні, не зовсім мені подобається. Хочеться, щоб молоде покоління набагато чіткіше було орієнтоване на свою історію. Хоча б зрідка треба назад озиратися — який шар історії залишили наші попередники! Ганебно не пам'ятати, коли почалася Велика Вітчизняна війна. Можна не знати, коли з'явилася якась співачка на Заході, можна не пам'ятати часу появи блокбастерів, однак усе, що пов'язане з найважливішими датами нашої історії, слід знати. Нехай навіть це «погана», не зовсім позитивна історія, але вона була. Це — наша історія.
Коли співаю пісні про війну, часом можу розплакатися. Я бачу єднання людей, просвітлені обличчя. Люди відходять від повсякденної суєти, стають на якийсь момент вище побутових та інших проблем. Вони починають розуміти, за що гинули наші співвітчизники. Тож згадуймо це. Дамо хоч п'ять хвилин пам'яті нашій побути у тому вимірі. Християн мучили тисячами, на холод виганяли, палили заживо — і безліч людей гинула за віру, Батьківщину.
Коли я проїжджаю повз Куликове поле, чисте й просторе, обов'язково щось у душі зігрівається й... холоне. Гинули полки за цю землю, де тепер благодать, де трактори їздять. Нічого тривожного не очікувалося і в 1941 році: був мир, сонечко, гарний день. І вмить усе змінилося — люди з мирних жителів стали служителями війни. Життя їхніх дітей змінилося, помінялося все на кілька поколінь. Моє глибоке переконання: наша молодь має пам'ятати і знати давню і ближню історію Батьківщини. У цьому сила наша. Тоді людина не буде флюгером.
Поважати минуле — свята справа. Тоді навчимося поважати сьогодення. Йде інформаційна війна — нас позбавляють своєї історії. Це ж іще масонське гасло: щоб людину нейтралізувати, треба платформу з-під ніг висмикнути,— і вона перестане розуміти, що відбувається. Повертатиметься, куди вітер дме. Це страшно.
Я завжди наводжу приклад США. Двісті з лишком років країні. Чому ж вони так люблять себе? Така коротка історія. Зборисько заїжджого люду. Я не хилю до того, що треба любити або не любити Захід. У них кращому треба вчитися, а непотребу в нас свого вистачає. Я не закликаю тупо іти за ними у всьому й казати: вони великі. Або в тому ж співі їх наслідувати — та ніколи в житті! Наш Валаамський хор неперевершено самобутній. Тому що у нас своя історія. А вони взагалі по-іншому влаштовані. У них навіть півкулі мозку інакше функціонують: те, що відповідає у нас за музику, у них переважно контролює мову. Але вони чомусь зі своїм прапорцем щиро і гордо стоять — за свою країну. Від малого до великого поважають, оскільки знають: рідна країна їх любить і захищає. Хочу, щоб така ж гордість була в кожного мого співвітчизника. Не важливо, хто ти за національністю. Можеш бути ким завгодно, але ти народжений у цій країні!
«На кожному концерті я згадую брата і... Бога»
— У 1989 році, коли я повернувся з армії, розбився брат-льотчик. З цією втратою неможливо змиритися. Біль може згасати, його можна якийсь час не пам'ятати, але він завжди живе в серці. Валера був єдиною людиною, котрій я ніколи не казав «ні». Не тому, що його боявся (він був на сім років старший), просто його дуже любив і люблю. У кожному моєму альбомі — пісні, присвячені йому. А тепер є присвята Катюші, його доньці.
Трагедія змусила мене, безшабашного хлопця, стати серйозним. Адже жив я дуже вільно, заробляв непогані гроші в казино, куди влаштувався (був і такий шлях у мене). «Легке життя» відразу засмоктало... І раптом брата не стало. До цього я завжди йшов за ним. У мене було відчуття його сильного плеча. За одну добу я став іншою людиною. Прийшов до Бога. Тепер упевнений, що будь-яка наша дія на землі не несе ніякої мети, якщо не пов'язана з Богом. Є приклади великих учених, які, зробивши якесь відкриття, не приписували ці заслуги собі, а дякували за все Богові. Тоді в них і відбувався рух уперед. Тоді вони жили гармонійно. А люди, що приписували заслуги собі, зазвичай, були потім покарані. Один із прикладів — Лев Толстой, який зважився Євангеліє переписати. Чим закінчив, ми знаємо.
Бог дає розум людині і забирає. Як тільки починаємо думати, що все в наших руках, тільки від нас усе залежить, — отут і прилітає зграя «зозуль». У мене були серйозні пертурбації в житті. Коли немає шляху назад, коли ти, немов перелякана дитина, починаєш волати, отримуючи стусани, тоді Боженька й дає сили. Правильно до Нього звертайся — і Він завжди простягне руку допомоги.
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»