ВІЧ-НА-ВІЧ З ЕПОХОЮ
Цими лютневими днями виповнюється сто років від дня народження відомого українського фотожурналіста, лауреата Шевченківської премії Якова Давидзона.
Молодому поколінню це ім'я мало що скаже, тим часом колись не було такого номера провідної в республіці газети «Радянська Україна» (попередниці «Демократичної України»), де б не з'явився знімок цього автора. Його репортерський досвід пройшов випробування непростими передвоєнними буднями, полум'ям війни, труднощами повоєнного часу, відлигою, застоєм, перебудовою, прискоренням, відродженням, незалежністю. Цей репортерський шлях вимірюється півстоліттям.
Із благословення Миколи Бажана
У 1982 році мені з групою працівників «Радянської України» випало побувати в гостях у тодішнього головного редактора Української Радянської Енциклопедії, поета-академіка Миколи Бажана. Ми вручали йому приз переможця літературного конкурсу газети. Був з-поміж нас завше непосидючий Яків Давидзон із неодмінним фотоапаратом: він виконував чергове редакційне завдання.
Микола Платонович довго і сердечно тиснув руку партизанському репортерові. Відтак сказав:
— З Яшею у нас давня дружба. Вона бере свій початок ще з передвоєнних літ. Коли на нас посунула фашистська навала, я отримав наказ очолити газету «За Радянську Україну», що мала виходити при політуправлінні Південно-Західного фронту. Запросив до газети і Якова. Не пригадую такого випадку, щоб він не виконав редакційного завдання. А скільки разів виручав редакцію в скрутну хвилину своєю винахідливістю! Коли наша редакція збиралася згортати свою роботу, я згадав про прохання Давидзона — побувати в партизанському загоні. При нагоді сказав про це начальникові штабу партизанського руху Тимофію Строкачу...
Тієї миті Яків Борисович до подробиць уявив собі кожен із пам'ятних для нього днів наприкінці 1942 року, коли його разом з групою партизанів готували до відправлення за лінію фронту.
«Добре все зважте, — наставляв його Строкач. — Ви знаєте, як фашисти розправляються з партизанами. Ви — єврей. І в разі чогось, не доведи Боже, з вами поведуться особливо жорстоко».
Давидзон був невідступний. А в грудні 1942-го партизанський Лісоград зустрів посланців із Великої Землі, немов найрідніших людей.
«Яшо, зніми мене...»
І почалося для фоторепортера Давидзона сповнене ризику й неабиякої мужності життя. Перельоти через лінію фронту, переправи під бомбовими ударами, участь у партизанських рейдах, неодноразові оточення і переходи крізь дрімучі болота — все звідав він, партизанський фотолітописець і боєць. І все фіксував на плівку. Скільки відзняв сюжетів — не злічити. Вони стали нині безцінними реліквіями.
Із фото Якова Давидзона постають бойові командири Ковпак, Федоров, Попудренко, комісар Руднєв та інші. Саме на знімках Якова Борисовича назавжди зафіксувався в нашій пам'яті дід Самосват, який жадібно, схвильовано слухає з партизанського радіоприймача новини; юний підривник Вася Коробко, посмертно удостоєний найвищої нагороди колишнього Союзу; медсестра Нонна Погуляйло — воістину рідна сестра для тих, кого вона виходжувала; партизанська матір Г. Скрипка, яка привела до загону трьох своїх дочок-месниць...
— У моїй фототеці багато знімків тих грізних літ, — ділився зі мною Я. Давидзон. — А могло бути їх значно більше, якби не обставини. Одного разу на наш загін, який дислокувався у Злинківських лісах, фашисти кинули дві добірні дивізії, оснащені великою кількістю артилерії, танків, літаків.
Над нами нависла смертельна небезпека. Тоді й наказав мені командир з'єднання Попудренко негайно знищити всю відзняту фотоплівку — трохи не цілий мішок касет. Пригрозив: «За невиконання наказу — розстріл!»
Командир мав рацію: якщо ці плівки потрапляють до фашистів, це обернеться трагедією для сотень тисяч сімей, чиї рідні й близькі воюють у партизанських загонах... Уявляєте мій стан?.. З внутрішнім протестом і водночас з повним розумінням узявся я засвічувати плівку. І все ж, незважаючи на грізне попередження командира, мені вдалося залишити стрічку, на якій був зафіксований Попудренко в мить, коли обдумував план бойової операції. Як потім з'ясується, то був останній його знімок.
Партизани вірили: прийде час розплати над фашистами, прийде довгожданий мир, тим-то й просили Давидзона: «Яшо, зніми мене. Не для газети, ні. Просто, якщо загину, хай мої рідні знають, що я чесно віддав життя за рідну землю».
Якось потрапили в об'єктив «Лейки» Давидзона два смагляві хлопчаки-підлітки (таких у партизанському з'єднанні було чимало).
— Брати Вадим і Олександр Гороховські, — відрекомендувалися вони. Відтак зацікавилися, навіщо він фотографує саме їх. Яків Борисович на те відповів: «Ось зустрінемося з вами років через тридцять, отоді й покажу вам, якими славними орлятами ви були».
Брати переморгнулися між собою. Вони, схоже, не думали про таку перспективу. Якою ж була радість партизанського літописця, коли рівно через тридцять літ (бувають же такі передбачення!) він несподівано для себе і самих братів Гороховських зустрівся з ними на київському заводі «Арсенал».
Так і з'явилася в газеті фотоновела про юних месників, а згодом мирних трудівників. На цю публікацію надійшло багато схвальних відгуків, і Давидзон вирішив продовжити пошук партизанських синів і дочок, хто прославив себе і в повоєнний час. Краплина по краплині народжувалася книга. Автор назвав її «Орлята партизанських лісів». Вона, між іншим, вийшла трьома виданнями. А вслід за нею побачили світ книги майстра фотопубліцистики — «Вирушали в похід партизани» та «Незабутнє». Цей творчий доробок митця був увінчаний Державною (нині — Національною) премією імені Тараса Шевченка.
«Розіб'юсь, а виконаю...»
У мене зберігається клаптик паперу, помережаний розхристаним почерком Давидзона: «Розіб'юсь, а завдання виконаю. Плануйте в номер!»
До кожної зйомки готувався як до першої. Важко навіть уявити, скільки за цим — репортерської винахідливості, клопотів, нервів. Обліку піддаються тільки його інфаркти.
Усе те лишається, так би мовити, «за кадром». А на поверхні — дійсність, схоплена в оту єдину мить, яку вміє вловити тільки майстер з баченням фотопубліциста і вмінням художника.
Завидна доля у Якова Борисовича. Йому випало бути віч-на-віч із найзначнішими подіями нашого життя. Об'єктив майстра, зокрема, зафіксував урочисте відкриття Волго-Донського каналу, початок будівництва Каховської ГЕС, перший суботник на відбудові понівеченого фашистами Хрещатика, зустріч космонавта Павла Поповича в рідному Узині після його першої космічної подорожі, Всесвітній фестиваль молоді й студентів у Москві, Олімпіада-80... Це — результати відряджень фотокореспондента. Коли повіяли демократичні вітри, митець рішуче рвався в самісінький вир народної стихії.
Яків Борисович був «своїм» у багатьох трудових колективах. У фототеці Давидзона — безліч сюжетів, пов'язаних з видатними діячами культури і науки: Тичина й Довженко, Симонов і Рильський, Гончар і Стельмах, Ревуцький і Касіян, Гмиря і Козловський, Патон і Амосов...
Дорога до Канева
Десь у 70-ті роки Яків Борисович запросив мене, тодішнього відповідального секретаря газети, поїхати до Канева. Склав нам компанію працівник відділу культури «Радянки», письменник Яків Клименко, сторіччя від дня народження якого також випадає на нинішній рік.
Давидзон дорогою до Канева повертався думкою до відрядження, яке випало йому 1944-го...
— Як тільки радянські війська звільнили від фашистів Тарасову гору, — згадував він, — я одержав від тодішнього редактора «Радянської України» Луки Паламарчука завдання терміново вилетіти до Канева і зафіксувати на плівку заповідник «Могила Т. Г. Шевченка».
Незважаючи на те, що в Каневі ще де-не-де тривала перестрілка, наш літак благополучно приземлився неподалік святині. Фашисти залишили в заповідному місці свій чорний слід. Я усе те відзняв на плівку. Наступного дня газета вийшла спеціальним номером, який було присвячено тому, як гітлерівці поглумилися над пам'яттю Кобзаря. Мої знімки з музею потрапили згодом у журнали, книги.
Діапазон тем фотопубліциста був широким. Часто випадало йому знімати в офіційній обстановці візити в Україну відомих політичних діячів із різних куточків планети, серед них — Фіделя Кастро, Хо Ші Міна, Пальміро Тольятті, Моріса Тореза, Джавахарлала Неру, Індіру Ганді, президентів США — Ніксона, Картера, Буша... У своїй книзі «Незабутнє» фоторепортер розповідає, як народжувався той чи інший подібний знімок. Цікава, приміром, згадка, пов'язана з приїздом до Києва вождя В'єтнаму:
«То було у 1961 році. Як фотокореспондент, я супроводжував високого в'єтнамського гостя. Пригадую, після поїздки Хо Ші Міна в Терезине, що біля Білої Церкви, кортеж машин вирушив до Києва. Дорогою в столицю на його прохання зробили короткочасну зупинку в лісі. Дідусь Хо, як його шанобливо називали на батьківщині, витягнув цигарку і сів на травичку, щоб перекурити. Я миттю навів на нього об'єктив фотоапарата і жестами руки попросив гостя трішечки підвести обличчя. Хотілося зробити якомога виразніший знімок.
Він, весело засміявшись, щось сказав і виконав моє прохання. Через перекладача довідуюсь: Хо Ші Мін назвав мене «радянським експлуататором». Фотокореспондентові без подібної «експлуатації» іноді не обійтися, якщо хочеш досягти успіху. Тим своїм знімком я залишився задоволений. І не тільки я. Його неодноразово друкували в пресі, демонстрували на багатьох виставках і в нас, і за кордоном».
Давидзоновій «експлуатації» скорився і Фідель Кастро, особливо після того, коли довідався від Хрущова, що його знімає партизан-ковпаківець.
Фототека Якова Давидзона переповнена кадрами, на яких зафіксовані в різні періоди життя Хрущов, Брежнєв, Шелест, Щербицький, котрі теж вважали фоторепортера «своїм» і підкорялися під час зйомок його репортерським забаганкам.
Творчий доробок Давидзона — це історія, яку не викреслити, бо він охоплює цілу епоху в долі народу України. Епоху бурхливу, складну.
Почесний доктор американського «вишу»
Оновлення життя мудрий Давидзон зустрів по-філософському, у глибоких роздумах. Як на мене, він чи не найшвидше серед працівників партійної газети вловив неминучість того, що сталося, і безпристрасним фотооб'єктивом прагнув зафіксувати чимало з того, що працювало на незалежність, демократію. Недарма перший президент незалежної України Леонід Кравчук прикріпив до грудей Давидзона Почесну президентську відзнаку за номером двадцять один.
...На схилі літ, уже кволий і самотній, Яків Борисович зібрався в далеку дорогу — за океан. Болісні це були для нього хвилини, але стомлена душа прагла сімейного затишку, тепла, яке йому сповна могла подарувати донька. Коли прощався з друзями, зі своєю фотолабораторією, в якій провів багато літ,— немов прощався з життям.
Слід сказати, що й на американському континенті його талант високо оцінили: Якову Борисовичу з його сімома класами трудової школи і водночас з академічними знаннями фотографа-практика було надано звання почесного доктора факультету кіномистецтва Фічбурзького державного коледжу, який дає своїм випускникам вищу освіту.
Цим актом, на який у нас навряд чи були б здатні, звершилася Божа справедливість: Якова Давидзона заслужено прирівняли до тисяч людей з високими дипломами, яких він фотографував упродовж піввіку і який на рівних розмовляв із ними, багато що підказував їм, немов той древній мудрець-філософ.
Помер Яків Давидзон у далекому американському місті Вустер, що неподалік Бостона (штат Массачусетс). Цей штат відомий тим, що тут — гніздів'я знаменитого роду Кеннеді. Змовкло навіки невтомне серце доброї людини, ветерана війни і праці, кавалера багатьох бойових і трудових нагород. Змовкло серце трударя-газетяра.
То і про нього писав відомий поет Степан Олійник:
Наготові апарат,
День і ніч — робота.
Все життя він — як солдат,
Як ота піхота.
Андрій МЕЛЬНИЧУК
також у паперовій версії читайте:
- КОЛИ ВЕРСТАВСЯ НОМЕР
назад »»»