МІСЦЯ НЕСВОБОДИ
В Україні в неволі щороку перебуває майже мільйон осіб. Це дорівнює населенню такого міста, як Дніпропетровськ, або Волинської області. Тільки 15% з цієї кількості — у в'язницях, решта — в закладах, які не пов'язані з кримінальною юстицією. Вони підпорядковані міністерствам освіти, науки, молоді та спорту, охорони здоров'я, соціальної політики, стверджує провідний експерт Харківського інституту соціальних досліджень (ХІСД) Андрій Черноусов, представляючи результати праці своїх колег.
Простір для зловживань
Загальна кількість місць несвободи в нашій країні становить 5,5 тисячі. Це місця, звідки людина не завжди може піти самостійно. Є заклади, куди людина може потрапити, але не зможе вийти. Щоб помістити її туди, не потрібно рішення суду, тож особа не може оскаржити його, скористатися допомогою адвоката. Це дає простір для зловживань.
До таких місць експерти ХІСД відносять інтернати, деякі лікарні, спеціальні школи, училища, навіть зони для розміщення транзитних пасажирів у міжнародних аеропортах, адже виникають ситуації, коли люди вимушені перебувати там тривалий час, а їх доступ до води, їжі, сну тощо обмежений. Умови перебування там затриманих пасажирів в українському законодавстві не визначено.
У місцях несвободи необов'язково масово порушують права людини, але такі факти все ж є. Про кричущі ситуації, які інколи складаються в інтернатах для дітей-інвалідів, геріатричних і психоневрологічних закладах, повідомляла преса. Йшлося про насильство щодо підопічних цих закладів, примушування до праці, ненадання медичної допомоги, захоронення без огляду.
Незабаром виповниться шість років, як Україна ратифікувала Факультативний протокол до Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання. Це означає, що наша держава повинна була без зволікань створити незалежний орган для моніторингу місць несвободи (загальноприйнята назва — національний превентивний механізм проти тортур).
Утім, незважаючи на широку підтримку з боку Глави держави, Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, Міністерства юстиції, а також підготовлені до розгляду два відповідні законопроекти, справа не зрушила з місця. Наша країна не виконала своїх зобов'язань. Це визнали також представники підкомітету ООН з питань попередження катувань.
Однак необхідність створення такого превентивного механізму (НПМ) ніхто не піддає сумнівам, а в середовищі дотичних до цього фахівців та правозахисників не вщухають дискусії щодо того, яку модель слід обрати.
У будь-якому разі необхідно провести інвентаризацію місць несвободи, адже це допоможе обрати найоптимальніший шлях. Цю справу за підтримки Міжнародного фонду «Відродження» виконали експерти ХІДС під керівництвом його директора Дениса Кобзіна і навіть видали посібник під назвою «Місця несвободи в Україні».
Інвентаризація: несподівані результати
Як розподілені ці 5,5 тисячі місць між міністерствами та відомствами? Найбільша їх кількість — 2233 — належить МВС, де катування, як стверджують правозахисники, перетворилося на рутинну практику. Це — органи внутрішніх справ, кімнати для затриманих, ізолятори тимчасового тримання, спецприймальники, приймальники-розподільники для дітей, спеціальні конвойні автомобілі (автозаки) та спеціальні палати в медичних установах. До традиційних місць несвободи належать і ті, які перебувають у віданні Державної пенітенціарної служби (слідчі ізолятори, виправні та виховні колонії, виправні центри — 184 місця) та СБУ (ізолятор тимчасового тримання — 1 місце).
Експерти ХІСД зараховують до цього переліку також Міноборони, маючи на увазі не тільки гауптвахти та дисциплінарні батальйони, а й військові частини і дислокації флоту, адже їх відвідання громадськістю не передбачено (704 установи). Наступна — Державна судова адміністрація (йдеться про кімнати або камери для утримання підсудних — усього 349 місць). Входять до списку місць несвободи пункти тимчасового утримання, спецприміщення, зони для розміщення транзитних пасажирів у міжнародних аеропортах (вони перебувають у підпорядкуванні Державної прикордонної служби і налічують 112 місць), а також два місця тимчасового перебування нелегалів (у складі Державної міграційної служби).
Зовсім несподівано до зон несвободи віднесено дитбудинки, школи-інтернати, школи та ПТУ соціальної реабілітації (всього 811 установ, підпорядкованих Міносвіти), будинки дитини, центри медико-соціальної реабілітації дітей, психіатричні та психоневрологічні лікарні (134 установи мережі Мінохорони здоров'я). Входять до цього переліку також дитячі будинки-інтернати, будинки-інтернати для людей похилого віку та інвалідів, геріатричні пансіонати, пансіонати для ветеранів війни і праці, психоневрологічні інтернати, різноманітні реабілітаційні центри, притулки для дітей (525 установ, підпорядкованих Мінсоцполітики).
Створюючи таку класифікацію, експерти ХІСД виходили почасти з того, наскільки суворим є режим згаданих установ, наскільки добровільно можуть потрапити туди люди. Часто особи, які там перебувають, не мають доступу до медичної та юридичної допомоги, інформації, належних програм реабілітації, адаптації та соціалізації. Людина може залишатися в стаціонарних закладах усе життя (її переводять з одного в інший), без шансу повернутися в суспільство.
Так, дитину, яка має розумові або психічні відхилення, в трирічному віці можуть помістити в дитячий будинок-інтернат, а після 18 років перевести в психоневрологічний інтернат для дорослих. Клієнти таких установ у разі неналежного поводження не можуть поскаржитися, а їхні контакти із зовнішнім світом обмежені через хворобу або віддаленість закладу, в якому вони перебувають.
Враховуючи розмаїття категорій осіб у місцях несвободи, а також власний досвід їх моніторингу, експерти ХІСД акцентують увагу на важливих особливостях, які необхідно врахувати при розробці НПМ. Зокрема, вони зазначають: неможливо розробити єдиний алгоритм відвідування цих установ, а це означає, що для таких процедур потрібна велика кількість фахівців і волонтерів.
Нормативно-правова база, що регламентує діяльність подібних місць, не завжди відповідає міжнародним документам, ратифікованим нашою країною. Низка нормативів застаріла, і це саме по собі створює передумови для порушення прав людини.
Поліпшити ситуацію мав би державний та громадський контроль. Однак держава до своїх обов'язків ставиться формально (у деяких випадках це можна закинути й органам прокуратури), а громадськість зазвичай не має доступу до подібних установ. Тож запровадження НПМ є вкрай актуальним для зниження ризику жорстокого поводження в місцях несвободи.
Ніна КЛИМКОВСЬКА
також у паперовій версії читайте:
- НЕ ПОРОДЖУВАТИ НАСИЛЬСТВО
- ЗАПИТУВАЛИ— ВІДПОВІДАЄМО
- ОДИН КВАДРАТНИЙ МЕТР НА ОСОБУ
назад »»»