СТЕПАН ГАЛЯБАРДА: НАЙВАЖЛИВІШЕ В ЖИТТІ — СПРАВЖНІСТЬ
У Львові відбувся ювілейний бенефіс відомого поета-пісняра, заслуженого діяча мистецтв Степана Галябарди. В концерті брали участь відомі виконавці. Степан Галябарда спробував себе і як співак, виконавши власні пісні. Поет-пісняр дав для «ДУ» ексклюзивне інтерв'ю.
— Пане Степане, Ви на львівській сцені спробували себе як співак. Чому вирішили вдатися до такого кроку?
— Перед львівською публікою я сам заспівав. Звичайно, я не Поплавський, не маю такого таланту, як у нього, але Бог дав абсолютний слух і трохи голосу. Виконавці пісень красуються на екранах телевізорів, співають на концертах і ніхто не згадує, що ці пісні написав Степан Галябарда, тому вирішив на свій ювілей (60-річчя) нагадати про свою роль.
— На концерті Ви репрезентували власну книгу і диск. Розкажіть про це.
— До ювілею я спеціально підготував нову книжку своїх пісень, яка називається «Роса любові». Вона коштує 70 грн. Книжка складається з трьох частин: книжка моєї поезії, книжка-пісні, покладені на ноти, третій додаток — компакт-диск, який додавали до цієї книжки. Хто купував мою книжку, той отримував безплатно компакт-диск. На ньому співають Василь Зінкевич, Лілія Сандулеса, Василь Волощук, Оксана Білозір, Олег Марцинківський, Алла Попова, Іво Бобул, дует «Писанка», Алла Кудлай, Степан Гіга, Віктор Павлік, гурт «Дзвони», Павло Зібров, Олексій Пахвала. Усього 18 пісень.
— Як обирали учасників концерту?
— Я написав понад двісті пісень. Давно займаюся професійною творчістю. Моя перша пісня з'явилася у 1988 році. Відтоді в житті було чимало різних цікавих подій. Спалах моєї душі збігся з незалежністю України. Все, що замовчувалося, вирвалося назовні. Ми усвідомили, що ми — українці, в нас глибоке коріння і це вилилося в мою пісенну поезію. Гадаю, що в житті є дві важливі теми: любов до України і до жінки.
Так склалося в моїй творчості, що кожний виконавець брав у мене одну-дві пісні, які найбільше припадуть до душі. Зібров виконує 12 пісень, Кудлай — вісім, Марцинківський — 16, Сандулеса — чотири, Зінкевич — п'ять. Добираючи для концерту виконавців, підбирав під гармонію своєї душі, щоб гармоніювала з розумінням високого почуття до Батьківщини і любові до жінки.
Для мене важливий професіоналізм. Вважаю, що співати українську пісню може людина, котра виросла тут, якій не потрібно пояснювати, що таке калина, синьо-жовтий прапор. На тій тематиці обирав собі виконавців. Для мене найважливіше в житті — глибина і справжність почуттів, непідроблена щирість виконання, словом, справжність.
— Із ким з виконавців складніше працювати, адже кожний має свій характер і вимоги до пісні?
— Слушне запитання, бо під час роботи виникає два варіанти: або ти працюєш на догоду виконавця, підлаштовуєшся під нього, і тоді тобі доводиться жертвувати чимось своїм, зокрема розумінням, сприйняттям... Чомусь всі вважають: якщо пісню заспівав Василь Зінкевич, то вже геній, але не так усе просто. Зінкевич — це висота, до якої я йшов 45 років. Він мені сказав, що як і він, я відчуваю та розумію цей світ. З ним важко працювати, тому що Василь Іванович вимогливий до всього. Кожний звук, півтона в нього має велике значення. Коли ми писали пісню «Новий день над Україною», я не мав ані сну, ані відпочинку. Пісня — це не поезія, взяв книгу і прочитав. Пісня — це звуки, а звуки мають властивість збігатися, бути шиплячими, свистячими. Є так звана мелодика пісні. В пісні фраза повинна закінчуватися на голосну літеру, на відкриту букву, щоб легше співати, бо інакше виходять казуси.
Наведу приклад. Є пісня «Там де біла хата, чимось там покрита...» Зверніть увагу, якщо це проспівати, то на вухо кладеться «дебіла», а не «де біла хата». Це також треба враховувати при створенні пісні.
В Україні готують лікарів, програмістів. Поетів ніхто не готує, а піснярів — тим більше. І те, що пишуть пісні та співає Козловський та йому подібні — це не поезія. Я навчався слова в Чернівецькому університеті професійно — я український філолог. Учив будову слова, знав усі нюанси. Вчив як інструмент професії — слово. Коли дійшов до пісні, з'ясувалося, що цього замало. Існують пісенні закони. Пісня триває чотири хвилини і вона має бути п'єсою в театрі. Людина, слухаючи пісню, має все розуміти одразу. Потрібно її сприймати адекватно до свого життєвого досвіду. Тебе має це схвилювати.
Чому ми сприймаємо одну пісню і не сприймаємо іншу? Крім закладеного змісту, в словах є енергетика. Кожне слово — носій інформації, душі. Тому якщо ви не впливаєте на душу людини, то не отримаєте бажаної реакції, вас не будуть чути. Одні пісні живуть століттями, переходять у народні, тому що в них угадане емоційне, душевне і глибоке. Для кожного твору, пісні має бути своя епоха.
— Чи не заважають робочі моменти дружбі поета і виконавця?
— Люди такі, які вони є: в житті й творчості. Якщо він чи вона має душу, то поет і виконавець розуміють одне одного. Коли прийшов співати за гроші, так вони і ставляться одне до одного. Я всім говорю, в тому числі собі: «Ти ніколи не створиш пісню за гроші». Треба створювати пісню на межі своїх можливостей, «вивернути» самого себе, тоді оточуючим буде зрозуміло, що це — справжнє. Це важка робота.
— Скільки часу у Вас іде на створення пісні?
— По-різному. Одну пісню інколи пишу рік, іншу — за півгодини. Я лежав удома з поламаною ногою, тоді написав за півгодини пісню... Побачив похорон Назарія Яремчука. Ми спільно написали лише одну пісню «Стрілецький романс». У нас тоді було стільки планів! Я побачив людське море, яке заполонило Чернівці. Усе це мене так збентежило, що за півгодини була готова пісня.
Бувають різні моменти в житті, але найголовніше, як і в кожній професії,— ти маєш бути професіоналом. На всіх рівнях халтурять, але коли ти виходиш на сцену, людей не обдуриш. Люди слухають душею. Від того залежить, йдуть люди на виконавця чи ні.
— Що для Вас є стимулом для створення нової пісні?
— Жінки і ще раз жінки. Доти ми чоловіки, допоки нас кохають. Якщо серйозно, то образ жінки закладений у генах чоловіків, а у жінках — образ чоловіка. Нам, поетам-піснярам, особливо треба видобувати в себе все те краще, що є, бо життя буденне. Проте є речі високі й святі, задля яких існує пісня і поезія. Коли пишу пісні, розумію, що кожній жінці хочеться вірити в краще, у вище і уявляти себе принцесою, королевою, то чому їй цього не уявити?
— Яку музику слухаєте самі?
— Музику не слухаю взагалі. Вона мені так набридає протягом робочого дня, адже працюю заступником директора радіо «Промінь». Пісні слухаю безперервно, люблю високу музику, приміром, класичну. Мені подобається скрипка, гітара. Люблю Френка Сінатру. Не слухаю Козловського, Ірину Білик, Таю Повалій. Штучно роблені речі не сприймаю. Не можу слухати фальші. Всюди і завжди шукаю високе і святе.
— Читаєте поезію українських, іноземних поетів?
— Читаю багато різної поезії, але читаю як критик. Мені не подобається сучасна українська поезія. Ідеальний для мене образ Ліни Костенко — єдина неповторна збагненно-незбагненна. Ліна Костенко для мене як буквар першокласника. Перш ніж сісти за написання чергової пісні, мушу перечитати щось з Ліни Костенко, щоб свою душу намагатися піднести до її рівня. Коли читаю Костенко, знаходжу високе і святе, мудре, точне, конкретне і по-жіночому справедливе.
— Як оцінюєте рівень професіоналізму сучасної співочої молоді?
— Нічого нового не відкрию. Ви все самі знаєте чудово. Знаєте, який рівень інтелекту та духовний рівень суспільства. Не може бути пісня красивою, а в людських душах — болото. Мені пощастило творити наприкінці 80-х і до середини 2000-х. То був розквіт української духовності, нації, пісні, віри. Зараз це все пригальмовується. Це не кращий час для української пісні, бо немає ні гастролей, ні можливостей.
Не створено в державі імунітету до негативних явищ. Культуру знехтувано, немає змоги провести концерт у Києві. Свій концерт на 50-річчя проводив у Києві в Палаці «Україна». Це було десять років тому, тоді оренда коштувала 24 тисячі гривень.
Якщо ти зараз не маєш мільйона, немає чого йти до Палацу «Україна» і намагатися провести свій концерт. Ніхто не заробляє концертами на золотий унітаз. Мені хочеться трохи продовжити своє існування в пісні й людей, які співають мої пісні. Можливо, людям буде приємніше від того, що почують мої пісні. Я так сподіваюся!
— Чи потрібна нині мистецька цензура?
— Існує два види цензури: політична та особиста кожного. До політичної ставлюся негативно, бо вже працюю півжиття на радіо і проходив часи такої цензури. То була тупо поголовно адміністративна цензура. А є особиста — це радше самовимога. Колись були художні ради, їх ганьбили, але в цих радах збиралися професіонали, слухали твори — щось бракували, щось схвалювали. Нині все дозволено. Скажімо, книжку можна видати будь-де на будь-яку тему, були б гроші, й ніхто цього не лімітує. Немає редакторів, немає системи, яка б відбирала краще і відсіювала гірше. Тому в цьому світі важко, особливо молодій людині.
— Яке майбутнє української поезії, пісні?
— Десять років тому мені здавалося, що в української пісні велике майбутнє. Зараз думаю, що Україна до незалежності, в часи незалежності й нинішня — це різні держави. Молодь виросла іншою — незаангажованою. Проте нашому поколінню пощастило в тому, що ми мали можливість сказати все, що хочемо: наболіле і це все вилити у піснях. Ми прагнули створити мистецтво. Хочеться, щоб і пісня була великим мистецтвом.
Розпитувала Інна БОРИСОВА
також у паперовій версії читайте:
- ВОЛОДАРІ «КИЇВСЬКИХ ПЕКТОРАЛЕЙ-2011»
назад »»»