ПРОМЕТЕЙ КАВКАЗУ (ІЗ НОТАТОК ШЕВЧЕНКОЗНАВЦЯ)
9 БЕРЕЗНЯ — ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
1.
Перша подорож Тараса Шевченка в Україну стала справжнім пізнанням батьківщини, залишеної п'ятнадцять років тому. Він зазнайомився зблизька зі своїми однодумцями, побачив на власні очі кріпацьке життя; видрукуваний у Петербурзі «Кобзар» із дев'ятьма поезіями дозволив йому прихилити до себе багато читачів.
Посеред літа 1843 року, на Петра й Павла, поет відвідав село Мосіївку на Полтавщині — маєток поміщиків Волховських, своєрідний український Версаль. Тут гостював у цей день іменин господаря квіт трьох навколишніх губерній. Автор «Кобзаря» вирізнявся з-поміж інших. Особливо заприязнилося з ним подружжя Закревських із Березової Рудки, що під Лубнами; військовики Олександр Чужбинський із Ісківців та граф Яків де Бальмен французького походження із Линовиці. Один воював на Кавказі й чекав відставки, а другий, перевесник Тараса, тільки через рік мав потрапити на бойовисько в тих же горах. А поки що, потоваришувавши, офіцери не відпускали від себе свого друга.
Згодом, побувавши в Яготині, у Рєпіних, Тарас Григорович завітав до Чужбинського на Лубенщину. Це було восени, десь у жовтні. Добірна бібліотека захопила гостя. Його найбільше цікавили твори Адама Міцкевича й переклади з Байрона. До серця припала польська поема «Дзяди» з гнівним осудженням неволі: «Зняли кайдани з рук — повісили на душу». Український поет кілька разів брався перекладати ліричні вірші великого співця Польщі, але весь час, невдоволений своєю працею, кремсав на шматки списаний папір, щоб не лишати і сліду від спотворених строф.
Єдине, що заціліло в архівах із відтоді, — це Шевченкове виправлення назви на чиємусь перекладі російською мовою сонета «Акерманські степи», який був помилково затитулований «Американські степи». Свій найприкметніший і найвідвертіший твір-сповідь, за звучанням на рівні «Заповіту», поет передав через кириломифодіївця Миколу Савича до Парижа, улюбленому творцеві «Дзядів» і «Пана Тадеуша».
До речі, Олександр Степанович вважався неабияким новелістом, і сюжет його оповідання «После бала» запозичив для свого твору Лев Толстой. Послання Чужбинського «Шевченкові» («Гарно кобза твоя грає»), зазначене 26 листопада 1841 року в Чугуєві, було першим привітанням кобзареві сучасності з виходом у світ його книжки-ластівки. А видання власних поезій «Що було на серці» з'явилося друком лише через 15 років після «Кобзаря».
Заїздив Тарас Григорович і до графів де Бальменів. Там ще дужче зблизився з братами Сергієм і Яковом. Вони, як і Шевченко, не могли миритися із суспільною сваволею, знущанням над підневільною людиною. Сергій навіть у запалі за товариським столом виголосив тост за Французьку революцію, і його допитували за мурами жандармерії. Яків же, зачарувавшись талантом поета, присвятив себе поширенню його поетичних творів за кордоном, принаймні, серед поляків, переписавши латинкою вірші Шевченка. Разом із Михайлом Башиловим, братом у перших, вони створили ілюстрації до Wirszi Тараса Григоровича, по 39 малюнків кожен, Яків — до «Гайдамаків» і «Гамалії». Рукопис улітку де Бальменом переданий з Одеси на збереження Віктору Закревському, а вже той під час зустрічі вручив збірку авторові. Згодом вона опинилася в руках Миколи Костомарова. Цікаво, що в цьому альбомі на одній із чистих сторінок поетом зроблений запис двох початкових рядків із присвяченої «Искреннему другу Якову де Бальмену» поеми «Кавказ»: «За горами гори, хмарою повиті, / Засіяні горем, кровію политі».
Розлучившись із «військовим ієсаулом Яковом Дибайлом» у Вейсбухівці в генерала Івана Корбе (на зібранні таємного товариства «мочемордів» під прикриттям пиятики), Тарас Шевченко довго не знав про долю офіцера, аж до повідомлення в петербурзькій пресі в другій половині вересня 1845 року. Як писали газети «Русский инвалид» и «Северная пчела», ротмістр, ад'ютант корпусного генерала Людерса Я. П. де Бальмен загинув, коли російські війська, напавши на резиденцію Шаміля, відступали на Дарго. Тоді озброєний загін царської армії повертався до свого табору, але в ущелині наткнувся на завал, який не можна було подолати. Довелося на зв'язок з основними силами посилати двох ординарців — де Бальмена й Башилова (мабуть же, хтось із родичів). Обидва не прибули з розвідки. Слід офіцерів знайшли наступного дня. Їхні тіла зникли, але на місці виявили бойову сумку графа із замальовками. Кажуть, її передали особисто цареві.
Після спілкування з Шевченком і Чужбинський, і де Бальмен були закинуті долею на Кавказ: перший — «випадком», а другий — на фронт. Коли Тарас Григорович вдруге вирушив на Вкраїну, то невідомо, чи він що знав про них. Але вже на Полтавщині, в Лубнах, він здибався з Олександром Чужбинським 20 жовтня 1845 року й відвідав його село. Мабуть, од нього й почув (той друкувався в обох згаданих газетах) про трагедію в горах. Олександр Степанович згадує у своїх споминах: «Ми довго розмовляли про горців. Його цікавило все, він розпитував про найменші подробиці тамтешнього побуту...» Це було в Ісківцях 25–26 жовтня, більш як за місяць після загибелі Якова.
Приголомшений такою звісткою, поет, прибувши до Віктора Закревського, відмовився від «возліяній», а відразу усамітнився в сусідній Лемешівці й засів за поему «Кавказ». Спогади Варфоломія Шевченка пов'язують її написання з ранішим часом (вереснем), але це, певно, звичайна аберація (зміщення) пам'яті, оскільки записи зроблено 1876-го, через тридцять із гаком років. Та й живі розповіді «кавказця» могли підхльоснути до роботи.
Невипадково й занотовано зачин «Кавказу» в рукописі Wirszi... Міркуючи не тільки над смертю свого «доброго», «єдиного» і «щирого» друга, а більше роздумуючи над історією народу Грузії, поет осуджує завойовницьку політику царської Росії, яка силоміць «погнала» вдумливого і волелюбного офіцера підкоряти незламних нагорян, змушувати їх платити навіть «за сонце», яке світить для всіх людей.
2.
...І в уяві автора «Кавказу» постає світовий образ Прометея, що в перекладі з грецької мови означає «Провидець».
Він у філософському календарі людства — найшляхетніший святий і мученик. За словами одного російського письменника, тут у слові втілено сплав думки, почуття, крові й гірких, пекучих сліз усього світу. Цей велетень з Олімпу — напівлюдина, напівбог. Йому, завдяки власному людинолюбству й відвазі, вдалося викрасти в Зевса вогонь і передати звичайним трудівникам, навчити їх мистецтву мислити і працювати. За таке відступництво найвищий олімпець покарав його вічними тортурами. Прометея прикували ланцюгами до скелі, й щодосвіта в гори прилітав орел і клював його печінку, та рана за день гоїлась, і лютий птах знову терзав живе тіло.
Образ невмирущого звитяжця закарбувався в пам'яті поета й митця ще з часів навчання у класах Петербурзької академії мистецтв. Студентам пропонували на конкурс одну з подібних тем. Звичайно, вільний слухач Тарас Шевченко обрав для себе завдання, яке виконав аквареллю влітку 1842 року. Його покритка Катерина — сільська дівчина, кріпачка, збезчещена офіцером-москалем і непрощена батьками. А вона в надії. Якщо вмиратиме, то не одним — двома життями. Ось де приховується страшна кривда України.
Сам же образ Прометея — величний, розмисливий, сповнений водночас трагізму й героїчності. Його змалював на полотні Григорій Михайлов, учень Венеціанова, який разом із Тарасом Шевченком вчився у Великого Карла. Він і зобразив у вигляді Прометея постать Брюллова. Вгадуються навіть його портретні риси й постава. У нього скуті залізом обидві ноги й рука, а правиця з розчепіреною п'ятірнею виказує безвольний рух перед хижим нальотом. Чорний камінь, задрапований червоною, під колір крові, тканиною, лише підсилює сприйняття картини.
Від часів «батька трагедії» грека Есхіла (V ст. до н. е.) з його «Прометеєм закутим» цей титан людського духу став символом утвердження розуму; він уособлює образ борця-мученика за вселюдське щастя. Та через два з половиною тисячоліття у філософському романі «Загадка Прометея» його по-своєму переосмислив венгр Лайош Мештерхазі: антична міфологія прислужилася письменникові для роздумів про розвій світової цивілізації та найпекучіше лихо сьогодення. Він мовби прагне побачити людство у трьох вимірах.
Прометей був путівною зіркою в літературній творчості Й. В. Гете, Дж. Байрона, П. Б. Шелліс, В. Іванова. Австрійський поет Карл Шпіттелер в епічній поемі у прозі «Прометей і Епітемей» намагався осучаснити стародавній міф, у якому переплелися античні погляди з новим «містичним» і «космічним» думанням. Нобелівський комітет визнав його твір і 1919 року відзначив почесною, світового засягу, премією.
Прометеївський образ ожив у барвах під пензлем Пауля Рубенса, Вечеліо Тиціана, Іллі Рєпіна та інших художників. Він постав перед світом у музиці Людвіга ван Бетховена, Ференца Ліста, Олександра Скрябіна, Миколи Лисенка. Цю могутню постать підхопило й молоде мистецтво 30-х років — український кінематограф. Режисер Іван Кавалерідзе, за первісним сценарієм Юртика (Юрія Тютюнника) зняв фільм «Прометей», взявши за основу поему «Кавказ» Тараса Шевченка. Його кіногерой — російський солдат Гаврилов — ніби повторює подвиг олімпійця: прикутий до скелі, він своїм закликом розтуляє очі сірій солдатській масі, яка з примусу імператора має приборкати «немирних горців».
На екрані — рядки з «Кобзаря» Тараса Шевченка:
За горами гори, хмарою повиті,
Засіяні горем, кровію политі.
Споконвіку Прометея
там орел карає,
Роздовбує жовті ребра,
серце розбиває...
Розбиває та не вип'є
живущої крові,
Воно знову оживає
і сміється знову...
Це не точне передавання авторського тексту: різка розбивка на рядки, нетотожні розділові знаки, а речення «що день божий довбе ребра» зовсім переінакшено: роздовбує «ребра», а в Шевченковому автографі з «Трьох літ» — «добрі ребра розбиває...»
«Розіпнутий на скелі Гаврилов...
— Солдаты! Мужики! Был Прометей такой... Он принес на землю огонь... Искованный цепями, повис на скале. Над самой бездной. Могучий орел долбит ему сердце... Пьет его живую кровь... Нам, солдаты, сердце мужицкое клюет коварная, двухглавая ворона... Душите стерву...»
Гримлять постріли.
І навіки Гаврилов залишається стояти так, як і досі, лише з похиленим чолом...»
Цей уривок для написаного мною сценарію «Прометей» за однойменним фільмом я запозичив із режисерської розробки Івана Кавалерідзе. Хотілося б завважити, що «прометеївська картина» в нього не зовсім відповідає оригіналові.
3.
Тут слід поміркувати. У автора, в рукописній збірці «Три літа» (1845): «Добрі ребра, серце розбиває...» У першій публікації, лейпцігському виданні 1859 року (за життя поета) «Стихотворения Пушкина и Шевченка»,— так само. Але в списках, поширюваних між читачами, впродовж 125 років, зазначалось: «довбе ребра» (і в «Словнику мови Шевченка») 1964-го можна знайти слово «довбати», тільки в «Конкордації поетичних творів Тараса Шевченка», що було видано 2001 року в Нью-Йорку, воно вже відсутнє, хоч під Шевченковим ескізом до картини «На пасіці» стоїть підпис: «Батько в пасіці вулики довбає, а діти несуть йому обідати». Отже, даремно викреслили лексичну одиницю!
У Тараса Шевченка лише п'ять разів у віршах використано іменник «ребра»: «білі ребра піском занесло», «скородить московські ребра», «кров із ребер точать» і оті сумнівні «добрі ребра»... Тут прикметник (вжитий він у поета сорок разів) і лише в одному випадку на означення якості органу людського тіла — очей, та й то більше в почуттєвому розумінні. Як же можуть бути «добрими» рука, нога, шия, живіт, спина, ребро? Тому й народ засвоїв не «добрі ребра», а «довбе ребра», адже збіг наголосів у «довбe рeбра» й наголошений склад «рe» викликають це різночитання.
Це, напевне, збагнули прискіпливі іноземні літературознавці, а найбільше — перекладачі: росіяни, білоруси, грузини, англійці, французи, німці (до речі, «Кавказ» для них видав їхньою мовою Іван Франко!) І в усіх них орел таки «довбе ребра...» Не переписувати ж кантату-симфонію в чотирьох частинах Станіслава Людкевича на новий лад! Нічого виправляти й симфонічну поему грузинської композиторки Русудан Тохадзе! Але цього просто вимагає (!) публікація «Кавказу» в шеститомнику та в останньому, академічному, виданні творів Тараса Шевченка, де навіть не наводиться горезнаний рядок, бодай за списками. Наче це чужорідне тіло в його поезії.
Хоч ми знаємо з «Кобзаря» кілька виправлень, запроваджених Пантелеймоном Кулішем і визнаних автором. Можна б і тут змилостивитися й приєднатися до узаконеного літературами всіх народів, а також світовою музикою та образотворчим мистецтвом варіантом? Безособова поема «Кавказ» — це шедевр тираноборчого й гуманістичного взірця. Ніхто, крім Тараса Шевченка, за словами Івана Франка, не зміг так високо піднестися в «огнистій інвективі проти «темного царства» — самодержавної Російської імперії, що, начебто захоплюючи Кавказ, визволяла грузинів та інші місцеві народи від інших, майбутніх, загарбників, як твердили радянські політики. Та поет закликав без будь-яких застережень: «Борітеся — поборете!»
Осяяні вогнем Прометея, «немирні горці» своєю невпокорою і самовідданістю здобули собі історичне безсмертя.
Микола ШУДРЯ
також у паперовій версії читайте:
назад »»»