ВАЛЕРІЙ ГУЖВА: СТАВЛЕННЯ МОЖНОВЛАДЦІВ ДО ЛІТЕРАТУРИ ПРИНИЖУЄ УКРАЇНУ
Сьогодні наші читачі мають можливість зустрітися з одним із видатних письменників України Валерієм Гужвою. Він має колосальний життєвий досвід, оскільки є учасником кількох історичних «епох» — сталінсько-хрущовсько-брежнєвської — і нині осмислює-змальовує буття незалежної України.
Валерій Федорович народився 31 липня 1936 року в місті Красноармійську (Гришине) на Донеччині в сім'ї учителів. Евакуацію пережив у Таджикистані. Середню школу закінчив на Закарпатті, в місті Ужгороді. У 1958-му одержав диплом журналіста в Київському університеті імені Тараса Шевченка.
Набув універсальності — як редактор, критик, поет, публіцист, прозаїк — на Київській студії телебачення, в журналі «Малятко», видавництвах «Молодь» і «Український письменник». «Писав усе — окрім доносів і оперних лібрето».
Валерій Гужва — лауреат найпрестижніших всеукраїнських літературних премій, зокрема імені В. Сосюри та Ю. Яновського, українсько-австрійської премії «Айстра».
Автор понад двох десятків книжок. Тільки протягом останніх п'яти років у пана Валерія вийшло їх шість: дві поетичні — «Сплеск весла», «Порцеляновий янгол» і чотири прозові — «Вертоград», «Вежа», «Стигма. Привид Шекспіра», «Спроба жити». Ці твори викликали чималий читацький резонанс, а Валерій Гужва набув стійкої репутації живого класика.
— Пане Валерію, хай камертоном нашої розмови стане з'ясування ролі письменника. Колись його вважали інженером людських душ. Хтось каже, що письменник — це своєрідний сейсмограф. Нині можна почути, що книжкотворення — це суто бізнес. А на вашу думку, як можна визначити працю і роль письменника, тим паче українського?
— Формула «письменник — інженер людських душ» — це виплід тоталітарної системи. Я не пам'ятаю, чи Максим Горький її перший ужив, але підхопив точно Сталін. Так само і створення Спілки письменників у 1934 році було, власне, замовленням диктатора. Твердження, що письменник може накреслити, обрахувати, сконструювати і запустити, як движок, чиюсь душу, хибне. Це абсолютно не схоже на природу людської творчості, будь-якої — письменника, художника, композитора тощо.
У людини, яка має відповідну душевну потугу, інколи, а найчастіше надовго, виникає бажання сповідатися перед людьми і перед собою. І в такому разі за наявності хоч крихти таланту вона починає свою дорогу. Утім, добре, коли людина розуміє, що на цьому шляху вона має шануватися, бо людство дало стільки прикладів безсмертних творів, що конкурувати з ними зухвало. Хоча... Ставити перед собою високі завдання — не завадить.
Українська література пройшла досить великий страдницький шлях, особливо в період радянський. Ми всі знаємо, як безмежно великі таланти ставали на шлях конформізму. І все одно навіть за тих умов були такі, справді непохитні колоси, як Максим Тадейович Рильський, Микола Платонович Бажан. Енциклопедизм поєднувався з винятковим унікальним володінням словом, знанням його, знанням свого народу. Що ж до теперішнього покоління... Не називатиму прізвищ тих, хто вважає, що маркетинг, продаж книжок, реклама і самореклама — це дуже важливо. Нічого подібного. В усі часи це вбивало творчість і якість творінь.
Всесвітня, в тому числі українська література має чимало спостережень над сутністю творчої художньої праці, зокрема над тим, чому Слово стає мистецтвом. Цих роздумів від античності до наших днів повно, і мені не випадає робити якісь визначення. З огляду на особистий досвід скажу таке. Виникає особливий настрій, якого ти спершу не помічаєш, однак він владно охоплює тебе, ти починаєш думати про щось для тебе важливе. Якщо йдеться про прозу, то я не можу сказати, що у мене загодя виникає сюжет, який потім обростає подробицями. Зазвичай, все починається з якогось відчуття, яскравої картини, людей, яких уявляєш, і далі все починає розвиватися. Так, до речі, не тільки у мене виходить.
А вірші — це взагалі окрема «парафія». Приходять несподівано, наче нізвідки. І даремні намагання, потуги себе примусити. Як тут не згадати слова яскравого поета Маяковського, що в'їлися з російської школи: «Поэзия — пресволочнейшая штуковина, существует и ни в зуб ногой». Справді, це та субстанція, сутність якої важко розгадати. І якщо ти, скажімо, прочитав трактат Буало (чи інші подібні книжки), від того не станеш поетом. Бо поетичне зернятко має прорости в тобі. І дай Боже, щоб воно дало врожай.
— Як вважаєте, чому наші можновладці нехтують письменниками, літературою, взагалі мистецтвом і культурою, хоч могли б, принаймні заради іміджу, повернутися до них обличчям?
— Я можу тільки нагадати рядок Тараса Григоровича: «Якби ми вчились так, як треба». Тоді була б своя ідеологія і нормальне ставлення до письменства. За радянщини літературу було взято у служниці. Історія неодноразово підказувала, що після революції іде контрреволюція, потім — диктатура. А в новітній час сталося так, що двадцять років незалежності держава йшла такими собі зигзагами, власне тупцювала на місці. Та за цей період виросло чимало дуже цікавих письменників, але їхня творчість, ви маєте рацію, не цікавить «вищі ешелони».
Інколи певні твори пробуджують державний гнів. І даремно, бо треба читати уважно. Не має причини збурюватися, як комуністам на адресу Марії Матіос чи Василя Шкляра. То справжня література, глибока, а чіпляються за якесь слівце, вирване з контексту, і починають майже політичні процеси. Все-таки надворі XXI століття, 2012 рік. Сумно констатувати дикі прояви нападків або байдужості.
Ставлення до літератури, як до чогось, не вартого уваги, просто принижує Україну. Тим паче, що у нас є світочі. Мав рацію Борис Олійник, коли (після того, як йому повідомили про висунення на Нобелівську премію) сказав: «Та Господи, є ж Ліна Костенко, Іван Драч». І справді, ми знаємо, що свого часу і Гончара висували на Нобелівську премію, і Миколу Бажана.
А ми самі в собі виховуємо другорядність нашої літератури, взоруємося на французьких, англійських, іспанських, російських письменників, часом потужних і гідних поваги. Але ж наша література нічим не бідніша. Її треба перекладати — і найперше російською мовою. Це, до речі, було заведено колись. Правда, перекладали тих, кого пропонували відповідні керівники. Та все одно обмін був, хоч мало перекладали найпоширенішими мовами світу: англійською, французькою, іспанською.
Тішить, що роман «Чорний ворон» Шкляра перекладають англійською, і з французьким видавництвом «Галімар» у нього, здається, є угода. Цим шляхом треба йти. Не можна у шкаралупі своїй сидіти весь час. Письменницька громада гідна того, щоб у купі знаходити майстрів, котрі б представляли нашу українську літературу на рівні з різними літературами світу.
Стають нобеліантами турок, ізраїльтянин, перуанець. А Україна? Сидимо... Державникам треба підказувати, що письменники — це усвідомлення і зміцнення нації, це неперебутнє. Зростання валового продукту чи зменшення рівня інфляції — це чудово, однак якщо керівництво держави і надалі ігноруватиме духовність нації, то воно не викликатиме ні поваги у людей, ні підтримки.
— Ви складаєтеся з двох річищ — поетичного і прозового. А як бути з пушкінським визначенням «Года к суровой прозе клонят»? До речі, поет Тарас Федюк постійно висловлює думку, що проза вбиває поезію.
— І не тільки він. Що я можу відповісти тим, хто тримається цієї ортодоксальної думки? Почитайте роман «Северин Наливайко» Миколи Вінграновського. Там же на кожній сторінці дивовижні метафори. Він лишився поетом і в прозі. Про себе можу сказати, що прозу почав писати дуже давно. Перша повістина «Сліпий дощ» вийшла в 1982 році. У книжці йдеться про телевізію, яка нині перетворилася на «ліхтар ідіотів». То були враження від роботи на ТБ, яке тоді (кустарне і людяне) було геть не схоже на теперішнє. Згодом вийшла ще одна книжка прози. Паралельно рясно виходили книжки віршів. Потім був час абсолютного мовчання — не через те, що не писалося, а треба було підтримувати рідну людину. То був важкий і досить тривалий період.
А тепер я сам собі дивуюся. Пишеться проза — і квит. Має ось-ось вийти невеликий роман під назвою «Джокер» у журналі «Київ». Можливо, з часом я його і книжкою надрукую разом ще з одним романом. Вірші пишуться. Навіть проти моєї волі. Виникає рядок, а уже ніч за північ, і треба підвестися і записати, бо на ранок забудеш. Я собі взяв це за правило, бо інколи з того виникає щось пристойне. Така моя природа — вже не можу без паперу і кулькової ручки. На комп'ютері не працюю, хоч син приніс це диво електроніки.
— Чи можна сказати, що технологічно, ментально і почуттєво є два Гужви, адже поезія і проза — дві різні мовні стихії, і потрібно внутрішньо перелаштовуватися.
— Можу запевнити вас, що роздвоєння особи немає. Я не збираюся бути клієнтом психушки. Щоправда, є особливість: коли сідаєш за прозу, треба пришивати одне місце до стільця. Якщо поезія сяйне — за годину ти маєш три строфи і дивуєшся, звідкіля вони взялися, то проза зовсім інша літературна робота. Вона вимагає посидючості, якщо хочете, спланованості процесу. Зазвичай, спершу епізод виникає, а далі вже розгортається сюжет, котрий десь у мені бродив.
Я пробував накреслити древо сюжету: де? хто? як? Нічого з того не вийшло. Уже потім, коли закінчиш твір, і мине час, дивишся, щоб усе купи трималося, щоб не забути якоїсь лінії, чогось сутнього. Позбуваюся всіх недоречностей, прибираю зайвий текст, скорочую діалоги, якщо затягуються на дві сторінки — рішуче залишаю суть, аби не товкти воду в ступі. На роман зазвичай іде сакраментальних дев'ять місяців, а бува й два роки.
Є так звані критерії, котрі наді мною і з котрими я завжди. Я маю відтворити характер, тло, середовище, маю відчути, що відбувається між людьми. Я не інженер людських душ, просто співчуваю людям, сповідаюсь у намаганні зрозуміти їх і себе.
— Пригадую: якось змагалися Григорій і Григір Тютюнник з написання синонімів, що позначають рух, зокрема людей. Григорій написав 60 синонімів, молодший, Григір,— до сорока назбирав. Ваш словниковий запас постійно збільшується. З яких джерел черпаєте?
— Я Григорію програв би. І Григору теж. Хоч гравець я азартний. Прагну щоразу хоч би на півщаблика бути вищим — і за словесним обладунком, і за рівнями нервово-чуттєвими. Хочеться бути досконалішим і гідним серед колег своїх, таких, як Володимир Базилевський, Леонід Талалай, Борис Олійник, Павло Мовчан. А які поети пішли від нас! Микола Вінграновський, Володимир Затуливітер, Ігор Римарук... Це рівень. Може, молодь, прочитавши, покривиться трохи, та нехай. Серед неї є багато талановитих людей, і все у них попереду.
— Ви зовні людина зважено-спокійна, мало не флегматична. Та коли читаєш ваші поезії, бачиш, як кипить думка, як Вам наболіло від того, що відбувається в суспільстві.
— Це правда. Наболіло.
— Який ваш діагноз? І що нам світить?
— Україна перебуває в періоді затяжної стагнації. На жаль, свого часу ми не зробили того правильного вибору, який зробив польський і чеський народи. Не принижуючи осіб, котрі покликані нами ж на найвищі посади, констатую, що вони не виконали обіцянок, які давали своєму народові. Хоч які б патріотичні фрази ми вживали, а період первісного накопичення капіталу у нас надто розтягнувся. Та є досвід, скажімо, тих же США, які пройшли велику депресію, мафіозні розбори-перестрілки. Ми мали б уже відійти від хаосу. Вважаю, якби до влади прийшли відповідні люди, ми цього б уникнули.
— У нас можливий розвиток тоталітаризму, деспотії?
— Я думаю, що цим душком віє від східного сусіда. Уже не той наш народ. Він не дозволить собою маніпулювати. І не будуть дієвими всі ці тривіальні вислови, що кожен народ гідний свого уряду. Влада зазнає краху, якщо піде деспотичним шляхом.
Я думаю, що в президентському оточенні є люди, які можуть аргументовано пояснити, до чого може призвести закручування гайок. Цей шлях безперспективний. Заявляти про Україну як європейську державу, прагнути в Європу, мати фасад демократичний, а в середині — в'язницю? Кому така потвора потрібна?
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»