У ВЛАДІ АЛГЕБРИ — ГАРМОНІЯ
Чи можливий нині Леонардо да Вінчі? З його всеосяжним талантом митця і ученого, архітектора і винахідника, інженера й ботаніка? У добу неймовірних суперечностей, здається, зникло підґрунтя для становлення такої гармонійно розвиненої особистості. І все ж ми прагнемо виховати людину найширших творчих устремлінь, душевно щедру й працелюбну.
За приклад може стати Борис Раушенбах — академік АН СРСР, лауреат Ленінської премії, дійсний член Міжнародної академії астронавтики, професор Московського фізико-технічного інституту, завідувач кафедри теоретичної механіки.
Борис Раушенбах [5(17) січня 1915 — 27 березня 2001] народився в Петрограді, помер у Москві.
12 КВІТНЯ — МІЖНАРОДНИЙ ДЕНЬ ПОЛЬОТУ ЛЮДИНИ В КОСМОС*
Із небом у душі
Його покоління 30-х, вибравши собі за взірець у житті відчайдушну мужність Валерія Чкалова, марило небом. І він сам без будь-яких вагань подався до інституту цивільного повітряного флоту.
Уже на той час в атмосфері витала ідея підкорення космічного простору. Висоту долали не тільки літаками, а й аеростатами і стратостатами. Щоправда, ракети ще перебували в зародковому стані.
Борис Раушенбах: — Пригадую, 1932 року в Ленінграді проходила стратосферна конференція. На ній було дві доповіді. Одну виголошував нікому ще не відомий тоді Сергій Корольов. Я залишив усі справи, щоб почути його виступ...
Старшокурсником Борис Раушенбах створив два планери власної конструкції. Його у складі ленінградської делегації відрядили до Криму на змагання планеристів. Там, у Коктебелі, на льотному полі вперше зустрілися віч-на-віч Корольов і Раушенбах. Разом ходили до їдальні, але так і не спізналися ближче. Їхні стежки зійшлися навесні 1938-го, коли випускника-ленінградця запросили на роботу до Реактивного науково-дослідного інституту в Москві.
— Усі мої друзі прагнули неодмінно будувати ракети й реактивні двигуни (там — грім, дим і полум'я!). Мене ж найдужче захоплювали проблеми керування польотом. Цей намір підтримав і Сергій Павлович. Я вислухав його уважно і зізнався, що саме така робота мені до серця. Тим паче, в той час у ракетній техніці все було «вперше».
Новобранця призначають на провідного інженера в розробці ракети «212». Йому випадає закладати теоретичні основи автопілотів — систем автоматичного керування польотом. У цій сфері ракетники випередили навіть авіацію.
— Під керівництвом Сергія Корольова, а потім Мстислава Келдиша я вивчав вібраційне горіння та стійкість літака. Цей напрям досліджень вивів мене в космос.
Чистий теоретик стає Головним конструктором складних систем керування космічними апаратами. Це в його віданні орієнтування на зірку, корекція траєкторії польотів, зближення і стикування, спуск і посадка космічних кораблів «Восток», «Союз», «Молния», «Венера».
— Після фотографування зворотного боку Місяця було нестерпно братися за академічну науку. Хоч мені багато дав Мстислав Всеволодович, особливо щодо знань і методики роботи, я все ж прагнув бути ракетником і планетником. Тож, не роздумуючи, залишаю спокійну працю в інституті, щоб ніколи не знати тиші, спокою, гарантованого відпочинку.
Поруч із Полководцем космосу
За моєї першої розмови з Борисом Вікторовичем у Москві 1977 року (тоді він був ще членом-кореспондентом) особливо закарбувався у пам'яті епізод його спогадів про Генерального конструктора космічних кораблів:
— На космодромі Сергій Павлович запровадив твердий розпорядок: слухав доповіді, відвідував випробувальні точки, тримав зв'язок зі своїм підприємством. Як випадала вільна часина, використовував її для праці, не пов'язаної безпосередньо із запуском космічної ракети. Тоді зазвичай скликав наради з перспектив роботи. Бо тут завжди була присутня більшість виконавців із його та суміжних організацій. Додатково запрошував із Москви потрібних людей.
І мимохіть постає в уяві образ владного, вимогливого до себе та інших, непохитного у своїх переконаннях і рішучого в діях керівника. Без тіні пихи, без крихти зарозумілості.
— Нікому зі своїх заступників Сергій Павлович не забороняв ухвалювати найважливіші рішення в межах спільно розробленої технологічної лінії. Проте всі мали постійно тримати його в курсі справ. І виходило: з одного боку, повна свобода дій, з іншого — найсуворіший контроль, сила його єдиноначальності. Тож досі дивуємося, як він міг поєднувати стільки покладених на нього завдань.
Під час виступу на чергових Корольовських читаннях у Житомирі академік Раушенбах назвав Сергія Павловича Полководцем космосу. І порівняв його з маршалом Жуковим — геніальним воєначальником Другої світової війни.
— Та сама масштабність мислення, глибинне розуміння подій, осягнення всієї картини битви. І, звісно, вміння визначити основні вузли і напрями удару. Для цього потрібна була неймовірна сила волі, яка часом межувала з диктатурою. Але без неї, мабуть, важко, а то й неможливо було виграти війну з фашизмом. Навряд чи змогли б і ми без цього стати першопідкорювачами космічного простору. Тільки такі велетні вміли вести свої війська до перемоги...
«СП» (так між собою співробітники називали Корольова) цінував своїх соратників і добре знав всеосяжність Бориса Вікторовича. А критикувати — критикував, хоч ніколи не влаштовував йому показових розгромних «спектаклів».
— Сергій Павлович ставив переді мною завдання не в науковій формі, а у суто виробничому плані. Мовляв, щоб літало і не збочувало! Він учив нас не боятися найскладніших проблем, сміливо братися за їхнє розв'язання. Для нього виміром людини була її цілеспрямованість, наполегливість, чесність, відданість. Серед його помічників ніколи не було «чиновників-дипломатів».
На підприємстві, яким він керував, завжди вважали за негідне щось приховати. Всі говорили йому, як на сповіді, лише правду. Бо знали: він допоможе, порадить, підкаже. Люди відчували свою відповідальність за кожен свій крок, за кожне слово.
Коли на якійсь ділянці безпідставно зривали плани — «з пліч голови». Одначе траплялася вимушена затримка, скажімо труднощі у відлагодженні системи, то він навіть заспокоював підлеглих, намагався зняти напруження. Розумів: люди й без того віддавали себе роботі, кілька діб не виходили зі службового приміщення.
Пригадую, готувалися фотографувати зворотний бік Місяця. Раптом щось «заїло». Все робимо ніби як треба, а не йде... Підійшов «СП», подивився, підбадьорив: «Не кваптеся, почекаємо до ранку».
Уже йдучи, на порозі зупинився і підморгнув: «От сміху буде, коли все владнається!».
І люди відчули себе спокійніше, усміхнулися.
Якось йому подали на підпис папір, складений беззмістовно, по-канцелярському. Він пробіг очима і, нічого не сказавши, почав пристрасно читати напам'ять уривок з «Війни і миру». Ми знали: Лев Толстой — його любов. Кожен із нас прагнув ще раз переглянути цей роман, щоб часом не пошитися в дурні.
Закон збереження помилок
За десять років, що пролягли між першою і другою моєю зустріччю з Борисом Раушенбахом, як кажуть, багато спливло води. Упродовж цього часу вчений, крім питань керування в космосі, став самобутнім фахівцем із просторових побудов у малярстві, автором новітньої теорії перспективи.
З приводу цієї «перекваліфікації» й почалася моя розмова з академіком у Житомирі.
— Напевно, Вас, Борисе Вікторовичу, завжди захоплювало образотворче мистецтво. Та нарешті ця пристрасть взяла гору над іншими зацікавленнями, і Ви поринули в досі незвідану галузь.
— Та що Ви! Тут я, можна сказати, з молодих літ залишався середньостатистичною людиною, яка мало що тямить. Відвідував зрідка музеї. І раптом...
— Зненацька осяяло?..
— Ні! Я вдався до живопису з практичних міркувань. Працюючи над системами ручного керування космічними апаратами та іншими об'єктами такого типу, де пілот не має прямої видимості, а послуговується лише телевізійним екраном, я замислився, наскільки точно зорове сприйняття передано в екранному зображенні?
— Як же інакше?
— Хіба митець може правильно передати простір? Він не може уникнути помилок...
— Чи помилялися Рєпін, Боттічеллі, Шевченко?
— Від майстерності це не залежить. Справжній митець ніколи не відхиляється від свого художнього задуму. А от щодо невідповідності, викривлення в передачі простору, то тут помилки неминучі. Коли художник правильно намалює підлогу, то від цього можуть «постраждати» стіни. Не завжди щастить показати на картині предмети, що містяться на різних планах, у співмірності між собою. Проте «взявши масштаб», доведеться знехтувати глибиною зображення.
— Невже це непорушний закон перспективи?
— Закон збереження помилок. Я б виклав його приблизно так: «Можна переміщувати помилки з одного елемента картини на інший, але не можна зменшити сумарного значення їх, яке завжди залишається сталим».
— Отже, ніхто з геніїв не застрахований від прорахунків, тут діє один, спільний для всіх, закон просторової побудови в малярстві?
— Між іншим, це не тільки, сказати б, інженерна, а й психологічна проблема. Космонавт під час ручного керування, як і митець, має справу з двомірним простором: один за пласким зображенням телевізійного екрана пілотує літальним апаратом, інший передає на картині зорове сприйняття простору — з означенням масштабу схожих предметів і глибини. Для космонавта ми запровадили додаткові позначки і сигнали, користуючись, так би мовити, «помилками» майстрів пензля.
— Ви досліджуєте мистецтво з погляду дотримання чи порушення геометричної логіки, але цього, мабуть, замало для аналізу художнього образу?
— Справді, це глибша і ширша проблема. Але мені й такого проникнення в її суть досить, щоб стати мистецтвознавцем, фахівцем у важливій унікальній галузі. За побудовою перспективи я, математик і механік, можу визначити особливості стилю, своєрідність письма, навіть руку майстра. Щоправда, це не так легко, бо спрацьовують різні закони зорового сприйняття навіть під час створення краєвиду й передачі інтер'єру. Хоч загальна закономірність тут одна і та сама, в них різні чисельні величини.
— Ви починали з візантійського та давньоруського живопису...
— Далі простежив мистецтво Давнього Єгипту, Індії, Ірану, вивчав спадщину Сезанна. Кожен із майстрів, який прагнув змалювати реалістичну картину світу, тобто вплинути на почуття й розум глядача, вкладається в рамки моїх формул — чи це фрески Візантії, ікони Андрія Рубльова, картини майстрів Відродження чи, скажімо, полотна російських передвижників. Але авангардистського мистецтва, яке звертається до підсвідомості людей, не можна ще осягти математикою.
— Сучасна геометрія знає багатовимірні простори, досліджує їхні властивості. Вони навіть мають формальний опис у математиці, але зобразити це досі нікому не пощастило. Виходить, це було під силу великим митцям середньовіччя, які, вибудовуючи логічну схему, завдяки геніальному здогаду передбачили новітню геометрію?
— Це було дивовижне відкриття. Ми звикли, що віддалені предмети на картині зменшуються, а в давньоруських митців усе навпаки, збільшуються. Діє «зворотна перспектива»! Де її витоки? В намаганні передати перспективу такою, як її сприймають.
— Невже кожен бачить її по-своєму?
— Аякже! Усе залежить від «звички».
— І що, Борисе Вікторовичу, мистецтво всіх часів і народів можна осягти за допомогою математичних викладок, передати гармонію формулою алгебри?
— Ні, не все. Лише те, яке прагне правдиво відобразити життя, реальність світу, його просторові співвідношення. А про яку точну передачу перспективи може йти мова в абстракціоністів, коли вони намагаються створити «власний» простір, далекий від натури? Їхні картини поки що не підлягають математичному аналізові.
— Математика, що не говоріть, засушує, спрощує естетичний зміст художнього твору.
— Проте вона встановлює тверді об'єктивні закономірності розвитку мистецтва.
— Гадаю, ваші праці з питань просторових побудов у малярстві налякали «чистих» мистецтвознавців.
— Звичайно, більшість записних поціновувачів картин одразу постала проти мене. Основний їхній козир: мовляв, я в алгебру прагнув утиснути гармонію. На думці такого не мав! Математикою намагався збагнути творчість.
— Кого б Ви, Борисе Вікторовичу, могли назвати серед відомих мистецтвознавців своїми прихильниками?
— Мені конче важливий відгук на мої праці видатного знавця давньоруської ікони Леоніда Успенського, паризького професора. Він принаймні не знайшов у мене значних помилок, хоч я в своєму дрімучому атеїзмі міг наробити їх скільки завгодно.
Мав я свого однодумця в особі вже небіжчика Валерія Прокоф'єва. Хоч сперечається зі мною, але поділяє основні мої положення ленінградець Лев Мочалов. Можу сміливо назвати своїм спільником видатного вченого академіка Дмитра Лихачова. Книжки зробили своє: мене шанують працівники Ермітажу і Третьяковки, Російського музею і Музею образотворчих мистецтв імені О. Пушкіна.
— Які у Вас творчі зв'язки з Україною?
— У мене дружина — українка, з-під Кам'янця-Подільського. Свого часу, коли моє ім'я було закрите для преси, я підписував публікації її прізвищем: «Професор В. М. Іванченко». Навіть запозичив ініціали Віри Михайлівни.
— Чи це не вона працює заступником директора з наукової роботи в Державному історичному музеї СРСР?
— Звідки Ви знаєте?
— Свого часу Віра Михайлівна допомагала нам, українським кінодокументалістам, зняти «Ізборник Святослава» за оригіналом, який на зберіганні у фондах музею.
— Дружина завжди ставиться з пієтетом до своїх земляків. Вона археолог.
— Вам доводилося бути в Києві?
— Аякже! Я не міг не бачити фресок і мозаїки Софійського собору. Вони надихнули мене на роздуми про неминущість мистецтва Київської Русі. Може, з них і почалося моє розуміння давньоруського живопису.
Інтерв'ю провів Микола ШУДРЯ
* * *
Від редакції «ДУ». Коли ця публікація готувалася до друку, прийшла сумна звістка про кончину відомого українського письменника і журналіста, Шевченківського лауреата, заслуженого діяча мистецтв, багаторічного автора нашої газети Миколи Архиповича Шудрі. Поділяємо з рідними і близькими біль утрати.
* Проголошений Генеральною Асамблеєю ООН 7 квітня 2011 р.
Відзначається щороку в ознаменування початку космічної ери для людства.
також у паперовій версії читайте:
назад »»»