ВІКТОР СТЕПУРКО: НА СТЕЗІ БОГА ЛЮДИ РОЗУМІЮТЬ ОДНЕ ОДНОГО
Творчість Віктора Степурка, цьогорічного лауреата Шевченківської премії, справедливо вважають одним із найяскравіших явищ сучасної української музичної культури.
Образна жанрово-стилістична палітра його творів різноманітна: від дитячої опери до найскладніших симфонічних партитур, від стилізації й моделювання давньої і духовної музики до експериментаторських пошуків нових елементів власної оригінальної мови.
У діяльної творчої натури Степурка є паралельні «лінії»: він — доцент Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв України, де веде хоровий клас спеціалізації «Диригент хору, регент церковного хору»; організатор і керівник хорового ансамблю «Свят-коло».
— Вікторе Івановичу, вважають, що українські композитори, передусім Станкович, Скорик, Сильвестров, Дичко, є феноменальним світовим явищем. Як можна пояснити, що в Україні виникла така потужна композиторська школа?
— Гадаю, що у нас є також могутні художники і письменники. Певно, тому, що український дух не знищено. Коли нещодавно хор «Київ» повернувся з Канади і США, я, вітаючи керівників колективу, сказав: «Ви підносите наше мистецтво у світі». Мені відповіли: «Та ми співаємо здебільшого для наших українців. До американців нас майже не допускають, бо їм байдуже».
Адже для українців за кордоном високодуховна національна музика — прихисток для серця. До речі, тамтешні менеджери все прораховують, аби на чомусь заробити. А ми про це зовсім не навчені думати, а думаємо тільки про якісь творчі ідеї, близькі нашому духові. І цим живемо.
— Вашу творчість знають у Росії, європейських столицях, Канаді й США. Яким чином Ваші твори розходяться?
— Можливо, хтось сміятиметься, але і на це є Божа воля. У мене є твори, які я шаную, написав із великим горінням, але вони досі не стали відомими. А є такі, що несподівано стають знаними у світі. Наприклад, мій твір «Диво дивне» на міжнародному конкурсі виконував хор із Філіппін. У ньому море, чайки, мої думки про співіснування людської цивілізації й природи, хто головніший, хто виживе, хто кого поглине, чи може бути гармонія, чи тільки протистояння... З огляду на те, що Філіппіни нещодавно пережили трагедію цунамі, я радію з того, що цей хор відчув мої думки і почуття.
Я підношу загальнолюдські цінності, тому мої твори сприймаються іншими людьми. Для Бога немає ні елліна, ні єврея, а є душа у Богові. У святителя Димитрія Ростовського є кант «Надію мою в Бозі полагаю», обробку якого я зробив. Гадаю, що на цій стезі надія незнищенна, на ній люди розуміють одне одного.
— Не одразу, але неухильно вашим пріоритетом стала духовна музика. Чому?
— Моє духовне коріння в Макарові (Київська область). Це батьківщина великого святителя Димитрія Ростовського (Дмитра Туптала), автора «Житіє святих», багатьох літературних творів, проповідей.
Святитель Димитрій народився 1651-го. Я з'явився на світ рівно через триста років після нього! Іменною іконою, яку він завжди возив із собою, була «Ненавмисна радість». І я дізнаюся, що цю ікону вшановує церква 22 грудня — у день мого народження! Це на мене дуже вплинуло. Закономірним було те, що я очолив хоровий ансамбль «Свят-коло», головним орієнтиром якого стала українська духовна музика. Втім, на концертах і конкурсах ми ще співаємо народну і класичну музику.
Мій композиторський шлях починався з пісень, фортепіанної, інструментальної та симфонічної музики. Я намагався себе проявити в жанрах, які вважаються центральними, шанованими. На написання першого твору для хору мене спонукав мій викладач Мирослав Скорик, він сказав: «Ви хормейстер і маєте написати хоровий твір». Я написав і відчув, що це моє.
А от духовну музику через роки почав писати для свого хорового колективу «Свят-коло». Керівник хору «Київ» Микола Гобдич, почувши ці твори у нашому виконанні, взяв собі до репертуару. Він же заохотив працювати далі в цьому напрямі.
Серед іншого, я написав кілька вокально-симфонічних літургій. Вони не вписуються в церковний жанр, бо не акапельні. Та ось я написав літургію для хору без інструментального супроводу, вважаю, що там є номери, які цілком можна виконувати і в процесі служби Божої. Прем'єра має відбутися в Україні та Європі.
— Ваші твори, написані на релігійні канонічні тексти, звучать напрочуд сучасно. Як це поєднується — канонічність і модерновість?
— Ми знаємо, що церкви розділені, кожна з них має свої піснеспіви і не допускає інших. У моїй літургії є старовинні наспіви різних церковних напрямів, а також елементи протестантської музики, на яку впливає джаз.
— Тож є впливи сучасного авангардового мислення?
— Так. Скажімо, коли я створюю ефект небесного сяйва чи ще якийсь візуальний образ, використовую модерні засоби. «Літургію» завершує «Алілуя» — там кластерне напластування звуків, які входять до дванадцятитонової системи, розкладено в широкому діапазоні. Через те гармонійне звучання. Для мене ця кількість розкладених мною звуків — святе число: дванадцять апостолів. Я шаную (як наша церква) святу трійцю, сімку — число Бога. Синтезую такі речі. Проте в цій математиці, в нових семантичних смислах можна відчути позацерковні асоціації. Закладені в мою «Літургію» різні конфесійні традиції, стилі дехто з музикантів і церковників може назвати еклектикою, мішаниною. Проте різні стилі й традиції, на мою думку, від Бога, — це різні люди, різні народи, різні наші уявлення про Всевишнього.
— Отже, Ви поєднуєте і примирюєте...
— У кінцевому результаті було б чудово, якби люди сприйняли цю музику саме так.
— Може, Ви підсвідомо ховаєте свою душу у релігійно-духовну музику, щоб протистояти тиску сучасної цивілізації?
— Чесно зізнаюся, що останніми роками дедалі більше притуляюся до церкви, хоч знаю, що її роздирають суперечності. Але я погоджуюся зі святими отцями, яких багато читаю, що без церкви людині неможливо спастися. Вперто проголошують, що церква відокремлена від держави. А з моєї точки зору, нині жодна держава не встоїть без Бога. А Бог — це церква. Якщо навіть у ній є злі люди, то все одно церква — наріжний камінь, закладений Господом Ісусом Христом. І його не можна зруйнувати. Отже, Божа церква — це ідея спасіння.
— Один знаний композитор зауважив: «Я щодня живу, немов на розпеченій сковорідці, бо держава така холодна». А що Вас найбільше допікає?
— Найбільше допікає позамистецьке. Те, що надто мало мистецтва. Основна причина в тому, що весь світ побудовано за торгово-фінансово-олігархічними принципами. Всі олігархи — носії синдрому Юди Іскаріота, який назвав Ісуса Христа безумцем і продав Його за тридцять срібляків тоді, коли Він із церкви вигнав торговців. Глобальне торгашество тисне на людину і вичавлює з неї духовність, Бога з простору, який називається Земля. Оце мені найбільше болить. Фронтально знищують мистецтво. Людям нав'язують фантасмагоричний, психоделічний, ілюзорний світ. Розуміння явищ і проблем абсолютно схиблене. Ми бачимо безліч схиблених людей. Схиблена молодь у криках-вищаннях смикається в барах-дискотеках, на всіляких шоу. Зомбі, зомбі, зомбі...
Це роблять цілеспрямовано, нав'язують, тиснуть. Це політика. І на Спілку композиторів тиснуть. Взагалі творчі спілки, заклади культури, майстерні художників вичавлюють, щоб заповнити приміщення ресторанними гульбищами.
Хорове мистецтво найближче до Бога. Однак у Національній академії керівних кадрів культури і мистецтв закривають спеціалізацію «Регент церковного хору» і зараз ми готуємо до випуску останній потік студентів. Вважається, ми не можемо витримати конкуренцію, тому що багато хормейстерів випускає консерваторія, Національний університет культури, педагогічний університет імені М. Драгоманова, а церква має свої регентські відділення. Отака офіційна версія закриття, з чим не згодні ректор і колектив. А відбувається це тільки через єдину причину — фінансово-економічну, все має бути вигідним.
— Тим часом мільярди коштів йдуть на зброю, алкоголь, феєрверки.
— Таке безумство лякає. Не можу від цього сховатися і в мистецтві. В моїй духовній музиці є трагічні образи. Звісно, вони є і в моїх вокально-симфонічних творах. Скажімо, концепція «Літургії сповідницької», присвяченої світлої пам'яті гетьмана Івана Мазепи,— драматична, навіть з трагічними колізіями, бо йдеться про трагедію українського народу.
А вокально-симфонічний твір «Богородичні догмати» написано на основі старовинного октоїху (текст просвітителя Іоанна Дамаскіна) і присвячено святителю Димитрію Ростовському. У мене є думка, щоправда, поки не підтверджена наукою, що в записах, оформленні всіх октоїхів не міг не брати участі один із великих просвітителів України періоду козацьких часів Димитрій Ростовський.
Отже, диптих «Літургія сповідницька» і «Богородичні догмати» присвячено двом особистостям, котрі багато зробили для становлення України і формування її народу як нації. Певна річ, ця тема і високодуховна, і напружено-драматична.
— Чи здатна сучасна людина сприймати духовну музику?
— Так, коли вона не обтяжена матеріальними збоченнями. Адже чому люди люблять попсу? Тому що вона звучить скрізь, де крутяться гроші: магазини, банки, офіси, громадський транспорт тощо.
— Вікторе Івановичу, є дві непримиренні «субстанції» — академічна музика і естрадна (рок, до речі, теж зазвичай виконують на естрадних підмостках). Та часто в їхній бік летять схожі закиди: монотонно, шумно, немилозвучно, дисонансно, хаотично, гучно, індустріально... Ви як композитор, котрий сповідує гармонію, що думаєте з цього приводу? Відокремте, як кажуть, мух від котлет.
— Єдине, з чим не погоджуюся, що ви називаєте авангардну, провокаційну музику академічною, яка насправді іменується серйозною, інтелектуальною. До того ж цих, як ви висловилися, непримиренних «субстанцій» — три, тому що рок-музика ніколи не товаришувала з попсою. Скажу відверто, вся непримиренність від лукавого. Адже сказано: «Любіть одне одного!». Тож із приводу цих «непримиренних» можна додати: «Одного поля ягода!». Все в світі буває лише добрим або злим. І серед авангардистів зустрічаються генії, вони теж бувають добрими і злими.
— Вашу псалмодію «Монологи віків» для мішаного хору та солюючих інструментів було висунуто на здобуття Шевченківської премії. В чому нерв, стрижень, квінтесенція цього твору?
— Твір писав багато років і в ньому всі мої болі й роздуми, до яких спонукали тексти псалмів. Ідея та сама — висловити розуміння Бога різними вустами — елліна, юдея (і українця!). На концерті якийсь чоловік похилого віку під час виконання твору голосно промовив: «Це якісь юдєйські піснопєнія!». І я зрадів, що слухачі мене розуміють.
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
- «НА КУПОЛИ!» НЕВІДОМИЙ ПОЖЕРТВУВАВ... $55 ТИСЯЧ
- РЕЙТИНГ МУЗЕЇВ ЄВРОПИ
назад »»»