АКОРДИ МУЗИКИ В АКОРДАХ БАРВ
Микола Леонтович (1877–1921) — композитор, диригент, збирач музичного фольклору. Записав і підготував для хорового виконання понад 150 мелодій українських народних пісень. Шедеврами його обробки стали: «Щедрик», «Дударик», «Козака несуть» та власні твори: «Літні тони», «Льодолом» і незавершена опера «На русалчин Великдень». Замислювався над перетворенням «звуку у барви». Народився на Вінниччині в сім'ї священика.
Продовжуємо антологію інтерв'ю визначних українців ХХ ст. Їх зібрав наш архіваріус — відомий письменник, кіносценарист, Шевченківський лауреат, заслужений діяч мистецтв України Микола Шудря.
Був спекотний літній день, коли ми сиділи в семінарському саду і слухали учнівські співи.
Кирило Стеценко завважив мені одну з мелодій і сказав: «Коли б це побачив Леонтович, розробив би її й дав художнє — шедевр у музиці... От познайомтеся з ним, і він сподобається вам. Це надзвичайно симпатична людина, делікатна й тиха, що страшенно не любить непорозумінь; для нього прикре слово — це жах; тому його скрізь затирають, відсовують, хоча він — справді велика одиниця серед музичних кіл, із великими здібностями й талантом... Він мовби різьбяр у музиці, що творить найтендітніші мистецькі вартості, неначе мережива із шовку; його техніка, обробка найменшої речі настільки «ажурна», як тонка різьба із золота, прикрашена самоцвітним камінням.
Леонтович бере невеличкий твір і так вигаптовує, викарбовує його, що просто диву даєшся: маленьку, простеньку мелодію розгорне в широку картину з безліччю найрізноманітніших фарб; пісні такі ніжні й лагідні, від них віє чимось світлим і теплим, що хоч-не-хоч, а напливають на тебе мрії... Уявіть собі спершу маленький струмочок, ледве помітний у траві, що потім дедалі більшає й нарешті перед вами простора річка.
Спочатку ви тільки-тільки чуєте невиразне дзюрчання, а там воно стає гучнішим і гучнішим, ніби вода вже переливається з каменя на камінь і сягає порогів. Перше враження — це зелений гай: щебечуть пташки, шумить листя, і все це разом панує над струмком; тільки сонечко кидає крізь крону проміння й на воді струмка та на траві залишає вигадливу мережку; раптом усе зникає, коли почуєш шум води між порогами, тоді вже не гай, а степ перед тобою...»
Згодом, за ближчого знайомства з Миколою Леонтовичем, випадково розкрилися його глибокі, затаєні мрії — з'єднати звуки з барвами.
...Якось у семінарському саду Леонтович обережно спитав мене: «Чи правда, що ви робили спроби дати живі ілюстрації до музичних творів і навіть дуже серйозних? Мене цікавить, які фарби ви брали для високих тонів і які для низьких? Я сам часто думаю над тим, щоб сполучити звуки з барвами: в моїй уяві це складається так: художники й музики мають дещо спільне — там різноманітні фарби, тут звуки: тільки не знаю, які основні барви й скільки їх. Останнім часом я бачив і чув, що у школах уживають тільки три фарби — жовту, червону й синю (між іншим, ми маємо сонячний спектр із семи фарб).
У мене часто виникає запитання: яким звукам які фарби відповідають? Я уявляю це так: великі коливання дають темні кольори, малі — світлі, але остаточно не можу зупинитися; шукаю відповіді своїм думкам і буду всілякими засобами прагнути, щоб розв'язати цю проблему. Що ж до літератури з цього приводу, то її або немає, або я не вмію нічого знайти. В той же час не можу припустити, щоб тільки в одного мене виникали такі міркування».
Я запитав Миколу Дмитровича:
— Звідки це Ви чули про мої живі ілюстрації до живих творів?
— Мені казали ті, хто бачив, це-перше; по-друге, не так давно Ви ставили «Вічного революціонера» — тут самі виконавці ділилися зі мною враженнями. Скажімо, «Місячну сонату» Бетховена, «Баркаролу» Чайковського виставляли в гімназії, соната мене цікавить найбільше. Чому Ви взяли панівну фарбу блакитну, а тло — блідо-зелене?
— Блідо-зелені, блакитні й білі кольори я взяв тому, що це проміння Місяця; що ж до зеленої зали, то, хоч як це дивно, я справді почув «Місячну сонату» у блідо-зеленій залі; а далі, коли я почав обмірковувати й розбиратися, то інакше й не міг уявити. Ви, Миколо Дмитровичу, пам'ятаєте цю сонату?
Ніч, усе охоплене горішнім світлом, усе коливається, мов у тумані. Так воно і є: імла ночі не має дуже світлих фарб, але й усе темне зникає в ній. Чи можливі ж якісь інші кольори, коли навіть акорди сонати мають мотиви коливання проміння і ледь помітні рухи тіней? Правда, це моя особиста думка, що склалася під впливом трьох умов: музики, місячного вечора та блідо-зеленої зали. Я намагався досягти в ескізах гармонії кольорів, але, на жаль, виходив дисонанс. Що ж до думок про сполучення фарб і музики як повного вислову гармоній і думки, то, на превеликий жаль, останніми роками в мене нема можливості слухати музику так, як того вимагає робота, та й нема місця, де можна було б вислухати як слід і зробити висновки відповідно до потреб досліду.
Леонтович відповів:
— Не зовсім погоджуюся з Вами щодо кольорів сонати: ніжні фарби не можуть бути дуже яскраві, та й коливання звуків не дають гармонію, про яку Ви кажете. Мені здається, тут мусять бути темно-блакитні — це матиме серйозніший зміст і величезний спокій мрій.
Але зараз треба послухати сонату, розглянути ескізи, а тоді вже вивчати якісь хімічні засоби, щоб звуки перетворити на барви. Та я ще зовсім не певен у своїх шуканнях, не мав змоги не тільки поставити будь-який дослід, а навіть не чув про це живого слова. Ви перший, з ким розмовляю на цю тему. Ваша спроба мене підбадьорює. Я бачу, що питання не пусте. І коли воно виникає з різних, протилежних, боків, то варто над ним подумати й попрацювати. Ще одне цікавить мене: скільки основних фарб має бути, чи тільки оті три чи сім, тобто спектр сонця?
На це запитання Миколи Дмитровича я відповів:
— Фарб... сім. Восьма — чорна, але її легко можна замінити. Це нагадує в музиці восьмий тон — октаву, але назва її та ж сама dо (або С); так і художники ставляться до чорної фарби; вона необхідна, але її можна замінити. Щодо кольору, як і щодо хімічного складу, їх поділяють на дві частини: одна частина світла, друга — темна (або прозора й непрозора, глуха); і хімічний склад її такий, що ніяк не можна замінити одну на одну, навіть вживаючи найтонших хімічних засобів.
Світлі фарби маємо такі: біла — непрозора; світло-червона — непрозора; блакитна — прозора. Темні фарби: темно-жовта — непрозора; темно-червона — прозора; синя — прозора й непрозора... Ось головні фарби, що дають безліч кольорів.
Щодо трьох фарб, які ввели в нас у школі, то це просто через малообізнаність одних і байдужість інших педагогів малювання, а основне через «моду» й відсутність власних практичних дослідів і серйозної роботи, що відбивається й на учнях (це теж один із засобів вівісекції над дитиною).
Коли ми проведемо рівнобіжні до музики, то побачимо такі явища: маємо сім фарб і сім тонів; із семи музичних тонів дістаємо безліч музичних акордів.
Ваша думка, Миколо Дмитровичу, про спільність між музикою і малярством має повну підставу. До цього додам, що художники й музики володіють спільною термінологією (приміром, «приємна гама», «чудові акорди», «гармонійно», «дисонанс» тощо).
— Як Ви гадаєте, Миколо Дмитровичу, чи дочекаємося ми того дня, коли вільно побачимо акорди музики в акордах барв?
— Хотілось би,— відповів Леонтович,— щоб природа в мистецтві була спільною.
На цьому урвалася наша тодішня розмова...
Часопис «Музика» за 1925 рік, № 11-12.
Записано в червні 1918 року (Дмитро ІЛЬЧЕНКО)
також у паперовій версії читайте:
- ЛЕСЬ КУРБАС:
СИНТЕЗ МИСТЕЦТВ — НАШ ІДЕАЛ
назад »»»