ПЕТРО ГОНЧАР: ЗАВДЯКИ ТРАДИЦІЙНІЙ КУЛЬТУРІ МИ ВИЖИЛИ ЯК УКРАЇНЦІ
Гість редакції — Петро Гончар, відомий художник, директор Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара».
Наша розмова про головну справу життя Петра Івановича — музей, створений його батьком, видатним громадським і культурним діячем, талановитим скульптором, живописцем і графіком, самобутнім народознавцем і самозреченим колекціонером.
Відданість власному народові, особистий мистецький і просвітницький хист Івана Гончара перетворили його громадський музей, заснований наприкінці 50-х років, у народну інституцію, своєрідне горнило цілої плеяди діячів української культури. З «гончарівні» в сучасну Україну вийшло чимало науковців, митців, народознавців, спрямованих І. М. Гончаром з псевдонатуралістичної та псевдоакадемізованої радянської школи на світоглядно-філософське, народнопоетичне мислення в національній культурі.
Понад три десятиліття в умовах жорсткого протистояння тоталітарному режимові він проводив титанічну роботу. Уся його діяльність була спрямована передусім на комплексне вивчення, реконструкцію та популяризацію українських культурних традицій минувшини. У результаті народилася збірка перлин народних старожитностей.
1993 року в Києві було створено державний Музей Івана Гончара, однак уже по смерті його фундатора — лауреата Державної премії ім. Т. Шевченка (1989), народного художника України, одного з ініціаторів створення Українського товариства охорони пам'яток історії та культури, а також Музею народної архітектури та побуту України.
За десятиліття Музей Івана Гончара перетворився на Український центр народної культури, що проторює собі шлях за дороговказами свого незабутнього засновника: надбання української культури мають бути відкритими для суспільства, висвітлюватися вповні, віднаходити своє спадкоємництво й розвиток у всіх сферах життя нації. 2009 року музей (вул. І. Мазепи, 29) здобув статус Національного.
— Петре Івановичу, навіть розташування Музею викликає трепет. Чим цікава місцина і будівля?
— Віддавна величні пагорби, що височіють у Києві на правому березі Дніпра і тягнуться далеко вниз за течією, були святою землею для загадкових цивілізацій, слугували надійним прихистком для духовного подвижництва, ставали осередками науки і культури. Саме на цих святих горах поставали храми українського духу, що впродовж віків оберігали нетлінні скарби народу, а з тим — забезпечували його незнищенність, спадкоємність традицій, формували надійні орієнтири подальшого поступу.
Символічно і вочевидь не випадково саме тут у середині минулого століття зусиллями однієї людини було закладено підвалини потужної твердині українства, що вже в нашу, новітню, добу відкриває широку браму усім спраглим духовного причастя нації.
У 1991 році, через кілька днів після обрання президентом України Л. М. Кравчука, відбулася між ним і моїм батьком зустріч, під час якої обговорювалися питання створення державного музею на базі його колекції. Президент запропонував на вибір приміщення, які належали на той час Міністерству оборони України,— будинок гарнізонної гауптвахти (нині там адміністрація Музею історії ВВВ та Музей прикордонних військ) або колишню садибу військового генерал-губернатора, в якій тоді містився гуртожиток працівників МО України та кілька військових адміністративних підрозділів.
Безсумнівно, Іван Макарович виявив бажання розмістити свій музей в історичній садибі — пам'ятці архітектури XVIII–XIX ст. Будівля була зведена в 1757–1762 рр. за проектом архітектора Семена Каріна (1733–1797). У її спорудженні брав участь видатний зодчий Степан Ковнір.
Батько інтуїтивно відчув прекрасні об'ємно-просторові можливості цього приміщення для створення багатофункціонального центру народної культури. Саме таким він уявляв майбутній державний музей. Ця ідея зародилася і сформувалася впродовж десятиріч у його приватній хаті-музеї, в будинку, де він жив і творив.
— У чому полягає місія НЦНК «Музей Івана Гончара»?
— Бути передовою сучасною установою з вивчення, збереження, інтерпретації та презентації традиційних культурних цінностей і культурної самобутності України. Музей-центр націлений на зміцнення культурного коріння української спільноти, культивування традиційних духовних пріоритетів. Ми прагнемо стимулювати мистецьку творчість, інноваційність, креативність; забезпечувати невпинний розвиток і спадкоємність кращих культурних традицій; сприяти міжетнічному взаєморозумінню і співпраці між народами і державами; ефективно слугувати суспільству шляхом влаштування музейних виставок, наукових форумів, фестивалів, надання культурних, мистецьких, дослідницьких, навчальних та освітніх програм різним спільнотам, студентам, дослідникам і вченим, митцям і народним майстрам, туристам і найширшому колу багатокультурної аудиторії.
— Чи допомагає статус Національного розв'язувати проблеми Музею Івана Гончара? Які є найболючіші «гальма» — бюрократичні, організаційні, фінансові, інші?
— Єдиним плюсом у діяльності музею після надання нам статусу Національного є невелике збільшення науковим працівникам (і тільки!) заробітної плати. А так усі проблеми залишилися — і бюрократичні, і організаційні, і фінансові.
По-перше, досі ми не маємо повної постійнодіючої експозиції. Вона зроблена менш ніж наполовину. По-друге, фондові приміщення музею не відповідають жодним нормам. По-третє, така кількість штатних одиниць, які ми маємо, не забезпечує виконання наших статутних завдань у повному обсязі. Словом, і досі є музейним «напівпродуктом». Щоправда, з цим ресурсом спромоглися набути статус Національного, хоч і не це було головним нашим завданням. Метою закладу, повторю, є популяризація української традиційної культури.
— Ваша оцінка музейної справи в Україні?
— Вона перебуває в глибокій кризі, як і будь-яка справа в Україні. Кількасот років, не маючи своєї держави, ми майже позбулися власної аристократії, інтелігенції. Професійна (академічна) культура працювала то на Варшаву, то на Москву, тому й виник хронічний культурний (а звідси і державотворчий, економічний) провінціалізм.
— Як реально можна змінити «музейну ситуацію» на прикладі Музею Гончара, якщо пробудження держави (мається на увазі чітка програма в царині культури) не передбачається?
— Я гарячково вишукую вихід. Думаю, що найбільше здобутків у культурному житті українців маємо в традиційній українській культурі, завдяки якій і вижили як українці. Але без української академічної, професійної культури ми як державна нація не відбудемося. Тому, маючи цілющі культурні джерела, потрібно плекати свою українську Академію.
Щодо нашої діяльності музею, намагаємося переймати досвід іноземних країн, шляхом відвідування музеїв за кордоном, проведення міжнародних конференцій, семінарів, студій, а також більш глибокого та фундаментального вивчення нашої власної традиції у цій справі.
— Ви ініціювали модернізацію музею на ґрунті інтеграції високих технологій, зміни концепцій експозицій. Розтлумачте детальніше суть проекту.
— Навчившись трохи у світу, збираємо навколо себе однодумців, які б могли реалізувати наші ідеї створення органічного музею сьогодення, з відповідною якістю домашнього Музею Івана Гончара.
Його якість — це правда, щирість, актуальність, любов. А органічність — це відповідність форм подачі музейних ідей, тем, сюжетів світосприйняттю сучасника.
Нещодавно в нас у рамках «круглого столу» «Капітал і мистецтво» було представлено спільний проект Музею Івана Гончара та Фонду Миколи Бабака щодо модернізації музейного простору відповідно до сучасних тенденцій сприйняття мистецтва.
Представники української культури, держави та бізнесових кіл обговорили поточний стан меценатства в Україні, пошук можливостей поєднання капіталу та мистецтва, розглядали філантропію як стратегічний аспект розвитку бізнесу, шляхи розуміння між державою, бізнесом та культурою, використання сучасних технологій у популяризації мистецтва в Україні, а також ділилися власним досвідом створення та просування мистецьких проектів в Україні і за її межами.
Мені здається, що ганебна ситуація склалася, на жаль, лише в Україні. В інших країнах це питання давно вже вирішено. По суті, всі мистецькі інституції — музеї, архітектура, літературні твори — було створено із залученням приватного капіталу.
— Але для цього держава має законодавчо заохочувати меценатів.
— Ото ж бо. Залучення інвестицій — необхідна умова для динамічного розвитку сучасних культурних інституцій. А поки що... всі гості заходу одностайно закликали представників бізнесу взяти участь у реалізації багатообіцяючого проекту та продовжити славну традицію Терещенків і Ханенків, яких, завдяки ефективній меценатській діяльності, до цього часу пам'ятає вся Європа. Водночас, для залучення бізнесу у розвиток культурних об'єктів, музеям та іншим мистецьким осередкам потрібно стати більш відкритими та привабливими для потенційних спонсорів і меценатів.
Одним із перших приклад відкритості та готовності до змін продемонстрував саме Музей Івана Гончара.
Проект передбачає, як ви правильно сказали, модернізацію музею за допомогою інтеграції високих технологій на музейний простір, зміни концепції експозицій та перетворення його на сучасний музейний центр, який популяризуватиметься за допомогою сучасних маркетингових технологій. Суть у тому, що відвідувач матиме змогу сприймати експозицію не тільки на візуальному, а й на емоційному рівні. Створення віртуального простору музею дасть змогу збільшити можливості показу експозицій. Музейна картинка складатиме єдину інсталяцію, створену зі звуку, відео та фото, яка дозволить «зануритись» у простір музею.
Відомий російський арт-критик, куратор багатьох виставок, у тому числі й Українського павільйону на 51-му Венеціанському бієнале Михайло Сідлін зазначив, що в стінах музею Івана Гончара накопичена неймовірна кількість історичного та культурного багатства, але фізичного простору замало. Стоїть завдання — створити віртуальний, простір, в якому відвідувачі змогли б ознайомитися з його багатствами за допомогою нової техніки — плазмових екранів, відеопроекцій. Модернізація музею, з одного боку, збільшить можливості для показу його колекції, а з іншого — створить зовсім новий образ музею.
— Але ж є й позитивний досвід залучення меценатів...
— Так, про свій досвід у залученні інвесторів до реалізації культурних проектів розповіли Олег Скрипка та Павло Гудимов.
Скрипка зауважив, що слоган «любіть українське» — не просто слова, а стратегічно важлива річ. Треба культивувати це в сім'ях, інакше нічого не зміниться. Тож ми, діячі культури, маємо власним прикладом сіяти позитив, писати закони, сперечатися з владою — передусім міністерства культури і освіти повертати обличчям до людей.
А тепер процитую галерейника Гудимова: «Капітал та мистецтво» — дуже слизька та складна тема. Вона двостороння, адже мистецтво потрібно капіталу та навпаки, так чи інакше вони взаємодіють. Я шість років професійно займаюсь візуальним мистецтвом. Минулого року ми створили 10 музейних проектів від Музею академіків у Вінниці до Дніпропетровського художнього музею. Кожен із нас має свій досвід, і якщо будемо його передавати, то можливо й буде капітал у мистецтві».
Цей захід викликав хвилю дискусій, які, безперечно, стануть першим кроком до відродження традицій меценатства в Україні. Першим каменем у фундаменті відбудови стане реалізований проект модернізації музейного простору Музею Івана Гончара. То ж представникам бізнесових кіл варто прийняти запрошення до партнерства, яке потрібне і музею, і вітчизняному бізнесу, і всім тим, хто не байдужий до культурного багатства України.
Суть проекту не тільки в тому, що і як показувати в музеї, а в який спосіб це все реалізувати. На бюджетні кошти не розраховуємо. Не знаю також, чи скоро буде ухвалено закон про благодійництво. Розраховуємо на нових Терещенків та Ханенків, адже знаємо, що вже в Україні з'явилися приватні музеї. А ще — на підтримку благодійних фондів, бо капітал їм більше довіряє.
Нас не раз підтримував Міжнародний благодійний фонд «Україна-3000», фонд Рената Ахметова «Розвиток України», а також Фонд сприяння розвитку мистецтв. Мали підтримку від ЗАТ «Оболонь», від депутатів, зокрема Миколи Томенка. Їхня мотивація, думаю, якість нашої діяльності. Наш проект — це рух назустріч один-одному, з одного боку, якість нашого музейного товару, з іншого — розуміння і культурний рівень інвестора, спонсора, відвідувача. Тобто ми як громадське суспільство формуємо своє культурне середовище за свої кошти, таким чином, самі безпосередньо впливаємо на ситуацію в цій сфері.
— Чи задоволені Ви кількістю відвідувачів? Хто здебільшого приходить до Музею Івана Гончара?
— Ні, не задоволений. І це проблема не тільки музею. Це проблема нашого культурного життя. У суспільства не виховано такої потреби. Радянська ідеологія, яка заполітизувала музеї, відбила це бажання. Тому ми багато чого вигадуємо, щоб заманити людей до музею, водночас це нас підштовхує значно активізувати роботу.
Найбільше тішить, що до нас дедалі більше приходить молодь, яка цікавиться своєю національною культурою.
— Чи є аналоги вашого Музею за кордоном? Назвіть конкретно. Чим вони вирізняються?
— Якщо наш музей називати етнографічним, то таких багато. Тут головне, яке завдання виконує музей, а в різних країнах різна культурна, політична, економічна ситуація, що й породжує розмаїття таких музеїв як взаємодії з цими суспільствами.
Бачив етнографічний музей з найновішим технічним і дизайнерським оснащенням, в якому не було відвідувачів. Бачив етнографічний музей, до якого стояли черги, хоч експозиція була зроблена ще в 60-ті роки. Головне — відповідність діяльності музею запитам суспільства.
— В якій формі члени вашої сім'ї беруть участь у розвитку музею?
— У формі матеріальної підтримки. Це поповнення колекції, технічне забезпечення діяльності музею. Також безпосередня участь в організації культурно-мистецьких заходів, тим паче, що я маю таких співучих помічників, як Ніна і Тоня Матвієнко.
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»