ТРИМАЙСЯ, ПОЛЬОВИЙ КОМАНДИРЕ!
ПОЛІТИЧНІ РЕПРЕСІЇ В УКРАЇНІ ТРИВАЮТЬ
Чотири з половиною місяця минуло відтоді, як у Печерському районному суді міста Києва оголосили вирок екс-прем'єру Юлії Тимошенко. Тепер черга дійшла і до колишнього очільника Міністерства внутрішніх справ Юрія Луценка — той самий суд, настільки ж прогнозоване рішення служителів Феміди...
Але якщо кількагодинне «бубоніння» Родіона Кірєєва, принаймні, транслювали у прямому ефірі, то повністю ознайомитися з вироком, що його майже шість годин зачитував суддя Сергій Вовк, усім не судилося. По-перше, доступ журналістів до Печерського райсуду 27 лютого був надзвичайно обмеженим. По-друге, трансляції заключного засідання у справі Юрія Луценка так і не було.
Причому не лише на телебаченні. Напередодні вести трансляцію мав намір сайт «Народної самооборони», засновником і керівником якого був екс-міністр. Однак зранку 27 числа сайт несподівано... перестав працювати. Зрозуміло, жодних випадкових збігів тут бути просто не може.
«Между первой и второй...»
Що ж такого сталося в державі упродовж цих 4,5 місяця, що влада зробила для себе такі радикальні висновки? Зрештою, трансляція жодним чином не впливала і не впливає на рішення суддів. Як справедливо зауважують сам Юрій Луценко та його найближчі соратники, вирок для екс-міністра був написаний зовсім не в приміщенні Печерського районного суду.
Щоб дати відповідь на це запитання, потрібно якомога уважніше проаналізувати події, котрі відбувалися в Україні між 11 жовтня (днем виголошення вироку Юлії Тимошенко) та 27 лютого, коли було озвучено судовий вердикт стосовно Луценка.
За ці 4,5 місяця в державі пройшла ціла низка масових заходів, спрямованих проти чинної влади. Тричі ламали паркан навпроти приміщення Верховної Ради, були спроби захоплень Донецької облдержадміністрації, деяких регіональних відділень Пенсійного фонду та низки інших державних установ. Були голодування чорнобильців у Донецьку і протести їхніх братів по нещастю в Києві. Зрештою, зовсім недавно було дуже гаряче у приміщенні Міністерства соціальної політики та праці, яке штурмували шахтарі-інваліди, вимагаючи перерахунку пенсій.
Цікава деталь, на яку досі ніхто не звертав уваги: згадані масові акції почалися невдовзі після засудження Юлії Тимошенко — фінальний спіч Родіона Кірєєва пролунав 11 жовтня минулого року, а перший штурм Верховної Ради з поламаним парканом стався на початку листопада.
Швидше за все, це — простий збіг обставин. Однак чинна влада усіляко намагається убезпечитися навіть від таких збігів. До речі, за ці 4,5 місяця можновладці довели, що дечому можуть навіть навчитися у своїх опонентів. Адже, окрім серйозних громадських виступів, період між оголошенням двох вироків опозиційним лідерам запам'ятався ще й зазіханням влади на роботу деяких інтернет-ресурсів.
Закриття сайтів «ex.ua» та «Дорожній патруль» також спричинило до масових акцій протесту. Тільки ламали цього разу не паркани чи двері, а офіційні веб-сторінки органів влади — сайти президента, МВС, уряду, Служби безпеки... Атаки на інтернет-представництва органів влади тривали по кілька днів. І от саме цьому влада навчилася, «поклавши на лопатки» сайт «Народної самооборони» саме 27 лютого, у день оголошення вироку Юрію Луценку. На всяк випадок. Щоб когось, бува, не надихнули на якісь рішучі дії іронічні та дошкульні репліки колишнього міністра внутрішніх справ на адресу можновладців...
Своя сорочка ближча до тіла?
До речі, в одному зі своїх коментарів Юрій Луценко зронив, що постраждав за свій гострий язик. Власне, ні для кого не секрет, що Юрій Віталійович у будь-якій іпостасі за словом до кишені ніколи не ліз. І діставалося від нього як опонентам, так і колишнім соратникам, коли ті, на думку Луценка, починали дрейфувати кудись не туди.
Таке зізнання екс-міністра навіть спричинило в суспільстві дуже своєрідну дискусію з неприємним «душком». Кілька провладних політологів закинули в маси тезу про те, що представники «помаранчевої команди» навіть самі визнають: вони здатні лише говорити. І зовсім не є людьми дії.
Припущення — абсурдне, однак на сучасних українських теренах воно справді може прижитися. Річ у тім, що до рішучих дій у вигляді масових акцій протесту громадяни України щось не надто готові. Усі перелічені вище прояви суспільної свідомості виникали через якесь локальне ігнорування владою прав конкретної категорії людей: афганців, чорнобильців, інвалідів, трохи раніше — підприємців, котрі організували «податковий майдан» акурат на шосту річницю Помаранчевої революції.
Низка опозиційних очільників, передусім Наталія Королевська, нині наголошують на тому, що влада об'єднала країну. Мовляв, в опозиції до «регіоналів» і особисто до Віктора Януковича нині є і львів'яни, й донеччани, і кияни, і сімферопольці... Це дійсно так, однак ця опозиційність поки що не отримала якоїсь критичної маси.
Засудження й арешти опозиційних політиків у суспільстві, на жаль, сприймають як щось абстрактне. Виходить, що втрата можливості переглянути фільм на «ex.ua» обурює громадськість більше, ніж засудження людини за абсолютно надуманими приводами... І саме такий стан справ влада намагається і намагатиметься підживлювати. Бо коли критична маса людей нарешті усвідомить: на місці Юрія Луценка чи Юлії Тимошенко може бути будь-хто, отоді протести можуть перерости у справжній народний бунт.
Вочевидь, представники влади на чолі з Віктором Януковичем це усвідомлюють, однак інстинкт самозбереження у них чомусь наразі не спрацьовує. Точніше, їхній рецепт боротьби з опонентами побудовано лише на культивуванні позиції сили. А закони фізики, на відміну від політичних, чинній владі не підвладні — до нескінченності стискати пружину не можна. Рано чи пізно вона розпрямиться...
Тут доречно пригадати, що напередодні приходу Януковича до влади в суспільстві існував певний попит на так звану «сильну руку». Постійні п'ятирічні чвари всередині «помаранчевого табору» не давали підґрунтя для закріплення демократичних ідеалів. Але от парадокс: після двох років перебування на президентській посаді авторитет та рейтинг «двох Вікторів» знижувався практично однаково.
І це притому, що Ющенка та Януковича багато хто сприймав і досі сприймає як таких собі політиків-антагоністів. Перший — демократ, другий тяжіє до авторитарних методів управління; перший нібито орієнтувався на Захід, другий на всі голоси декларував дружбу з Російською Федерацією... Що з усього того вийшло насправді — то вже інше питання.
Домашні й західні рецепти
Утім, повернімося до події номер один цього політичного тижня. Ми не випадково згадали про другу річницю перебування Віктора Януковича на посаді Президента. Таке враження, що засудження Юрія Луценка справді «підганяли» під цю дату. Як заявив сам Юрій Віталійович, тепер чимало владних представників зможуть про себе чи вголос говорити: вітаємо Вас, Вікторе Федоровичу!
Коли кілька тижнів тому сторона обвинувачення звернулася до суду, щоб той засудив Юрія Луценка до 4,5 року позбавлення волі, екс-міністр вирахував: так його намагаються «відсікти» й від участі у наступній президентській кампанії. Тепер же виходить трішечки інакше — якщо нічого не зміниться, вийти на волю Луценко зможе наприкінці грудня 2014-го (ті 14 місяців, що він уже провів за ґратами, судді «милостиво» зарахували у термін відбування покарання).
Та це зовсім не означає, що Луценко зможе балотуватися в президенти. Адже вердикт передбачає ще й трирічну заборону обіймати державні посади. От і виходить, що розчищати собі дорогу до продовження політичної кар'єри екс-міністрові потрібно якось інакше.
Ще одна показова обставина, що свідчить про цинізм влади. Обвинувачувальна сторона, оприлюднюючи пропонований нею термін ув'язнення, наполягала на тому, що такий вирок буде... дуже гуманним. Мовляв, прокурори враховують, що про Луценка на місцях його роботи завжди позитивно відгукувалися, і що він має неповнолітнього сина.
Водночас як прокурори, так і судді подбали про конфіскацію майна Юрія Луценка. Нічого не скажеш, «гуманний» крок для неповнолітнього сина! Адже під конфіскацію, ймовірно, може потрапити й житло, де проживав Юрій Віталійович, а нині мешкають члени його сім'ї.
Після всіх подій, котрі були пов'язані з Юлією Тимошенко, спостерігачі жодним чином не вірять і в можливість виправдання Луценка після поданої апеляції. Хоч представники засудженого вже оголосили про те, що апелювати на рішення Печерського суду вони обов'язково будуть.
Поки що облишмо майбутні перипетії в апеляційній інстанції. Звернімо увагу на інше. Коли усі «кола вітчизняної Феміди» проходила Юлія Тимошенко, її симпатики й опоненти постійно говорили про можливість її реабілітації через внесення законодавчих змін до Кримінального кодексу. Це вже згодом «регіонали» заспівали свою «принципову» пісню про те, що «під одну людину» вони не дозволять змінювати нормативно-правову базу.
У випадку з Юрієм Луценком ні про яку «декриміналізацію» не йдеться навіть у принципі. Хоч, якщо розібратися, обґрунтувати людською (а не казуїстично-прокурорською) мовою «за що його засуджено?» ще важче, ніж стосовно справи Юлії Тимошенко.
Слід також нагадати, що справою Юрія Віталійовича займатиметься Європейський суд з прав людини. Представники цієї інстанції уже призначили публічні слухання у справі «Луценко проти України» на 17 квітня.
У відкритому режимі (це ж не Печерський райсуд столиці України!) суд досліджуватиме законність затримання та арешту заявника, а також — використання системи правосуддя проти Луценка з метою усунення його від політичного життя в Україні та недопущення до парламентських виборів 2012 року.
Як заявив адвокат Юрія Луценка Ігор Фомін, на публічні слухання поставлено два питання — про незаконність арешту екс-міністра та про наявність політичних мотивів тримання Юрія Віталійовича під вартою.
«Суд надзвичайно вимогливий до доказів, на підставі яких виносить рішення, — продовжує адвокат.— Але зважаючи на те, що Парламентська асамблея Ради Європи нещодавно ухвалила резолюцію, якою визнала політичний характер переслідування опозиціонерів, я впевнений, що ми зможемо це довести і Європейському суду».
До речі, суд — судом, а європейська громадська спільнота уже на всі голоси відреагувала на черговий акт прояву політичних репресій в Україні. До речі, цікава деталь. Досі основна увага європейців була прикута до постаті Юлії Тимошенко. Про її, м'яко кажучи, сумнівне засудження говорили дуже багато. Луценко ж ніби був відсунутий на другий план. І от нині ситуація змінилася.
Ось — лише деякі приклади того, як світова громадськість ставиться до вироку, оголошеного в Печерському суді цього понеділка. Президент ПАРЄ Жан-Клод Міньйон закликає українську владу звільнити колишнього міністра внутрішніх справ. «Юрій Луценко не мав чесного суду, а обвинувачення, за якими він визнаний винним, абсолютно не виправдовують вирок про ув'язнення, — йдеться в заяві пана Міньйона. — Той факт, що колишній прем'єр-міністр Юлія Тимошенко все ще перебуває в ув'язненні, а також засудження Луценка посилюють відчуття, що обвинувачення проти цих обох опонентів уряду мають політичну природу».
Сполучені Штати Америки вкотре закликали уряд України звільнити Луценка, Тимошенко та інших колишніх високопосадовців, нині ув'язнених, і вважають, що вони повинні мати необмежену можливість брати участь у політичному житті. Про це йдеться у заяві уряду США: «Сполучені Штати розчаровані вироком у судовому процесі над колишнім міністром внутрішніх справ. Політично мотивоване переслідування опозиційних лідерів, включно із паном Луценком і колишнім прем'єр-міністром Юлією Тимошенко, викликає серйозні занепокоєння щодо відданості уряду України демократії та верховенству права».
Міністр закордонних справ Канади Джон Баірд вважає, що засудження Луценка до чотирьох років позбавлення волі є ще одним прикладом безсумнівно політично упередженого та вибіркового переслідування в Україні. Міністр наголосив, що «засудження колишнього міністра внутрішніх справ продовжує тенденцію в Україні, яка викликає стурбованість. Це ще один приклад політичного переслідування».
Міністерство закордонних справ Польщі занепокоєне вироком Юрію Луценку та сподівається, що під час апеляційного розгляду справи будуть дотримані усі його права. «Вибірковість правосуддя стосовно представників опозиції та процедурні порушення під час процесу дають підстави припускати, що справа має ознаки політично вмотивованої»,— йдеться в повідомленні прес-служби МЗС наших західних сусідів...
* * *
Подібні цитати можна продовжувати. Але чи варто? В умовах, коли владні представники під час прямих ефірів сором'язливо відводять очі і просто не знають, які аргументи наводити, щоб, бодай, мінімізувати негативний осад від нинішніх судилищ, говорити з ними немає про що. Бо, скажімо, в парламентських кулуарах ще минулого тижня (тобто до оголошення вироку) провладні депутати обговорювали, де Луценко відбуватиме покарання. Звичайно, така «дилема» — значно важливіша за справедливе правосуддя чи якісь там демократичні стандарти...
А втім, сам Юрій Луценко був і залишається оптимістом. Йому вистачало мужності на Майдані, вистачить і тепер. Головне, щоб це розуміли ми з вами. Незалежно від ставлення до Луценка, нині кожен має сказати: «Тримайся, польовий командире!»...
Ярослав ГАЛАТА
також у паперовій версії читайте:
назад »»»