ВІД СЕСІЇ ДО СЕСІЇ
ЖИВУТЬ НЕ ЛИШЕ СТУДЕНТИ, А Й НАРОДНІ ОБРАНЦІ
Свого часу початок роботи нової парламентської сесії був мало не подією номер один у державі. Як не крути, а від роботи Верховної Ради залежала політична погода не лише в органах влади, а й в суспільстві.
На жаль, нині сесії вже не мають такого «магічного» відтінку. Більше того, в день відкриття передостанньої, десятої сесії ВР нинішнього скликання, парламентський керівник Володимир Литвин назвав очолюваний ним орган «сплюндрованим».
Узагалі не перший рік Володимир Михайлович самотужки присвоїв собі право мало не єдиного захисника парламентаризму в державі. Достатньо хоч би згадати його передвиборче гасло «Країні потрібен Литвин». Втім, нинішнє спікерове зізнання дає підстави засумніватися в дієвості його «захисту». Бо незрозуміло, чим сплюндрований парламент ліпший за цілковито недієздатний?
Попри все, початок роботи нової сесії ВР отримав свою «родзинку». Причиною став візит до Верховної Ради Президента Віктора Януковича. Від моменту засудження до семирічного ув'язнення його колишньої опонентки на виборах Юлії Тимошенко, Янукович уперше завітав до парламенту. Причому (що символічно) цей візит був акурат у день другої річниці проведення другого туру останніх президентських виборів.
«Найдемократичніші» прояви влади
Спершу хочеться звернути увагу на те, як провладні народні обранці на всі голоси намагалися довести: президентський виступ у Верховній Раді розвіяв сумніви щодо наявності в Україні... демократичних стандартів. Мовляв, у тоталітарному суспільстві опозиція не ризикнула б упродовж півгодини президентського виступу вигукувати не милі його серцю і вухам гасла. А так усе демократично.
До методів опозиції можна ставитися як завгодно. Можливо, півгодинне скандування «Юлі волю!» і справді не найкращий вияв підтримки лідера партії «Батьківщина». Проте цікаво: що мав зробити Віктор Янукович, аби його парламентські прибічники визнали наявність проблем із демократією?
Більше того, провладні нардепи на всі голоси ганьбили опозиціонерів, іменуючи їх «чорноротими», «вандалами» тощо. Вочевидь, забувши про свої парламентські «діяння». Скажімо, у свій опозиційний період Партія регіонів місяцями взагалі не давала працювати законодавчому органові. А прийшовши до влади і у сумнівний спосіб сформувавши більшість, «регіонали» не обмежуються якимись вигуками чи скандуваннями. Кілька знакових мордобоїв, улаштованих «під куполом», навіки залишаться на совісті провладних депутатів.
«Так ми волю не викричимо...»
Своєрідною виявилася і поведінка спікера Володимира Литвина. Закликаючи свою парламентську «паству» до порядку, він напівіронічно зронив: «Так ви їй волю не викричите». Ніби у воду дивився. Наступного дня під час чергової спроби проголосувати за декриміналізацію «Тимошенкових» статей «більшовики» знову вмили руки. Лише 159 обранців підтримали зміни до Кримінального кодексу «щодо гармонізації національного кримінального законодавства із Конвенцією ООН проти корупції». Законопроектом, зокрема, передбачалося внесення змін до ст. 365 Кримінального кодексу України, за якою засуджено Юлію Тимошенко.
Утім, ніхто не сумнівався, що запропоновані опозицією зміни знову будуть провалені. Цікавіше поглянути, як голосувала фракція блоку Литвина і Володимир Михайлович. Адже після його слів, наведених вище, можна подумати, що саме він, а не рідна для Тимошенко бютівська фракція робить усе, щоб звільнити з-за ґрат опозиційного політика. Аж нічого подібного — ані фракція блоку Литвина, ані спікер не думали давати якусь надію ув'язненій. Отже, виходить, що волю «не викричиш» і за допомогою голосувань?
І словом, і ділом?
Однак час повернутися до президентського спічу «під куполом» і його подальших реальних кроків. Хтозна, чи то опозиція так підбадьорила Президента, чи з якихось інших причин, але в день відкриття десятої парламентської сесії Янукович видав кілька знакових сентенцій.
По-перше, впадає у вічі його заклик до опозиційних фракцій «повернутися до парламенту». Віктор Федорович обурений тим, що опоненти не оцінили його шляхетного кроку зі створення так званої Конституційної асамблеї й не хочуть спільно з владою брати відповідальність за ситуацію в державі.
Сам підхід вельми своєрідний. Влада запроторила за ґрати кількох опозиційних політиків на чолі з лідерами двох партійних списків — Юлією Тимошенко та Юрієм Луценком, а тепер закликає до якоїсь спільної відповідальності!
Більше того, якщо вірити депутатові Роману Забзалюку, котрий днями повернувся до фракції БЮТ-«Батьківщина», методи, якими влада діятиме напередодні парламентських виборів і під час них, анітрохи не додають оптимізму опозиційним політикам. Це більше схоже на спільну відповідальність удава і кролика за те, що цей самий кролик був з'їдений цим самим удавом. А ще в одній українській приказці говориться так: «Пожалів вовк кобилу — залишив хвіст та гриву».
Якщо говорити лише про потенційні зміни до Конституції, то і тут не все складається. Річ у тім, що це якраз Віктор Янукович «виніс» конституційний процес далеко за межі парламенту. Спочатку повернувши редакцію Основного закону від 1996 року у сумнівний спосіб — через Конституційний Суд. А тепер, бавлячись у так звану Конституційну асамблею, попри те, що внесення змін до Основного закону було і залишається тільки парламентським правом.
Утім, що поробиш, коли навіть спікер визнає: парламент у нас давно сплюндрований. І сплюндрований саме чинною владою, котра не гребує жодними методами для досягнення результату. На відміну від свого попередника, Віктор Янукович, схоже, діє «і словом, і ділом».
Превентивні заходи...
Ще одна знакова фраза, що прозвучала з президентських вуст у день других роковин його перемоги, стосується не лише опозиції. Фактично він звернувся до громадян, котрі готові й надалі відстоювати свої права, як то вже не раз за час каденції Януковича робили підприємці, афганці, чорнобильці та деякі інші верстви населення. Гарант переконаний, що «рятувати країну на майданах неможливо». Така сентенція нібито також є якимось ефемерним закликом до опозиції на предмет єднання, але по суті усе значно серйозніше.
Навряд чи Віктор Янукович забув, що свого часу, у 2004-му громадяни вийшли на Майдан, щоб урятувати країну від його приходу до влади. Причому приходу сфальсифікованого, що згодом було підтверджено висновком Верховного Суду. Не вина, а біда цих громадян, що інший кандидат, котрому вони, зрештою, довірили владу, так бездарно нею розпорядився, що через п'ять років фактично власноруч зробив своїм наступником того, проти кого нібито боровся. Факт залишається фактом: рятувати країну на Майдані можна і Януковичу це чудово відомо.
Вочевидь, тому нині в силових структурах відбуваються такі зміни, про які ще навіть два роки тому годі було думати. Скажімо, позавчора увечері Президент звільнив із посади міністра оборони Михайла Єжеля. Цей урядовець не вперше піддавався гострій критиці з боку глави держави. Він картав Єжеля за буцімто недостатню наполегливість у реалізації військової реформи. Аргумент сумнівний, адже нинішнє «реформаторство» в усіх сферах життя найпевніше навіть виправдовує екс-міністра оборони. Він, принаймні, не робив аж надто різких рухів, котрі можуть ускладнити ситуацію в будь-якій галузі.
Проте відставка Михайла Єжеля автоматично відійшла на другий план через кілька годин. А точніше після призначення на його місце Дмитра Саламатіна — колишнього керівника Державної компанії з експорту та імпорту продукції і послуг військового та спеціального призначення. А ще раніше Саламатін був рядовим депутатом із Партії регіонів, котрий не виявляв особливої законотворчої активності.
Зрештою дивуватися немає чого — таких депутатів у фракції ПР чимало. Та є в Саламатіна-депутата одна «родзинка». Він — постійний учасник парламентських сутичок і мордобоїв. Причому його непомірна агресія виявилася саме після приходу Віктора Януковича до влади.
Уперше нинішній міністр оборони виявив неабияку жорстокість у квітні позаминулого року під час ратифікації так званих Харківських угод. Тих самих, у результаті яких було продовжено на 25 років термін оренди в Севастополі для кораблів ЧФ Росії. Тоді від рук нинішнього куратора оборонного відомства постраждав депутат Володимир Карпук.
Далі більше. Після свого призначення керівником компанії «Укрспецекспорт» (котру згодом було реформовано на Державну компанію з експорту та імпорту продукції і послуг військового та спеціального призначення) Саламатін довго залишався депутатом-сумісником. І наприкінці позаминулого року знову «відзначився».
Нагадаймо, у грудні 2010-го депутати з опозиції не обмежувалися вигуками «Юлі волю!». Тоді представники фракцій БЮТ і «Наша Україна — Народна самооборона» заблокували сесійну залу, вимагаючи зняти з Юлії Тимошенко підписку про невиїзд. За це блокування жорстоко поплатилися. «Регіонали» влаштували їм справжню розправу, увірвавшись до зали і по-звірячому побивши своїх нібито колег по парламентському «цеху».
Кілька опозиціонерів, як приміром, Михайло Волинець, Юрій Гнаткевич та інші, тоді змушені були довго лікуватися. Так от, відео- і фотозйомка зафіксувала, що одним із найбільших «активістів» з боку ПР був Дмитро Саламатін. Він кілька разів ударив по голові своїх опонентів важким парламентським стільцем.
Що не говоріть, а до такого міністра оборони виникатиме чимало запитань. Наприклад, людина, що свого часу обіймала цю посаду (нинішній голова Комітету ВР з питань національної безпеки Анатолій Гриценко), висловила сумніви щодо компетентності нового міністра.
«Саламатін не проявив себе як людина, котра розуміється на військовій політиці чи військовій стратегії,— зазначає Анатолій Гриценко.— Я не впевнений, що він узагалі усвідомлює, за що йому нині доведеться відповідати. Ця людина ніколи не висловлювалася і, вочевидь, не має власної думки щодо напрямів реформування і розвитку Збройних Сил, підвищення їхньої боєготовності. А це створюватиме серйозні проблеми в практичній діяльності».
Однак пертурбації наразі відбуваються не лише в Міноборони. Скажімо, тиждень тому Віктор Янукович нарешті знайшов заміну Валерію Хорошковському на посаді голови СБУ. Звичайно, в біографії Ігоря Калініна немає таких кричущих фактів, як у Дмитра Саламатіна. Але... Його прихід до спецслужби з посади начальника Державної служби охорони також говорить про багато що. Найголовніше — про його особисту відданість Президентові.
Ось і виходить, що зараз силові структури укомплектовані за цим принципом. Чому саме так? Як кажуть, питання вельми цікаве...
Ярослав ГАЛАТА
також у паперовій версії читайте:
назад »»»