ОЛЕКСІЙ РИБНИКОВ: ВІД НАС ЗАЛИШИТЬСЯ ТІЛЬКИ КУЛЬТУРНИЙ ШАР
Олексій Рибников... Рок-опери композитора залишаються актуальними через десятиліття після написання. Виконувати його симфонії вважають за честь кращі оркестри, а бешкетні й зворушливі пісні з «Буратіно» і «Червоної Шапочки» прописалися в програмах дитячих ранків.
Пронизлива у своїй щирості мелодія з фільму «Той самий Мюнхгаузен», лірична балада з картини «Вам і не снилося», прониклива «Пісня Хоакіна» з рок-опери «Зірка і смерть Хоакіна Мур'єти» і нарешті один із найзнаменитіших гімнів кохання «Я тебя никогда не забуду», а також «Белый шиповник», «Алілуя» з рок-опери «Юнона і Авось» — усе це безцінне багатство знову-таки подарував нам Олексій Рибников. Менш відомо, що знаменитий композитор написав низку творів академічної, зокрема духовної музики, хоч саме цей напрям у творчості він вважає для себе головним.
Автор музики до майже 150 фільмів, чималої кількості симфоній, балетів, містерій, керівник власного театру, Олексій Рибников усе-таки асоціюється для більшості людей з легендарною рок-оперою «Юнона і Авось» (за поемою Андрія Вознесенського). Вона — втілення внутрішньої суті самого маестро.
Її прем'єра відбулася 1981 року в Московському театрі імені Ленінського комсомолу. Під час гастролей театру «Ленком» у Парижі виставу презентував П'єр Карден у своєму театрі на Єлисейських полях, потім був тріумф у Німеччині, Голландії та інших країнах. «Юнону і Авось» вісім тижнів грали в «Сіті-Сентер» Нью-Йорка. На пострадянському просторі спектакль і дотепер йде з незмінним аншлагом.
Недавно виставу у повній версії побачили в Києві у Національному палаці мистецтв «Україна». Зачарована публіка довго не відпускала артистів.
Наша розмова з маестро Рибниковим про музику, кохання і терни.
— Олексію Львовичу, Ви пишете музику до фільмів і спектаклів, симфонії, балети, романси... А що з цього вважаєте головним?
— Те, що приносило й приносить мені найбільшу радість: музично-драматичні твори для театру і кіно, рок-опери. Нині мені цікаво писати симфонічну музику, але не для обраних, а для найширшої публіки. Головне — нікого не залишити байдужим, як учив мене мій великий педагог Арам Хачатурян.
— Скільки років вашому театру і чи є своє приміщення?
— Театру більш ніж десять років. Тривалий час він базувався в підвалі будинку, де я мешкав. Нарешті нам віддали будівлю колишнього кінотеатру «Слава». Ми цілковито відновили дитячий музичний спектакль «Бу-ра-ті-но». У нас чудові актори, наприклад Олександр Лазарєв, Світлана Немоляєва, Анна Большова.
— На відміну від багатьох колег Ви шануєте дитячу аудиторію.
— Не дивіться, що Буратіно — дитячий герой. У нього глибока філософія. Кожен із нас Буратіно. Приходимо в це життя наївними, і нас починають навчати вороги, шахраї й хороші люди. А золотий ключик для кожного — мета життя. Я, приміром, прагнув одержати свій театр, що ріднить мене з Буратіно. Так само, як і він, долав безліч перепон. Ви думаєте, всі раді, що ти талановитий? Ні! Виникає активна протидія на інстинктивному рівні. Як було з «Юноною»: спочатку успішна прем'єра в «Ленкомі», а потім суд із Мінкультури за право видати альбом. Суд я виграв. Але щоб помститися, мені тоді перекрили кисень, були випади проти моїх батьків. Якби тоді не підтримали П'єр Карден і 4-й канал англійського ТБ («Юнона і Авось» ішла за кордоном з великим успіхом), усе закінчилося б сумно.
— Тепер навіть уявити неможливо, що тріумф «Юнони» супроводжувався вашим цькуванням, а за відновлення авторських прав довелося судитися з міністерством культури СРСР. Театр Олексія Рибникова наприкінці 1999-го було грубо закрито. Та й Ваш творчий шлях почався з відсторонення від концертних залів і доповідних записок Спілки композиторів до ЦК. За що така немилість? Невже рок спричинив таку ідеологічну алергію в можновладних бюрократів?
— Річ у тім, що рокова «Юнона» була написана як симфонічний твір. На двох мільйонах платівок, які розійшлися, не було ніяких рок-груп, бас-гітар, ударників. Там був Державний оркестр СРСР, академічний хор. Там узагалі не було ніякої рок-опери, була опера симфоелектронна. Рок-опера з'явилася пізніше, в «Ленкомі», через те, що там не було великої оркестрової ями, місця для хору.
— Тобто «Юнона» в «Ленком» зійшла фактично з диска?
— Спочатку майбутній спектакль ми записали на фірмі «Мелодія». Начальству, природно, не показали, а влаштували прослуховування в храмі у Філях. Там було із сотню людей. Проте найголовніше — я запросив західних журналістів. Був колосальний скандал. Однак пташка вже випурхнула з гнізда, і замовчати це було неможливо. І от 9 липня 1981 року зіграли спектакль. А 11-го в «Нью-Йорк таймс» з'явилася схвальна рецензія — така начебто прем'єра відбулася на Бродвеї.
Ми були переконані, що у вистави немає шансів. Але її ухвалили з першого разу. І режисер Захаров із поетом Вознесенським пішли до церкви, поставили свічки... А наступного сезону «Юнона» перетворилася на «ідеологічну диверсію». Посипалися запитання: «Чому у вас головний герой пов'язує надії на щастя з Америкою? Навіщо випинати релігійну лінію?».
Якимось дивом удалося відстояти постановку, чиновники вирішили, що вона протримається рік-два — і все. Не вгадали. Спектакль став таким популярним, що нас почали запрошувати на гастролі країни світу. Звісно, радянські бюрократи не змогли після такого нічого вдіяти. Зняти виставу — означало б уляпатися в міжнародний скандал.
— І почалося ваше цькування. Як, цікаво, Вам пощастило виграти судовий процес: Олексій Рибников проти міністерства культури СРСР?
— Мені було оголошено бойкот. Спектакль ішов, а зі мною не було укладено ніякого договору, тобто за документами мого твору взагалі не існувало. Мені нічого не залишалося, як іти в контратаку. На засідання відповідач не з'явився, певно, через брак аргументації, й вирок було винесено на мою користь.
— Як удалося випустити у світ альбом «Юнона і Авось»? Адже він теж був заборонений міністерством культури.
— Протест викликали духовні пісні. А привселюдно зазвучали вони, хоч як дивно, завдяки головному ідеологові країни Михайлові Суслову. Кажуть, він не раз слухав диск: можливо, у душі він був релігійний.
— Рокова «Юнона» завершується духовним гімном «Алілуя!». А чимало рок-музикантів, мужніючи, стають глибоко релігійними людьми. Що в цьому сенсі відбувалося з вами?
— Я, змалку вихований у вірі, на певному творчому етапі був захоплений цілковито новою художньою стихією. Музика в мене пов'язана тільки з певними образами. Тому мені потрібні всі засоби — і рок, і симфонія, щоб розповісти певну історію. Я навіть волію називати себе не композитором, а музичним драматургом.
— «Для любви не названа цена, — співають в «Юноні», — лишь только жизнь одна...». Які слова для визначення любові знайдете Ви?
— Навколо основного — духовного, всеосяжного — визначення любові багато похідних існує. Можна любити помідор, яблуко... Можна любити дітей, батьків... Можна займатися коханням... Для мене любов — це завжди почуття, з яким Бог створював цей світ. Єдина причина створення цього світу — Любов. Любов — це природний стан людини. Якби люди не знали, що таке злість і ненависть, ставилися б до любові цілком нормально.
Любов чоловіка і жінки — це частка тієї самої першоосновної природної любові. Це насамперед нерозривність душ. На жаль, нині ми так багато говоримо про іншу, похідну любові, що природна любов стає непомітною. Якщо люди живуть душа в душу, це не афішується. Зате смакуються всілякі атрибути кохання — романи, закоханості, флірти. І любов перетворюється на «лав».
— Як сталося, що Вас, учня Хачатуряна, перспективного молодого композитора-симфоніста, «винесло» в сімдесяті до року?
— Наскільки пам'ятаю, я захопився рок-н-ролом ще в 50-ті, тільки-но почувши цю музику. Спочатку був Преслі, потім «Бітлз». Але при цьому нікуди не поділася моя любов до Чайковського, Прокоф'єва чи Шостаковича. Так склалося, що для мене в музиці ніколи не існувало обмежень. Я і в консерваторії, й після неї з цікавістю слухав і класику, і джаз, і рок. Вони спокійно в мені співіснували і не конфліктували.
— І в що рок проріс у Вас?
— Я розвивався своєрідно. Найближчий для мене був, звичайно, симфорок, у цих принципах створювалася «Зірка і смерть Хоакіна Мур'єти», в «Юнону і Авось» увійшли мої перші досвіди у створенні духовної музики, а рок-ритми відігравали підпорядковану роль. Вийшов сплав року і нероку, така собі взаємодія на межі цілковито різних напрямів. Пізніше, повернувшись до академічної музики, я побачив, що ритмічний драйв року надає звучанню оркестру зовсім нову енергію і без усякої електроніки. Ця змішана стилістика мені нині дуже цікава.
— Чого Вас навчив кінематограф?
— Воістину немає лиха без добра. В 70-ті в мене не було можливості працювати в симфонічному жанрі. А кіно мене пригріло. Одержав величезний безцінний досвід. Я вчився створювати музичні образи, які мали моментально, поки йдуть кадри, впливати на аудиторію і при цьому не бути вульгарним спрощенням того, що відбувається на екрані. У кіномузиці знайти цю грань — чи не найважливіше.
— У Вашій фільмографії близько 150 назв. Мільйони глядачів бачили ці картини. Чи можна сказати, що кіномузика — це класична музика, адаптована до масової аудиторії?
— Це точне формулювання. Коли мене запитують, чому класичну музику не слухають, чому народ не ходить на симфонічні концерти, я відповідаю: ви це слухаєте щодня у величезних кількостях, якщо дивитеся голлівудські фільми. Там грає живий симфонічний оркестр, великий — людей сто, і в ньому гарні музиканти. У Голлівуді розуміють, що жива симфонічна музика ефективно впливає на душу людини, жодною електронікою її не заміниш.
— Чи є тепер пропозиції працювати в кіно?
— Нині з кіно практично не співпрацюю. Написав музику для фільму «Піп» Володимира Хотиненка — і то тому, що це фільм на унікальну тему — про російських священиків, які налагоджували церковне життя на окупованих німцями територіях. Це було цікаве музичне завдання. Але таких фільмів надто мало. Кіно для композиторів перестало бути привабливим. Вимоги звелися до простої ремісничої роботи.
— Як Ви відчуваєте себе в нинішньому світі? Проти чого повстаєте після тривалих битв із владою та заздрісниками?
— Я не приймаю величезну пекельну машину виховання в людині аморальних якостей. От цьому хочеться протистояти і своєю роботою показати, що є щось інше. Це тільки здається, що серіали і програми, які транслює ТБ, просто розважають. Насправді це жорстка ідеологічна концепція, яка цілеспрямовано формує нашу свідомість. А мені хочеться, щоб була свобода різних ідеологічних концепцій. Так прийнято в більшості країн, де, до речі, показ по державних каналах відвертого насильства заборонено. У Союзі колись у кожній кухні висіла одна-єдина радіотарілка. З неї звучали не тільки популярні пісні, а й симфонії, опери, які добре знали. Тепер каналів десятки.
Проте з усіх ллється тільки один низькопробний потік, що отупляє. Причому посилаються на міфічні рейтинги, на те, що нібито подобається публіці. Насправді рейтинги притягують рекламу, з якої качають гроші. А культивовані плітки про зірок?! Найогидніше для мене, що може бути в людині, — це її гнила пристрасть копатися в чужій брудній білизні. Особливо, якщо ця білизна талановитої особистості. Це духовне вбивство здатне викликати й фізичні наслідки. Якщо в людині щось духовно ламається, то й фізично відбудеться зламування. Тому тим, кого все-таки хвилює, що буде з людьми, країною, хто має відповідну владу і засоби, потрібно перешкодити цьому розтлінню.
— Вам удалося опанувати головним, на мій погляд, для людини умінням: радіти життю, бути в гармонії з нашим світом дисонансів?
— Мене дуже надихають подорожі. Я багато де бував і багато що бачив: тішив очі тваринами, океанами, сходом і заходом сонця, північним сяйвом... Земля — такий приголомшливий витвір, яким можна милуватися нескінченно! Він дає таку радість! І що цікаво: кожна моя подорож точно відповідає тому, про що пишу. Скажімо, я побував в Африці. Там побачив заснулий кратер Нгоронгоро. Це такий «Загублений світ» Конан Дойля. Кратер заселений безліччю тварин, які живуть своїм особливим життям. Коли о четвертій ранку я в цей кратер спускався, поринав у туман, хмари. Відразу виникали асоціації з першими днями Створення, про що тоді задумував писати.
— Чи музика здатна якось вплинути на людське життя?
— Рок-музика у свій час змінила не тільки культуру, а й психологічний стан людей. Та щоб змінити життя, музика має бути суперпопулярною. А суперпопулярна в нас тільки попса. Чи має шоу-бізнес відношення до мистецтва й культури — це вже інше питання. Він повинен існувати, оскільки задовольняє потреби митців і попит населення. Було б чудово, якби популярну музику писали професійні композитори і поети. Композитор у шоу-бізнесі почав відігравати надто малу роль. Ніхто не знає і не поважає людей, які пишуть поп-музику. Тому вона така і виходить: людям однаково, поважатимуть їх за цю роботу чи ні.
— Тому Ви повернулися до симфонічної музики?
— Я відчув, що симфонічна музика знову стала актуальною, що вона може емоційно захоплювати сучасного слухача. І тоді почалася моя співпраця з Геннадієм Рождественським, відновився творчий союз із Володимиром Федосєєвим. Теодор Курентзис зіграв мою П'яту симфонію, Валерій Гергієв — Шосту, Юрій Башмет виконав Подвійний концерт для альта та віолончелі. Мої твори лунають у виконанні великих музикантів. У цьому сенсі доля мене тішить.
— Кожна епоха залишала після себе великі композиторські імена. Кого залишить нинішня?
— Якщо хтось з композиторів і залишиться від нинішньої епохи, то не завдяки їй, а всупереч. Тому що в розвитку музичної культури нині ніхто не зацікавлений, крім самих композиторів і освіченої публіки. Мене завжди вражала недалекоглядність політиків, нерозуміння ними, що від будь-якої епохи, будь-якої форми правління в історії лишається тільки культурний шар. Не залишається слідів від політичних інтриг, економічного безладдя, смути, лиходійства, воєн... Залишаються піраміди, храми, живописні полотна, літературні твори, музика... Ми читаємо книги, слухаємо музику, дивимося живопис — і складаємо уявлення про епоху. Бо хто б що зараз не говорив із високих трибун, а крім культурного шару, від нас нічого не залишиться.
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»