СЕРГІЙ ЯКУТОВИЧ: Я ВИПЛЕКАВ СВІЙ ОБРАЗ УКРАЇНИ
Наш гість — народний художник України, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Сергій Якутович. Учасник безлічі художніх виставок (від 1973 р.), лауреат багатьох вітчизняних та міжнародних конкурсів графіки. Автор понад ста книжкових ілюстративних циклів — від Вільяма Шекспіра до Ліни Костенко.
Як художник-постановник активно працює в кінематографі і театрі. Лауреат премії Російської кіноакадемії «Золотий орел». Твори митця зберігаються в художніх музеях України та багатьох країнах світу.
Торік художник проілюстрував збірку Ліни Костенко «Річка Геракліта», ювілейний альбом Богдана Ступки, драму Лесі Українки «Руфін і Прісцілла» та отримав у Римі премію імені Гоголя.
Виставка «Гоголь народився...» Якутовича стала знаковою подією у Франції (штаб-квартира ЮНЕСКО), Москві, Києві, Львові та інших містах України.
— Сергію Георгійовичу, почну розмову житейським запитанням — як ся маєте?
— Після смерті дружини й художниці Ольги живу внутрішньо самотньо, до того ж не дивлюсь телевізор. Читаю книжки. А той, хто дивиться ТБ, не здатен серцем сприймати образотворчий ряд. Можеш подивитися новини, а потім, скажімо, танці і співи з усіма, врешті відкрити «Дон Кіхота» Сервантеса — і не побачиш характерів, читаєш і знову таки сприймаєш як інформацію, а не як почуття-картину.
Нині в Поліграфічному інституті КПІ викладаю ілюстрацію. Називаю це режисурою ілюстративного ряду. Моя проблема зі студентами в тому, що вони не вміють малювати, думати, читати. Поки що. Але добре володіють комп'ютером, а я — ні. Ми розмовляємо різними мовами.
Скажімо, я розбираю зі студентами «Маленькі трагедії» Пушкіна. Вони не можуть зрозуміти, що таке «бенкет під час чуми». Це не концтабір, не голодомор, а латентне відчуття смерті. Це інша річ. Не треба малювати смерть з косою. А вони саме її малюють. Кожна людина щомиті бореться за себе, а не тільки за кохану дівчину або ще за когось чи щось. Кожен має сконцентруватися, бо поруч латентна чума. Вона завжди — що за Пушкіна, що в наш час. Боротьба за божеське в собі — це відповідальність за своє життя.
Студенти ніяково дивляться. Вони вперше чують такі речі. Я кажу: «Перечитайте раз, другий, потім уявіть, зрозумійте, поставте себе на те місце. Скупий лицар — це не людина, котра рахує гроші. Це той, хто патологічно поринув у аскезу. Це фанатик, який навіть цими грошима не користується! Ось про це йдеться.
«Маленькі трагедії» Пушкіна — це трагедії різних пристрастей людини. Дон Жуан колекціонує жінок. Він їх зневажає, але йому треба реєстр поповнювати. Він записує: тисяча вже є... «Бенкет під час чуми» — це гімн життю попри все. «Моцарт і Сальєрі» — трагедія не в тому, що другий отруїв першого. А в тому, що людина вибудувала своє благополучне життя, добре жила. Раптом з'явився нахаба, який не цінує свого таланту, навіть того, що тільки-но написав геніальний реквієм. Він не має права жити, бо порушує всі правила (тому що геній).
До поверхневості, споживацтва скочується сучасне суспільство. А я дедалі більше відчуваю самотність. Проте як художник маю розповідати про все, що зі мною відбувається. Про старіння, самотність, про відхід друзів. Як розповісти, в якій формі — не знаю. Поки що... Це ж непросто — намалювати похорон друга, коли стоїш перед труною. Треба, щоб щось відбулося. Я чекаю. Такий у мене період.
Мені кажуть: «Ви три роки не виставлялися». Та хоч 25! Мені це не цікаво. Після персональної виставки у Києво-Могилянській академії я зрозумів, що просто виставляти роботи абсолютно нема сенсу. Ну прийдуть 40–50 людей подивитися. Комусь сподобається, комусь — ні. Не для цього я живу.
— Вас надихають інтерактивні проекти?
— Мої нові проекти із соціальним наповненням — на шпальтах, не реалізовані, бо немає фінансування.
Великий письменник і педагог Януш Корчак написав «Молитви для тих, хто не вміє молитися» (вісімнадцять молитов). Мрію зробити пересувну виставку з інсталяцій. Там є «Молитва маленької дитини», яка напудила у постіль і просить: «Боженько, зроби так, щоб мама не побачила», «Молитва легковажної жінки», яка молиться, щоб прийшов той, кого вона, може, покохає, «Молитва ненависті», «Молитва екстазу», «Молитва абсолютної скрути» тощо. Вони не конфесійні (Януш Корчак, до речі, був євреєм), і моя подача — загальнолюдська. Кульмінація — «Молитва художника». У цілому людина потрапляє у візуально-звукове інтерактивне дійство.
Чекаю на меценатів. Була домовленість з Польським культурним інститутом, з Тель-Авівським університетом в Ізраїлі — люди хочуть бачити експозицію. Її можна зробити легкою, мобільною, такою, що зручно складається.
Я хочу, щоб люди замислювалися. Згадували: «Зі мною теж таке було».
У наш час сучасне модернове мистецтво просто нехтує глядачем. Знімають штани, показують, перепрошую, дупу. Ге-ге-ге!.. Хтось ображається, а хтось стає не готовим до сприйняття справжнього мистецтва.
— Після відвідин деяких галерей та вернісажів точно можна схибнутися.
— Подібних чимало з'явилося. Якось їду в таксі, мене запитують: «А хто ви за професією?» Я кажу: «Художник». — «А, алкоголік і бабій». — «Ну чому ж? Я, наприклад, художник фільму «Тарас Бульба». — «О!» — з'явилась в очах повага.
Мій батько — художник фільму «Тіні забутих предків». Та як митець він більший, ніж цей легендарний фільм.
Моя невістка — француженка (син — художник Антон Якутович — мешкає в Парижі. — В. К.), композитор Беранжер Максіман. Дуже любить кіно і цінує мене. Якось вона запитала: «Тату, а скільки фільмів ти зробив за останній час?» — «За вісім років вісім фільмів». — «Притому, що кіно в Україні не знімається». — «Так». — «І що саме?» «Молитва за гетьмана Мазепу», шість науково-популярних фільмів, «Тарас Бульба». Тепер дев'ятий документальний затвердили». — «Твоя робота — чудова. Ти ж розвалюєш кінематограф. Іди з нього». Я пішов. У театр. Зробив спектакль у Київському театрі імені Франка.
— А що вона мала на увазі, кажучи про розвал кінематографа?
— Що моя робота не адекватна якості фільмів. Як художник (вибачте за нескромність) я виходжу на перший план.
Питають: «Ви працюєте пензлем чи ручкою?» Я працюю головою. Це дає можливість бути вільним у театральних і кінопроектах. Я першим торую дорогу: роблю розкадровки, малюю костюми, декорації, типажі. Думаю, хто гратиме. Часом вношу пропозиції до сценарію. Потім починає працювати постановник.
Режисер і драматург Ігор Афанасьєв написав п'єсу «Урус-Шайтан. Байки про Сірка — кошового отамана, шевальє д'Артаньяна та турецького султана». Ми з ним поспілкувалися і... він поїхав до США. Я намалював усю виставу. Вона з успіхом іде у Київському театрі імені Франка понад рік.
— Про що ця вистава?
— Про отамана Сірка від його народження до... Кутузова, якому показують руку Сірка (як частину святих мощів), і вона рятує Москву. У виставі фігурують запорожці, турки, татари, іспанці, французи, поляки — 135 персонажів. Багато танців, руху. На сцені майже кіно. Публіка дуже добре сприймає. Це нібито мюзикл, тож треба було знайти нову форму, щоб уникнути вульгарності-фривольності. Я все знав зсередини, зокрема й акторів, індивідуально робив костюми.
Раптом приїжджає режисер Афанасьєв. Я йому щось починаю втовкмачувати, а він: «Відійди!» Розумію, що його дратую, адже всі дії на сцені відбуваються довкола мною придуманих об'єктів. Я знаю, що мають робити дійові особи. У кіно було те ж саме. Режисер фільму «Тарас Бульба» Володимир Бортко сказав: «Сережа, отойди от меня. Ты хороший художник, я неплохой режиссер. Стань неплохим режиссером и снимай свое кино». Я говорю: «Но тогда я перестану быть хорошим художником».
У діяльність художника закладено певний драматизм. Без нього не обходиться і оформлення книжок. Я ілюстрував Шекспіра, Достоєвського, Толстого, Гоголя, Ліну Костенко та інших. Розумів, що головні — автори. Мені треба все віалізувати і подати до видавництва. А там свої дизайнери, які з моїми ілюстраціями роблять що завгодно, маніпулюють ними. І потім я бачу книжку і не впізнаю її. Це абсолютно не те, що було в моїй голові.
До речі, вважаю себе не художником, а режисером, імпровізатором, інтерпретатором і перекладачем. Художник — це той, хто щось відкриває. Я нічого не відкриваю, я знаю.
Скажімо, Анатолій Криволап суто живописець. Я знав його як абстракціоніста. Раптом він відкрився кардинально по-іншому: сам врешті побачив у природі абстракцію. Тепер це сучасний Куїнджі XXI ст. Він здійснив відкриття і сам став відкриттям. Але довбав одну і ту ж скалу впродовж життя. Криволап побачив великі абстракції в пейзажі, здійснивши переворот у цьому жанрі. В інших пейзаж — імітація. А в нього щоразу відкриття. Недаремно Анатолій Криволап увінчаний і проголошений найдорожчим художником Європи.
— Затверджено новий фільм за Вашої участі. Про що в ньому йтиметься?
— Про Гоголя в контексті світової культури (режисер Ростислав Плахов-Модестов). Бо навіть Габріель Гарсія Маркес сказав, що він вийшов із гоголівської «Шинелі». Російська і європейська література теж з неї вийшли.
Непрагматична гоголівська містичність зрозуміла людям більше, ніж прагматична, яку інші вигадували. А Гоголь все робив інтуїтивно. Йому було лише 22 роки, коли перший твір вийшов. Чому людина писала всього десять років — і все? А потім ще десять років жила і писала тільки «Вибрані місця з листування з друзями»?
— Як обрізало.
— Він хотів стати генієм і ощасливити людство. Забувши, що був генієм тоді, коли молодим хлопцем писав українські речі. «Мертві душі» і «Петербурзькі повісті» теж геніальні, але це все-таки відлуння українського.
Згадую такий момент. У Римі премію імені Гоголя отримали від Росії генеральний директор музею імені Пушкіна (обіймає цю посаду від 1961 року) Ірина Антонова, режисер Юрій Любімов, письменник Андрій Бітов і видатний художник-сценограф Борис Месерер. Після мого спічу до мене підійшов Андрій Бітов і сказав: «Серёженька, только чтобы никто не слышал. Я всегда знал, что Гоголь не русский писатель, а российский, поскольку была Российская империя. Да, он писал на русском языке, но это раскодированный украинский язык, потому что он мыслит по-украински. И в том вся его прелесть. Россия была собирательницей земель, она брала самых лучших людей. И в этом нет вины Гоголя».
До речі, керівники благодійного фонду, які заснували цю премію, зазначили: «За последние годы имидж России стремительно падает в мире. Но русские не только хамы и сволочи, сидящие на нефти. В России работают интеллигентные люди, Россия имеет великую культуру. Именем Гоголя мы хотим возродить величие русской культуры».
Ось такий фонд за толерантність. Хай беруть, я щедра людина. Але ми — свого не цураймося! Не треба ділити, чий Гоголь. Найпопулярніший твір російської літератури — «Тарас Бульба». У росіян є дворянська культура, скажімо, «Війна і мир» Толстого, «Євгеній Онєгін» Пушкіна. Але проста людина, тим паче люмпен, не зрозуміють фрази: «Как денди лондонский одет, он наконец увидел свет». Що таке світ, хто такий денді, де той Лондон?.. А «Тарас Бульба» зрозумілий усім, усіх пробирає до сліз. Поляки ж одразу хапаються за шаблю...
Не треба у росіян забирати «Тараса Бульбу», треба робити свого.
Після завершення чергової виставки «Гоголь народився...» мені привезли відгуки. Серед інших був такий: «Утішені, задоволені, просвітлені душею. Біжимо додому — читати Гоголя». Певно тому, що я робив не для себе. Для Гоголя, щоб його повернути. З іншого боку, за таке ставлення треба відповідати до скону. Спробую, спробую.
— Як ставитеся до докорів: «Якутович продався росіянам»?
— В Україні давно хотіли зробити фільм про козаччину. Єжи Гофман у Польщі зробив. А в нас — теревені. У Росії зняли «Тараса Бульбу». То ж які можуть бути докори? Богдан Ступка і я свою функцію виконали досконало, і це підтверджує отримана нами премія «Золотий орел» Російської кіноакадемії.
Я не продавався, а просто робив свою справу, гоголівського Тараса. А що потім зробив режисер — то на його совісті. Для художника найстрашніше, коли все зроблено, знято, а потім режисер із цим зачиняється у монтажній. І те, що він уже виносить, інколи не відповідає сподіванням людей, які з ним це робили. Однак чи є огріхи в костюмах і декораціях? Немає. До речі, все — від ґудзика до Запорозької Січі — довелося намалювати. Дві тисячі ескізів. Майже місто побудували за моїми ескізами — сорок будівель на Хортиці. Потім режисер сказав: «А тепер придумай, що там відбувається. Які кузні, броварні, ремесла...» Все треба було облаштувати, наповнити людьми і сказати їм, що робити. І це жило, копошилося, як відрегульований мурашник. Утім, образотворчі проколи були. Я, наприклад, панночку намалював історично правдиво, а Бортку потрібна була Барбі.
Сподіваюсь, залишиться мій образ України — у графіці, живопису, в театрі, кіно.
Найбільше моє надбання — серія графічних робіт «Мазепіана».
Я зробив великий герб України, який затвердили Юлія Тимошенко і Віктор Ющенко. Де цей герб? Я творю не для політиків, і мій герб над політикою, бо це символ України, який вище потуг недалекоглядних можновладців. Я зробив сорок дев'ять варіантів. Мені хотілося, щоб козак з рушницею стояв гонорово й шляхетно, бо це лицар. Нас же позбавили лицарства, своєї шляхти. Ми пам'ятаємо лише ту шляхту, яка одна одну вбивала. Тому що, мовляв, найкраща наша шляхта ставала або польською, або російською. У нас немає нічого. Коли для фільму «Тарас Бульба» ми шукали волів, виявилося, що в Україні два воли — на Сорочинському ярмарку, та один околів.
Ми з сином приїхали з Парижу. Я кажу: «З'їздимо до Канева. Ти ж не був?» — «Ні». Поїхали на машині старою дорогою. Добиралися близько двох годин. Не побачили жодної людини в полі. Він запитав: «Що таке? Нейтронна бомба?» Безлюддя. Краса довкола. Трипільський край, черняхівська культура... Але нікому не потрібна.
Куди не поткнешся — пусто. У бетонній споруді Канівського музею немає відвідувачів. Українська земля не виносить бетону, трава ламає бетон. А людей нема. На Тарасовій горі зробили сходи. Побудували фантастичний ресторан, в якому нема чого їсти. Бо людей нема.
— Ні туристів, ні місцевих відвідувачів?
— Тільки під вечір ми побачили кількох людей у полі, котрі крали картоплю.
Та не це ж українство характеризує! До такого рівня нас намагаються зігнути. Насправді ми гонорові, красиві, цікаві, шляхетні.
Українське козацтво — насамперед лицарський орден. Я показав козаків звитяжцями, які мали свій кодекс честі. Зробив 35 малюнків для серії «Запорожці». На їх основі потім працював над фільмом «Тарас Бульба» Володимира Бортка. На зйомках малюнки висіли в костюмерній. За ними гримували й одягали. Коли звичайні люди з масовки бачили, що вони схожі на моїх козаків, їм хотілося бути такими. Починали згадувати, що вони — українці.
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»