ТОМИ, НАЧЕ ВІХИ ЖИТТЯ
Сімдесят років тому — 14 березня 1942-го — в старовинних Лубнах на Полтавщині народився Леонід Андрієвський, народний художник України, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка, член національних спілок художників та журналістів України, графік, живописець, мистецтвознавець, публіцист і майстер-художник книги, а в роки Незалежності — ще й видавець.
Перенестися у вікопомні для колективу дніпропетровського КБ часи нам допомогло як знайомство зі спеціалізованими виданнями з ракетно-космічної тематики, так і ексклюзивне інтерв'ю, яке кореспондентові «Демократичної України» днями дав Володимир Горбулін — член президії Національної академії наук України, академік НАНУ та Міжнародної академії астронавтики, лауреат державних премій — СРСР і України, чий трудовий шлях розпочався у 1962-му саме в ОКБ-586, де він працював майже п'ятнадцять років.
І бойові, і космічні
— Від жовтня 1961-го по травень 1962-го,— згадує Володимир Павлович,— я, тоді студент випускного курсу фізико-технічного факультету Дніпропетровського університету, проходив у згаданому ОКБ переддипломну практику. Саме під час цієї практики потрапив у проектний відділ № 32, очолюваний Юрієм Олексійовичем Сметаніним, який, до речі, став керівником мого дипломного проекту (присвяченого пошуку рішень щодо керування польотом бойових блоків ракети на етапі їхнього наближення до цілі — за рахунок управління аеродинамічними якостями).
— Співробітники відділу Сметаніна,— веде далі В. Горбулін,— тоді займалися не тільки розробками головних частин стратегічних ракет (їхніх бойових блоків), а й виконували — разом із деякими іншими підрозділами ОКБ-586 — опрацювання варіантів ескізного проекту першого в біографії цього КБ космічного апарата, у робочій назві якого за літерами ДС проглядалася його приналежність за місцем створення (абревіатура означала «дніпропетровський супутник»).
Наприкінці 50-х — на початку 60-х років у тодішньому СРСР відбувався перший етап космічних досліджень, здійснюваних за допомогою найпростіших безпілотних апаратів, а згодом і пілотованих кораблів, де першим космонавтом став Юрій Гагарін. На той час наші відомості щодо факторів, які визначають умови у навколоземному космічному просторі та їхній вплив на людський організм, були ще далекими від нинішніх наукових знань у цих сферах.
— Тож не дивно,— зазначає Володимир Павлович,— що Міжвідомча науково-технічна рада, очолювана тоді академіком Мстиславом Всеволодовичем Келдишем, приділила увагу такому напряму, як створення безпілотних супутників — космічних апаратів, котрі призначалися не лише для виконання тих чи інших прикладних завдань (як оборонних, так і народногосподарських), а й для вивчення іоносфери та магнітосфери нашої планети і «ближнього космосу», досліджень Сонця, сонячно-земних зв'язків тощо.
— Оскільки керівник розташованого у Підмосков'ї ОКБ-1 Сергій Павлович Корольов зосередився тоді переважно на пілотованій космонавтиці, хоч очолюване ним конструкторське бюро створило і запустило кілька безпілотних космічних апаратів МС (ця абревіатура означала «малий супутник»), створення серії нових супутників було доручено дніпропетровському ОКБ-586 на чолі з Михайлом Кузьмичем Янгелем (водночас із головним завданням цього колективу — розробкою нових типів стратегічних бойових ракетних комплексів),— зазначив Володимир Горбулін.
До того ж дніпропетровці мали намір для виведення створюваних ними космічних апаратів на навколоземні орбіти використовувати як ракету-носій одну з розробок цього ж конструкторського бюро. Адже наприкінці 50-х у Дніпропетровську в ОКБ-586 створили й успішно випробували одноступеневу стратегічну ракету Р-12 (або 8К63) на висококиплячих компонентах палива і з автономною системою керування. Цю ракету у березні 1959-го прийняли на озброєння радянських ракетних військ, а на Заході (у США та в НАТО) вона отримала індекс SS-4 і назву «Сандал».
У тому ж дніпропетровському ОКБ група ентузіастів на чолі з В'ячеславом Ковтуненком ще в 1958-му порушила — і згодом вирішила — питання щодо розробки двоступеневої ракети-носія космічного призначення — на базі отієї одноступеневої Р-12, до якої пропонувалося додати другий ступінь, двигуни якого мали працювати на рідкому кисні та несиметричному диметилгідразині.
У серпні 1960-го вийшла урядова постанова, котра передбачала розробку в ОКБ-586 — на основі вже згаданої нами бойової ракети Р-12 (8К63) — ракети-носія, яка отримала робочий індекс 63С1 (надалі — 11К63), та створення десяти космічних апаратів, запускати які мали саме цими носіями.
Щоб ніхто не здогадався...
Місцем запусків нових двоступеневих ракет, які отримали офіційну назву «Космос», визначили один із шахтних комплексів «Маяк» на полігоні Капустин Яр, що у нижньому Поволжі — в Астраханській області (ракетники і творці ракетно-космічної техніки скорочено іменували його КапЯр). Для цих випробувань у Дніпропетровську розробили і виготовили два космічні апарати «ДС-1».
Перший випробувальний запуск ракети-носія «Космос» із супутником «ДС-1» відбувся в КапЯрі у жовтні 1961-го. Проте тоді, мовою випробувачів, «спрацювали за пагорб» (російською — «за бугор»): ракета зійшла з розрахункової траєкторії й припинила своє існування (разом із космічним апаратом). Під час розслідування з'ясувалося, що це сталося аж ніяк не з вини дніпропетровських творців ракети-носія. Причиною аварії виявився вихід з ладу виготовленого на одному із заводів у Саратові датчика регулювання швидкості, котрий не витримав вібрацій під час польоту.
Наступний запуск ще однієї ракети-носія «Космос» із другим зразком супутника «ДС-1» призначили на січень 1962-го. Але і цей завершився невдачею: трохи не вистачило наявного у баках окислювача — рідкого кисню, через що двигун другого ступеня ракети відпрацював на три секунди менше розрахункового часу,— і з цієї причини супутник не вийшов на навколоземну орбіту.
Оскільки після втрати обох «ДС-1» на виробництві тоді більше не було чергових апаратів цього типу, вирішили — задля економії часу — дещо спростити конструкцію супутника і склад його бортової апаратури. Тож новий космічний апарат, котрий позначили як «ДС-2» (його у Дніпропетровську виготовили менш ніж за два місяці), являв собою сферу з кількома стрижневими антенами, а всередині супутника розмістили радіопередавач.
— 16 березня 1962 року на полігоні Капустин Яр з шахтного комплексу «Маяк» було здійснено успішний запуск дніпропетровської ракети «Космос», яка вивела на навколоземну орбіту також дніпропетровський супутник «ДС-2». Він, відокремившись від другого ступеня носія, надіслав у ефір сигнали свого радіопередавача, почуті на Землі,— згадує Володимир Горбулін.— Загалом «ДС-2» проіснував на орбіті протягом сімдесяти діб — до 25 травня того ж року.
Тут варто зазначити, що через тотальне тодішнє засекречування в СРСР практично майже всього, пов'язаного з ракетно-космічною технікою і тими, хто її створював, замість «ДС-2» (мабуть, щоб хтось не угледів у абревіатурі натяк на Дніпропетровськ), у повідомленні ТАРС про цю подію, як уже зазначалося на початку нашої розповіді, запущений супутник отримав назву «Космос-1». Та й наступні дніпропетровські космічні апарати цієї серії також іменувалися «космосами» з тим чи іншим порядковим номером. Зокрема, у тому ж 1962-му дніпропетровськими ракетами запустили ще два створені там же супутники, які у тодішній вітчизняній пресі фігурували як «Космос-6» і «Космос-8».
А за перші чотири роки експлуатації цієї ракетно-космічної техніки з полігону КапЯр за допомогою ракет-носіїв «Космос» на навколоземні орбіти було виведено понад два десятки штучних супутників нашої планети із цього сімейства космічних апаратів, завдяки яким вирішували різноманітні наукові, народногосподарські та інші завдання.
Палітра супутників
Згадуючи ті часи, Володимир Горбулін у розмові з автором цих рядків назвав декого з фахівців ОКБ-586, які плідно працювали над створенням перших дніпропетровських космічних апаратів. Це, зокрема, Юрій Сметанін, Сергій Кавелін, Михайло Кормильцев, Віталій Талан, Микола Жариков, Валентин Руденко, Анатолій Петренко, Володимир Данельський, Ваддар Пащенко та чимало інших.
Через деякий час після запуску «ДС-2» — у липні 1962 року — в структурі ОКБ-586 було організовано підрозділ з космічної тематики — комплекс-8 на чолі з В'ячеславом Ковтуненком. А згодом В'ячеславу Михайловичу вдалося переконати головного конструктора ОКБ Михайла Кузьмича Янгеля у доцільності й перспективності подальшого розширення робіт космічного спрямування — і в жовтні 1965 року на базі згаданого комплексу-8 було утворено спеціалізоване КБ-3, завданням якого визначили розробку космічних апаратів.
У Дніпропетровську під час першого, пошукового, етапу робіт із космічної тематики в 60-ті роки створили вісім типів космічних апаратів. Серед них — «ДС-МО» (на ньому дніпропетровські фахівці вперше у світовій практиці реалізували принцип аерогіроскопічної стабілізації космічного апарата), «ДС-МГ» (він здійснював глобальну зйомку магнітного поля Землі) та інші супутники.
Надалі з ініціативи КБ «Південне» було прийнято рішення про створення першої у світі серії уніфікованих космічних апаратів для виконання різних дослідницьких завдань. А саме — на базі єдиної уніфікованої платформи ДС-У в Дніпропетровську створили три модифікації супутників наукового призначення — «ДС-У1», «ДС-У2» і «ДС-У3». А загалом у цій серії (яка у відкритій пресі тих часів отримала назву «Інтеркосмос») було створено й виведено на навколоземні орбіти близько п'ятдесяти супутників, апаратура яких допомагала вирішувати завдання різних міжнародних (за участю близько десяти країн) наукових досліджень.
У 70-ті роки в КБ «Південне» — з огляду на велику актуальність фундаментальних досліджень навколоземного космічного простору і сонячно-земних зв'язків — були створені автоматичні універсальні орбітальні станції (АУОС) у двох модифікаціях — АУОС-3 (з орієнтацією на Землю) і АУОС-СМ (з орієнтацією на Сонце).
Наступний етап діяльності призвів до створення у тому ж КБ низки космічних апаратів, призначених для дистанційного зондування поверхні Землі (ДЗЗ).
— А вже у незалежній Україні,— підсумував Володимир Горбулін,— для реалізації різних програм ДЗЗ дніпропетровці створили і вивели на орбіти супутники «Січ-1», «Океан-О», «Січ-ІМ», «ЄгиптСат» і нарешті «Січ-2», який нині працює в космосі, передаючи звідти численні й різноманітні знімки земної поверхні в оптичному діапазоні.
Вадим ФЕЛЬДМАН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»