СЕРГІЙ ПЄНКІН: МЕНЕ НЕМОЖЛИВО ПЕРЕФОРМАТУВАТИ
Співак Сергій Пєнкін на батьківщині не має звань і регалій, але за кордоном до нього приклеїлися гучні титули — «Принц Срібний» і «Містер Екстравагантність», а його унікальний голос діапазоном у чотири октави занесено до Книги рекордів Гіннесса.
Його кар'єра почалася в Пензенському будинку піонерів, де юне обдаровання від душі співало: «В полдень на опушке собрались кукушки. Ку-ку! Ля-ля-ля!..» Та подальша доля складалася не так невигадливо, як слова цієї дитячої пісеньки.
Певний час Сергій співав у церковному хорі. У музичній школі освоїв фортепіано і флейту. У вільний час катався на скейтборді й танцював брейк-данс. У старших класах підробляв: співав на танцях, у ресторанах і вар'єте.
Потім стрибок у Москву — на маленьку сцену модного ресторану в Лужниках. Невдовзі Сергія почали запрошувати з концертами на найпрестижніші майданчики. Увесь бомонд Москви з'їжджався подивитися на яскравого й несхожого ні на кого артиста з широким діапазоном і незвичайним тембром голосу.
Наприкінці 80-х, у період становлення російського шоу-бізнесу, Сергій Пєнкін зазвичай був на крок попереду: шокуючі костюми яскравих кольорів і незвичайні головні убори. Такі були хіба що в Елтона Джона, Майкла Джексона чи Боя Джорджа.
Пєнкін дійсно був в авангарді, і першим, з тоді ще радянських артистів, вийшов на сцену в напрочуд сміливому образі. Публіка, що втомилася від гімнів і сірих буднів, прийняла Сергія і гідно оцінила його творчість.
Західні промоутери відразу ж відзначили незвичний стиль молодого співака і його вміння виконувати народні пісні в сучасних обробках. Його концерти користувалися шаленою популярністю. Публіка прагнула бачити оригінального самородка з далекої й незрозумілої Росії. Але, гастролюючи за рубежем, Сергій спровокував негативне ставлення до себе радянської влади. Проте, як сильна й цілеспрямована людина, продовжував свої виступи, хоч і перебував під пильним наглядом спецслужб. Він навіть не побоявся перетворити свою квартиру на місце зустрічей відомих і часто заборонених художників, акторів, спортсменів і співаків. Саме в нього вдома можна було одержати ковток волі: подивитися західний фільм або концерт.
Змінилася держава, а разом із нею і порядки. Сергій Пєнкін одержав можливість відкрито заявити про себе на всю країну. Однак і нині він виглядає білою вороною, опозиціонером у мистецтві, оскільки цінує волю, має власну думку й ні під кого не прогинається.
— Сергію, як Ви себе рекомендували б?
— Людина-оркестр, людина-свято. Я веселий чоловік. Прагну, щоб у пісні було все, як у маленькому мюзиклі: святкування, модерність. Класика й течії, що йдуть від неї, завжди популярні. Мені ближча класика, але важко сказати, який я: співаю популярні західні шлягери, російські народні пісні, романси, джазові стандарти, дискотечні пісні. У моєму репертуарі такі твори, як «Примара опери», «Пам'яті Карузо», «Тріумф Дон Жуана», «Арія містера Ікс», «Живёт моя отрада», «Очи чёрные», «Я вас любил», «Вечерний звон»... Я вивчав багато напрямів у музиці, тому я вельми різний.
— Як ставитеся до величання Вас «Принц Срібний»?
— У мене немає звань і нагород від держави. Для мене найвартісніше — титули, які дає публіка. Звісно, «Принц» зобов'язує. Я з бідної родини й принцом не був. Але з дитинства цінував комфорт. Я не любив походи до лісу з наметами й комарами. Може, у цьому виявлялося моє дворянське походження, про яке довідався роки потому. Хоч це не найголовніше в житті. Я спокійно до цього ставлюся. Мені здається, дворянство — у шляхетності. Я побудував дві церкви у Пензі — одну на згадку про маму з татом, другу — для міста. Тепер стало модним бути дворянином, але таким «модникам» я б порадив вкладати гроші в добродійність, а не в західні банки.
— Тож звідки пішло ваше друге ім'я — «Принц Срібний»?
— Це було в Канаді в 90-му році, коли я там виступав. Ми пішли на вулицю фотографуватися. До нас підійшли й запитали: «Звідки ви?» — «Ми росіяни». Нам повірили лише тоді, коли дістали паспорти. Нас запросили наступного дня виступати в нічному клубі в одному шоу з групою «Роллінг Стоунз». Показали по канадському телебаченню й паралельно — у США. Було дуже приємно, що згодом мене впізнавали на вулиці. Заворушилася преса й дала мені це наймення — «Принц Срібний».
— Це правда, що Ви не слухаєте сучасних поп-виконавців?
— Я справді не слухаю сучасну попсу, від якої можна одержати рак вух. Я слухаю «фірмачів»: джаз, негрів, стару класику — «Боні М», Стінга, Паваротті, Елтона Джона, Армстронга, Майкла Джексона... Я вивчаю їхню манеру співати й намагаюся «перекласти» її російською мовою. Я сам пишу музику з 16 років, але для мене тепер це роблять переважно непрофесійні автори. Маститі калапуцяють хіти, які взагалі важко назвати творчістю. Це банальне заробляння грошей і недовговічної популярності.
— Отже, Ви свідомо дистанціюєтеся від рідного шоу-бізнесу. Що Вас як професіонала не влаштовує?
— Чому я від них далекий? Як можна спілкуватися з колегами, які нещирі, з якими нецікаво у творчості, з якими навіть не можна влаштувати джем-сешн? Не сприймаю фонограми, понти «зірок», їхній пафос. Творчості немає. Нема музичного смаку. Багато з-поміж людей у шоу-бізнесі прагнуть тільки одержувати гроші, а не творити. У музиці не може бути моди, тільки стиль. І в кожного виконавця має бути свій, улюблений.
— Чи є у Вас друзі серед вітчизняних виконавців?
— Я не можу сказати, що зовсім не спілкуюся з шоу-бізнесом. У мене є друзі — Валерій Меладзе, Марина Хлєбникова, Ірина Отієва, Іра Понаровська, Сергій Захаров...
— Ви якось сказали, що Вас не показують по телебаченню так само, як і Висоцького. Сильне порівняння.
— Може, і не надто скромне, але слушне. Міг би виїхати на Захід і стати там мільярдером, однак дуже люблю батьківщину. Як справжній патріот, не розумію тих, хто сидить на двох стільцях: отут крадуть, а туди переправляють украдене. Люди забувають, що всі ми ходимо під Богом. Відповідати за вчинене доведеться, доля покарає...
Утім, обговорювати наших політиків і олігархів — справа остання. Краще вже повернутися до розмови про попсу, хоч у ній такий «бєспрєдєл» відбувається — словами не описати! На те, що крутять по «ящикові», без сліз дивитися не можна. Брудної води комерція, що не має нічого спільного з мистецтвом. Справжній смітник, по-іншому й не скажеш. Я принципово відмовляюся платити телевізійникам. І спонсорів у мене немає. Ніхто не хоче вкладати ресурси в справжнього співака, воліючи мати справу з бидляцькою музикою.
— Це Ви про кого?
— У будь-кого пальцем ткни — хоч у народного артиста, хоч у початківця-«фабриканта» — усі співають нісенітницю, яку тільки вдома можна горланити, у стані міцного бодуна. Навіть матірні частівки виконують зі сцени. Куди це годиться? Від нашої попси запросто можна дістати нетравлення шлунка. Вона шкідлива для здоров'я.
— Чи займаєтеся дотепер вокалом? Як підтримуєте «у тонусі» всі чотири октави? Достатньо концертів? До речі, чи не було бажання піти в класичний спів?
— Удома я мало співаю. Вистачає концертів, репетицій. Мені подобається «Арія містера Ікс». Можу її наспівувати. Вельми втішений, що я незалежна людина, а в мистецтві обов'язково треба бути незалежним! Інакше тоді буде мистецтво не справжнє, а замовне. Якщо я наспівую щось удома, то це якісь класичні імпровізації. Найбільше мені подобається духовна, церковна, органна музика.
— Хто, на Вашу думку, є найхаризматичнішим з-поміж закордонних співачок та співаків?
— Шаде, звичайно. Ще Тоні Брекстон, Барбара Стрейзанд. Із чоловіків — Баррі Уайт, Роббі Вільямс, Джордж Майкл і Хуліо Іглесіас. Нещодавно виступала в Москві на закритій вечірці Дженніфер Лопес — як багато хто вважає, дуже сексуальна акторка й співачка. Нічого сексуального в ній я не знайшов. Тому ті, кого я назвав напочатку, мені цікавіші.
Бачив Глюкозу на концерті до Дня вчителя. Я виконав класичні арії, вічні шлягери, а потім з'явилася вона зі своєю «фанерою»... Знайшли кого покликати! Інтелігенція називається! Якщо вже педагоги такі нерозбірливі, що говорити про нафтових босів та інших людей з грошима? Багатство є, а естетства, культури не набралися.
— Це не ваші клієнти?
— На дачах багатіїв співаю вкрай рідко, хоч не бачу нічого стидкого в таких концертах. Головне, щоб люди розумілися на музиці, цінували мою творчість. Мені доводилося виступати в різних місцях. Починав узагалі в ресторанах, співав в «Націоналі», «Інтуристі», «Космосі» і не соромлюся зізнаватися в цьому. Колись і двірником працював, що з того? Нехай соромляться ті, у кого немає ні голосу, ні слуху. Скільки грошей у їхнє розкручування не гати, все одно зірками вони не стануть.
Кривдно інше: у нашій країні, як і раніше, душать і топчуть таланти, відкриваючи дорогу бездарностям зі зв'язками й тугим гаманцем. Почуваюся ізгоєм серед цієї сірості. І йдеться не тільки про мене. Та я не хочу довго на цю тему пасталакати, а то ще подумають, начебто скаржуся або заздрю. Ні, у мене все добре. Маю законні підстави бути задоволеним музичною кар'єрою.
— Ви завжди були таким сміливим? Яскраві вбрання, епатажні вчинки?
— Так. Сміливим і першим був завжди, за що й одержував ляпаси від учителів і заздрісників. Утім, нині змінюю стиль — чорний костюм, чорна сорочка, при цьому — яскраві лаковані туфлі, наприклад, жовті, і такий самий жовтий шарф. Раніше тільки я один був яскравий, а тепер усі, тому й довелося змінити стиль, стати темнішим.
— Перепрошую, але Вас не всі вважають зразком бездоганного смаку.
— Знаєте, у моїх жилах тече дворянська кров. Відчуття стилю і смаку мені прищеплювали з дитинства. Це вроджене. У мене гарне виховання, не сумнівайтеся. Коли вступав до Гнесінки, мама сказала: «Інші йдуть з великими грішми, а ти прийдеш з молитвою».
— Ви одинадцять років не могли скласти вступні іспити. Чому не приймали?
— Не знаю. Вважали, напевно, бездарним. Білою вороною виглядав і тоді. Не тільки в поведінці, а й вокально. Зате в підсумку все вийшло! Як кажуть, є Бог, однак і сам будь наполегливим. Без моїх старань нічого не вийшло б. Сидів би зараз у Пензі, коловся б або горілку жер. Хоч горілку навряд. На неї гроші потрібні. Зазвичай у провінції віддають перевагу чомусь дешевшому і ефективнішому — рідині для розморожування стекол у машині, наприклад.
Це в Москві все блискає й гримить, а на периферії — повне відчуття кінця світу. Мій рідний брат помер від отруєння етиловим спиртом: випив «самопальну» горілку — і привіт. Привезли в реанімацію, але відкачати не змогли. Не стало людини за добу. Напевно, комусь вигідно, щоб народ вимирав. Я буваю на кладовищі у Пензі, де лежать мої батьки, тітка, брат, і бачу: постійно ховають молодь, моїх ровесників, тих, хто ще молодший. Люди згорають від пиятики. Чому? Це державне питання. Краще про щось інше поговоримо.
— Як Ви визначаєте щастя?
— Щастя — значить бути коханим і потрібним. Щастя завжди тікає. Важливо не складати крила. А взагалі, у кожного воно своє. Моє, наприклад, щастя — сцена. У мене немає, повторю, звань народного й заслуженого артиста, але є визнання глядачів. Я збираю зали. І це для мене найголовніше. Знаєте, як тепер кажуть? «Раніше співаки хотіли бути зірками, а тепер зірки прагнуть бути співаками».
— Що таке любов?
— Любов — розуміння одне одного.
— Збираєтеся стати пізнім татом?
— Думаю, пізні діти — це нормально. Згадаймо хоча б приклад Олега Табакова. Вік не має значення. Головне, щоб здоров'я було.
— Що Ви чекаєте: жінку чи слушного випадку?
— Була дружина в Лондоні, та пішла. Я чекаю не меркантильну людину, яка по-справжньому мене покохає. Я часто розчаровуюся в людях, коли пізнаю їх ближче.
— Що для Вас означає бути вільним?
— Не танцювати під чиюсь дудку, не плазувати перед владою й воротилами шоу-бізнесу, бути незалежним у своїй творчості від усіляких «форматів». Прагну співати, наприклад, цю пісню — і співаю!
— Ви якось цитували слова Фаїни Раневської: «Талант приводить до самотності». Чи не занадто це велика ціна за славу?
— Бог дає людині щось одне. І якщо вона — талант, то, безумовно, самотній. По собі це знаю на сто відсотків. Жан Маре, Марлен Дітріх, Мерлін Монро, Фаїна Раневська — усі вони були самотні. Хочеться, звичайно, сімейного затишку, щоб прийшов додому, а там — дружина, гарячий борщ на столі. От був одружений, але не склалося: я постійно на гастролях, вона втомилася чекати.
І все-таки вважаю себе у цілому щасливою людиною. Те, що я в житті хотів зробити, зробив. Знявся в кіно — і не раз! Із симфонічним оркестром працював. Політав на літаку — сам був за штурвалом! Проспівав Ленського в Дніпропетровському театрі опери та балету. Побудував будинок на тисячу квадратних метрів з концертним залом. Відкрив свою вокальну школу. Але хочеться більшого...
Кажу: не допомагайте мені, але й не заважайте. Думаю, що більше зможу зробити на естраді — і не тільки як співак, а як меценат. У Росії мало концертних залів, у тому числі й у Москві. Це соромно. Кремлівський — це не концертний зал. Концертний має бути з гарною акустикою. Коли будують готелі, торгові центри — могли б у них на нижніх поверхах будувати концертні зали. І це в сукупності також приносило б гроші бізнесменам.
— Нині молодому музикантові дуже важко пробитися, якщо в нього немає грошей і зв'язків. Ви б змогли тепер зі своїм унікальним голосом добитися успіху? Чи Ви народилися в потрібний час у потрібному місці?
— Я пізно на велику сцену вийшов. Уявіть собі, в 30 років! Якби це відбулося у двадцять, я б ще більше зміг зробити. Але й за цей час я в себе на батьківщині, повторю, побудував дві церкви.
— Ваша думка про українське вокальне телевізійне шоу «Зірки в Опері», в якому Ви брали участь як член журі?
— Це українська адаптація британського формату Popstar to Operastar. Шоу фрагментами приємно мене вразило. Зайвий раз переконуюся, що Україна — кузня талантів. Гарні були Олександр Пономарьов, Альона Вінницька, Надія Мейхер, Валерій Харчишин. Але більше, ніж усі інші, мене вразила феєрична Джамала. Справжній діамант.
— Як Вам Київ? Де бували, що бачили?
— До Києва я приїжджаю вп'яте поспіль. Катаюся на білому лімузині, живу в п'ятизірковому готелі. Мені дуже подобаються Андріївський узвіз, собори, Києво-Печерська лавра. Хоч як крути, а хрещення Русі відбулося в Києві. А політики все й усіх розділяють. Слава Богові, мистецтво нас поєднує.
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»