ТАЄМНИЦЯ «СОЛОДКОГОЛОСОГО ЛЕБЕДЯ ЕЙВОНУ»
Саме так поет Бен Джонсон вшановує Вільяма Шекспіра у Першому фоліо — посмертному виданні його п'єс, без яких важко навіть уявити собі світову культуру.
З часом відкривається ще більше духовних глибин у творчому спадку Шекспіра. Однак всесвітня слава найвидатнішого з-поміж драматургів світу увійшла у протиріччя із браком біографічних фактів про людину, яка народилася у провінційному Стратфорді-на-Ейвоні.
У тому й полягає драма історії, що западини історичної пам'яті заповнюють містифікації та легенди, що претендують на роль істини. Мозаїка з фрагментів історичної правди та примхливих фантазій характерні й для біографії Шекспіра. Кричуща невідповідність його творчого спадку легенді про нього спричинила так зване «шекспірівське питання». Мабуть, ще потрібно чимало часу, щоб відкрити світові, наче живопис розчищеної фрески у храмі, ясний образ історичної правди про митця.
Свого канонічного вигляду набула легенда про Шекспіра не відразу, а поволі, внаслідок тривалої еволюції, впродовж трьох століть. Мабуть, головне про драматурга висловив французький шекспірознавець Іполит Тен (див. М. В. Урнов, Д. М. Урнов «Шекспир. Его герой и его время»): «Ми знаємо лише те, що він народився, одружився та приїхав до Лондона, доопрацьовував чужі п'єси, писав свої, заповідав родині майно та помер». Чи не мізерно для біографії генія?
З біографічних фактів
Ще з XVIII ст. йде безперервна суперечка навколо Шекспіра, причому сумніви у творчих можливостях особи, яка народилася у Стратфорді, висловлювалися багатьма видатними поетами і письменниками англосаксонського світу, серед яких — Чарльз Діккенс, Марк Твен і Волт Вітмен. Відверто жорстко висловився з цього приводу й англійський поет-романтик Самюель Кольрідж: «...Чи можливо, щоб автором таких п'єс був такий неук та безпутний геній, яким зображує його сучасна літературна критика?»
Та проблема не в кількості істинних біографічних фактів, а в їхній несумісності зі змістом і стилем шекспірівських творів.
Проте нечисленні факти з життя Вілла Шакспера (Will Shakspere) зі Стратфорда, які наводять деякі автори (зокрема, Ілля Гилілов у праці «Игра об Уильяме Шекспире, или Тайна великого Феникса»), свідчать більше про вдалого ділка, ніж про великого драматурга.
Дійсно, у травні 1597 року Шакспер придбав другий завбільшки будинок у Стратфорді (Нью-Плейс), 1599-го стає пайовиком театру «Глобус» (його частка — десять відсотків), а в серпні 1608-го — пайовиком театру «Блекфрайєрс». Водночас він придбав землі біля Стратфорда, купив будинок у Лондоні. Полишивши рідне місто з порожніми кишенями, через чверть століття стає власником найбільшої кількості майна у Стратфорді. Звертається до королівської Геральдії з клопотанням щодо надання йому титулу дворянина й права мати фамільний герб (клопотання задоволене). Нарешті, 1613-го, Шакспер поступається своїм паєм в акторській трупі, скасовує свої фінансові справи у Лондоні та остаточно повертається до рідного міста, де раптово помирає у квітні 1616 року.
Про його смерть сповіщає лише короткий запис у щоденнику Джона Ворда, парафіяльного священика зі Стратфорда: «Шекспір, Дрейтон та Бен Джонсон за веселою вечіркою, здається, повпивалися, тому що Шекспір помер від лихоманки, на яку тоді ж захворів». Його поховали в алтарі церкви Святої Трійці.
Засмучує й заповіт поета, який залишив він за місяць до смерті, знайдений 1747 року Джозефом Гріном, стратфордським колекціонером старожитностей. На його думку, заповіт позбавлений «щонайменшого проблиску того духу, який осявав нашого великого поета...» Відсутні також відомості й про наявність будь-яких книг та літературних рукописів (Шенбаум С. «Шекспир: краткая документальная биография»).
На смерть Шакспера не відреагував ніхто, крім його зятя, який залишив такі слова у щоденнику: «Тесть мій упокоївся». І це при тому, що на смерть видатних людей складали елегії, видавали поетичні збірки. Парафіяльна книга у Стратфорді засвідчила, що «25 квітня 1616 року похований Вілл Шакспер, джент.» І більше — нічого...
Чудесне преображення Вілла Шакспера у Вільяма Шекспіра (William Shakespeare), у того, «хто списом потрясає», відбулося 1593 року, коли вийшла друком його еротична поема «Венера і Адоніс» з авторською присвятою графу Саутгемптону. Відтоді явилося світові ціле сузір'я блискучих комедій і трагедій, історичних хронік та цикл сонетів.
Про що свідчать рукописи
Радянські шекспірознавці, серед них — Олександр Анікст та Юрій Шведов, традиційно дотримувалися стратфордіанської позиції. Це диктувалося ідеологічними міркуваннями того часу: радянському читачеві потрібний був «традиційний Шекспір» — звичайна людина за походженням.
Але й у працях радянських стратфордіанців (Аникст А. «Шекспир» — ЖЗЛ) відсутні відомості про те, чи вирушав Шекспір за межі Лондона (тим паче — Англії). Однак у його п'єсах відчуваються справжній дух і сонце Італії, неповторний колорит цієї країни Ренесансу. Причому італійські міста — Верону і Падую, Венецію та Мілан — він справді знав не з чуток.
Між тим, просто уважне прочитання шекспірівських творів надає можливість відчути надзвичайно багатогранну та енциклопедично освічену особистість автора. На думку багатьох дослідників, творець такої творчої спадщини мав фундаментально володіти італійською, французькою та іспанською, давньогрецькою і латиною. Шекспірівські герої начебто пронизані афоризмами античних філософів, а їхній автор блискуче обізнаний на греко-латинській культурній традиції, глибокому знанні греко-римської міфології, творів Гомера й Овідія, Плавта і Сенеки, Плутарха й Тіта Лівія.
Та передусім він збагатив рідну англійську мову. Його словник налічує близько 20 тисяч слів, тобто удвічі-тричі більше, ніж у найбільш освічених і літературно обдарованих людей того часу та колег наступних поколінь. Нічого подібного світова література не знає. За даними Оксфордського словника, в англійську мову Шекспір вніс понад 3200 нових слів — більше, ніж Френсіс Бекон, Бен Джонсон та Джордж Чапмен разом.
Надзвичайно широке коло читання Шекспіра — європейські письменники і філософи: Монтень, Рабле, Ронсар, Аріосто, Бокаччо. Як історичний мислитель Шекспір стояв на ступінь вище сучасних йому історіографів (Барг М. «Шекспир и история», 1976). Він знав епос про короля Артура й «Кентерберійські оповідання» Джеффрі Чосера, добре розумівся на Священному Письмі. Спеціальні дослідження свідчать про обізнаність його у таких специфічних галузях знань, як правознавство, риторика, музика, медицина, військова та навіть морська справа.
На той час таких фундаментальних знань, такої глибокої ерудиції можна було набути лише у стінах університету або від людей із досвідом у різних галузях знань. Адже наприкінці XVI ст. публічних бібліотек в Англії ще не було.
Чи не найбільше вражає глибоке знання автором шекспірівських творів придворного етикету й вищого світу, куди не мала доступу звичайна людина. Та головне відчуття від п'єс Шекспіра — невмируща правдивість образів, невичерпний вир життя, в який поринає кожний, не байдужий до мистецтва.
Розенкранц і Гільденстерн
Лишилося чимало гіпотез та ціла галерея реальних претендентів на «шекспірівський трон», яким властива була любов до Мельпомени й пристрасть до пера.
Найбільш популярна гіпотеза щодо авторства шекспірівських творів викладена у фундаментальній праці Іллі Гилілова «Игра об Уильяме Шекспире, или Тайна великого Феникса», яка мала гучний резонанс у науковому світі. За гіпотезою Гилілова, літературна маска Шекспіра приховувала Роджера Меннерса (5-го графа Ретленда) і його дружину Єлизавету Сидні-Ретленд, дочку поета Філіпа Сидні. Головним аргументом на користь цієї гіпотези стала історична знахідка — рукопис пісні з п'єси Шекспіра «Дванадцята ніч», виявлена російським професором-емігрантом П. Пороховщиковим в архіві замку Бельвуар, родовому маєтку Ретлендів.
Гилілов звертає увагу на збіг багатьох фактів у біографії графа Ретленда і Шекспіра.
Ще в коледжі Ретленд мав прізвисько Shake-Speare («той, хто списом потрясає»), а ім'я та прізвище «Вільям Шекспір», як уже зазначалося, з'явилося вперше, коли вийшла друком його «Венера і Адоніс». Звичайно, обоє — Ретленд і Саутгемптон — перебували на одному щаблі соціальних сходинок. У Падуанському університеті Ретленд навчався разом із датськими студентами — Розенкранцем і Гільденстерном (дійовими особами у «Гамлеті»). Інтелектуал за всіма показниками свого часу, він володів італійською та французькою, давньогрецькою і латиною. Цілком імовірно, що його словник за обсягом охоплював понад 20 тисяч слів (саме таку кількість зафіксовано у шекспірівських творах). Ретленд надзвичайно захоплювався театром, а в другому виданні «Гамлета» згадується Ельсінор (якраз після його візиту до Данії разом із посольством). Завершення творчої діяльності Шекспіра збігається зі смертю графа Ретленда — влітку 1612-го (в 1613-му він назавжди залишає Лондон та остаточно повертається до Стратфорда). Надгробок Шекспірові виконав саме той скульптор Герарт Янсен, відомий раніше надгробком графу Ретленду у фамільній усипальниці.
Праця Гилілова переконала багатьох шекспірознавців. Однак не всі твори Шекспіра, на думку вченого, належали подружжю Ретлендів. Імовірним співавтором вважав він поетесу Мері Сидні Герберт (сестру поета Філіпа Сидні) — графиню Пембрук.
Таким чином, поки інші творили під ім'ям Вільяма Шекспіра («того, хто списом потрясає»), сам Шакспер займався лихварством та придбанням нерухомості у Стратфорді, а також встигав грати у театрі «Глобус», пайовиком якого він був. Відбувся справжній гендель (чи містифікація?): граф Ретленд домовився з лихварем Шакспером щодо авторства. Адже Shakspere (Шакспер) та Shakespeare (Шекспір) читаються майже однаково! Крім того, театральна справа — не для ясновельможного лорда (його справа — лицарська). Мабуть, за клопотанням графа Ретленда, королівська Геральдія надала Шаксперу титул дворянина й право мати фамільний герб.
Зі смертю графа, а згодом — його дружини, було скасовано й домовленість із Шакспером; йому пропонували залишити Лондон назавжди.
І нарешті — про смерть. Відомо, що Шакспер захворів і помер у квітні 1616-го, після веселої вечірки, що відбулася на честь колишніх друзів із творчого цеху, які прибули з Лондона, — поета й драматурга Бена Джонсона та Майкла Дрейтона, земляка Шакспера. Для 52-річного актора ця вечірка стала фатальною. Помер він саме від лихоманки, на яку захворів тоді. Здавалося, усе логічно: поети провідували «відставного» поета й драматурга. Але, якщо взяти до уваги іншу версію, — щодо повернення у Стратфорд лихваря й маловідомого актора Шакспера, який виконував іншу роль, у проекті «Шекспір, який списом потрясає», тоді візит поетів здається досить дивним. Навіщо провідувати людину, шляхи з якою розійшлися назавжди? А може, просто Бен Джонсон і Майкл Дрейтон, виконуючи якесь доручення (чи злу волю?), мали намір позбавитися від свого колишнього колеги, який занадто багато знав?
«Буде новим понад усі віки»
Бен Джонсон не забув старого друга. Він вшанував його пам'ять сім років потому — у легендарному Першому фоліо, посмертному виданні його п'єс, за фінансової підтримки графині Мері Пембрук. Добре обізнаний із таємницею містифікації, Бен Джонсон натхненно оспівував «солодкоголосого лебедя Ейвону» у своїх найкращих поезіях.
Титульний аркуш фоліо містить портрет автора у виконанні гравера Мартіна Дройсхута, який згодом став канонічним, причому упорядники фоліо, які добре знали Шекспіра, не заперечували схожості з оригіналом. Поетичне звертання Бена Джонсона до читача — To the Reader цікаво коментує Валентина Новомирова у своїй праці «Кто придумал Шекспира?» (з'явилася на сайті київського журналу «Вертикаль» 2002 року). Вона стверджує, що у рядку It was for gentle Shakespeare cut дієслово cut слід сприймати з часткою to як інфінітив, тобто щоб рядок читати як It was for gentle Shakespeare to cut («Це для того зроблено, щоб благородного Шекспіра вирізати»). А далі слід вирізати портрет Шекспіра і побачити у віконці істинних авторів п'єс — вищезгаданих братів Вільяма, графа Пембрук, і Філіпа, графа Монтгомері. Якраз на тій же сторінці надруковано і їм присвяту цього фоліо. Аркуш, який містить портрет, на зворотньому боці чистий. Отже, сама «процедура» вирізання не зіпсує тексту.
За думкою шекспірознавців, автором присвяти був саме Бен Джонсон. Знайшла Новомирова й примірники Першого фоліо з вирізаними портретами Шекспіра. Отже, читачі вже у XVII ст. сприйняли пораду Бена Джонсона й правильно прочитали рядок It was for gentle Shakespeare cut. Далі Новомирова стверджує, що графиня Мері Пембрук теж є співавтором творів Шекспіра (до речі, її думка збігається з гіпотезою Гилілова). Співставлення рис обличчя Шекспіра на портреті в Першому фоліо з рисами обличчя графині Пембрук на портреті художника Марка Джерарда наштовхнуло її на думку, що це одне й те саме обличчя.
З виходом із друку фоліо збулося й пророцтво поета Леонарда Діггза: Шекспір «буде новим понад усі віки». Відтоді легенда про Шекспіра розпочала своє життя...
Усередині XVIII ст. стара королівська бібліотека перейшла до Британського музею. І коли книгосховище відкрили нарешті для читачів, у ньому... не знайшлося творів Шекспіра! Основою шекспірівської бібліотеки став дар англійського актора Девіда Гарріка — повне зібрання старих англійських п'єс. Це він повернув славетне ім'я драматурга спочатку Англії, а згодом — і усьому світові...
Час відкриває ще більше духовних глибин у творчому спадку Шекспіра. Та головне відчуття — нетлінний зв'язок проблематики часів, тих духовних пошуків, якими жило та живе людство. Ось чому так потрібен Шекспір нині.
Шекспір не спромігся сказати всю правду про себе — то була не його таємниця.
Мабуть, у «Гамлеті», як ніде в іншій п'єсі, розкрита трагедія самотності людини, приреченої на мовчання. Лише у фіналі трагедії проривається крик відчаю її героя: «Ви нічого не знаєте про мене! Ти, Гораціо, живи, щоб сказати їм про мене!»
Мабуть, прийде час, коли відкриється ясний образ історичної правди, але чи слід її шукати?
Отже, вшануймо «солодкоголосого лебедя Ейвону». Саме через нього невмирущі шекспірівські образи дійшли до нас, стали надбанням людства.
Володимир СКРИНЧЕНКО
також у паперовій версії читайте:
назад »»»