СТРАТЕГІЧНЕ ПАРТНЕРСТВО ДОСІ ПЕРЕБУВАЄ ПІД НАПРУЖЕННЯМ
Російсько-українські відносини нині вчергове піддаються випробуванню на міцність.
Раз по раз із Москви та Києва лунають взаємні дорікання щодо непоступливості сторін у певних питаннях. Та особливо часто вони стосуються поставок російського газу в Україну.
Чому такі взаємні випади стали можливими у відносинах між двома державами, що офіційно визнали одне одного стратегічними партнерами?
Про це інтерв'ю із завідуючим кафедрою управління національним господарством Національної академії державного управління при Президентові України, доктором економічних наук, професором, генеральним директором Всеукраїнської громадської організації «Інститут досліджень економіки та суспільства 21 століття» Володимиром Бодровим.
— Володимире Григоровичу, чого більше в нинішніх російсько-українських відносинах — політики чи економіки?
— Коли ви маєте на увазі нинішнє загострення відносин, пов'язане з недомовленостями з поставок російського газу в Україну, то загалом це суто економічне питання, що могло б вирішуватися між суб'єктами господарювання. Та, враховуючи роль цих суб'єктів у сучасних економічних системах України і Росії (йдеться про «Газпром» і «Нафтогаз» як основних бюджетоутворюючих структур національних економік), то, звичайно, нині ці питання неможливо вирішувати без політичного контексту і, я б сказав, без серйозного політичного контролю.
Інша справа, що часто у ці важливі рішення втручається не велика політика, а політиканство. Знаходяться люди, для яких популізм і сподівання тимчасового зиску переважують національні інтереси.
Як на мене, домовленості щодо газопостачання будуть досягнуті. Очевидно, це буде пакетна угода. Найпевніше, сторони підуть на поступки не лише у питаннях, пов'язаних із постачанням газу в Україну, його ціною і транзитом. Компроміси будуть знайдені й в інших сферах наших економічних, соціальних та політичних відносин.
— Регулярно під час виборів у Росії створюють образ зовнішнього ворога, боротьба з яким згуртовує націю. Що наразі інкримінує Україні російська влада?
— Не думаю, що в інтересах провідних російських політиків — створювати з України образ ворога. Всі вони визнають, що нам один без одного не обійтися. Це справді так. Російська економіка багато в чому зав'язана на українській, а українська — на російській. Це як дві сполучені посудини.
Не ідеалізуватимемо — тертя між нашими країнами час від часу можуть виникати. Але щоб створювати образ ворога! Це вже занадто.
— Як Ви прокоментуєте нещодавнє висловлювання Володимира Жириновського щодо можливості створення на базі України трьох федеральних округів — Харківського, Київського та Одеського? Причому завважте, це пролунало не з уст звичайного громадянина, а кандидата в президенти Росії.
— Не можна сприймати за чисту монету все, про що говорить Жириновський. Це радше ток-шоу в його виконанні. Ви ж, сподіваюся, розумієте, що ніхто з росіян не збирається мити чоботи в Індійському океані. Гадаю, не вірите також у те, що хтось у Росії має намір створювати з України федеральні округи. А от заяви Жириновського як кандидата в президенти говорять багато про що. Вони засвідчують, що його використовують ті, хто виграватиме президентські вибори.
— Завдяки таким висловлюванням створюється негативний імідж Росії і в Україні. Як це позначиться на результатах парламентських виборів, що у нас відбудуться восени?
— В Україні до влади прийшли серйозні люди і до того ж надовго.
Нинішня влада, попри недоліки, яких припускається при ухваленні рішень, реалізації реформ, усе-таки залишається консолідованою. Вона керує процесами, стабілізує економічну та соціальну ситуацію. І це, незважаючи на важкий економічний спадок, який їй дістався.
Тому, вважаю, нинішні ускладнення у відносинах із Росією не позначаться на наших наступних парламентських виборах. Тим паче, що в суспільстві усталене розуміння того, що не одна Росія підписувала договори та угоди по газу. Це були двосторонні домовленості.
— Чи можна вважати подразником у російсько-українських відносинах прагнення Києва наблизитися до Євросоюзу, стати частиною зони вільної торгівлі?
— Я прихильник зближення України з Росією. Більше того, прибічник входження України до Євразійського союзу, Митного союзу. Чому розділяю такі позиції? Бо не бачу перспективи серйозних домовленостей з Євросоюзом. Можливо, за винятком зони вільної торгівлі та асоційованого членства в ЄС, яке більше покладає на Україну зобов'язань, ніж відкриває можливостей.
Європейський Союз мав чимало можливостей зблизитися з Україною, та не скористався цим. Наприклад, НАТО могло ухвалити політичне рішення про наше входження до цього блоку. Тоді багато питань вирішувалося б інакше. Та цього не сталося.
Найвірогідніше Захід намагається використати Україну як карту в геополітичній грі з Росією. І зауважу, як не козирну карту. Тому Москва щоразу болісно реагує на наші реверанси перед Брюсселем.
— Чи можна вважати стратегічним партнером країну, якій останнім часом оголошено торгову війну? Зазначу, не лише газову...
— Ви знаєте, скільки стратегічних партнерів має Україна? Чимало. Відповідні договори підписано з Німеччиною, США, Росією, Китаєм тощо. Та є папір, що зобов'язує сторони багато до чого, а є реальні відносини.
Зазвичай стратегічне партнерство визначається конкретними показниками. Це взаємозалежність країн, неможливість існування нарізно; це товарообіг між країнами, поставки енергетичних ресурсів. Тому стратегічне партнерство має наповнюватися відомим змістом.
Звісно, коли відбувається те, про що ви кажете,— це прикрі речі. Я не думаю, що це війна. Радше — це спроби дошкулити одне одному. Згодний, вони негативно позначаються на нашому стратегічному партнерстві.
У чому криється головна причина таких відносин між Москвою та Києвом? У недомовленості про головне. Маю на увазі стратегічні угоди щодо поставок енергоносіїв.
Росія, по суті, змушена була будувати газогони в обхід України. Нам увесь час говорили, що рано чи пізно Кремль відмовиться від цих планів, що ми з ним домовимося. Проте цього не відбувається. Тим паче, що в реалізацію цих проектів уже вкладено сотні мільйонів доларів. Природно, Росія не відмовиться від таких великих витрат. Вона приречена довести справу до логічного завершення. Тут нам треба думати про те, що робити з нашою газотранспортною системою, як її модернізувати.
Стосовно торгових воєн, про які ви кажете, то слід пам'ятати, що Україна теж може дошкулити Росії. У неї для цього є можливості. Та чи треба це робити? Особливо, якщо ми розуміємо, що рано чи пізно нам доведеться домовлятися.
— Чому так довго Україна та Росія не можуть домовитися по газовому питанню? Багато експертів схиляється до думки, що воно втратить свою гостроту після того, як «Газпром» отримає доступ до української ГТС.
— Яка у «Газпрому» стратегія? Йому важливо безперебійно постачати свій продукт до споживачів. А у нас кілька років поспіль відбувалися політичні битви. Політикам вони до ладу, а серйозному бізнесу — ні. Тому «Газпром» замислився: чи не прихопити українську газотранспортну систему?
За 20 років ми анічогісінько не зробили для модернізації власної ГТС. Згодом вона перетвориться на велику заіржавілу трубу. Коштів для її технічного оновлення немає і найближчим часом не передбачається.
Нещодавно ми знову повернулися до ідеї консорціуму. Та для росіян вона вже не актуальна. Для них це минулий етап. Навіщо з кимось узгоджувати свої дії й ділитися прибутками, якщо можна безпосередньо працювати з партнерами?
Чесно кажучи, не знаю, як вийти з глухого кута, в якому опинилися. Очевидно, треба знову йти на пакетні перемовини з Росією. Гадаю, Москва на них відгукнеться. Для неї важливо мати в особі України спокійного прогнозованого партнера, особливо на західному напрямку, який для Росії завжди залишався надзвичайно серйозним.
— Чи розуміють у Москві, що нинішні конфліктні відносини, які встановилися між двома державами, шкодять російському бізнесу, котрий працює з Україною, і російському бізнесу, що працює в Україні? Адже чимало українських підприємств перебуває у власності росіян.
— Звичайно, це шкодить. Від цього потерпають передовсім підприємці — найактивніша частина суспільства, яка створює міцну тканину наших економічних, соціальних, політичних і просто людських відносин.
Та правда в тому, що наш капітал, особливо великий, боїться конкуренції з боку російського бізнесу. Це теж треба розуміти. Адже російська та українська олігархія — речі, які не можна порівняти. Це інші масштаби. Тому три-чотири фінансово-промислові групи, які контролюють ситуацію у вітчизняній економіці, в інтересах самовиживання змушені триматися від потужного російського капіталу на безпечній відстані.
Мені думається, що інститути громадянського суспільства, в тому числі підприємницькі організації обох країн зобов'язані сказати своє вагоме слово. Вони повинні змусити російську та українську владу домовлятися, а не з'ясовувати стосунки.
— Прийнято вважати, що конфронтація відносин — це свідчення слабкості, а уміння домовлятися — свідчення мудрості та сили. Які кроки у галузі економіки Україна має зробити в найближчому майбутньому, аби надалі діяти з позиції сильного партнера, на якого завжди зважають і поважають?
— Треба максимально задіяти існуючі ресурси. Їх насправді не так багато.
Перший ресурс — це модернізаційні проекти і реформи, які мають здійснюватися в Україні. Дякувати Богові, цим реформам уже дано хід. Вони вкрай важко рухаються, але рухаються.
Тут є чималий ризик. Від початку непопулярні реформи можуть зіграти злий жарт, вони здатні налаштувати громадськість проти влади. Та у влади немає іншого шляху, як проводити реформи, в тому числі непопулярні. В будь-якому разі вона втрачатиме рейтинг. Одначе втрата популярності за повної бездіяльності відбуватиметься катастрофічно швидко. В цьому ми мали змогу переконатися в попередні роки.
Другий ресурс — це кон'юнктура світових ринків. Вона, на жаль, погіршується. Двадцять років нам сприяли високі ціни на метал і низькі ціни на енергоносії. І все-таки шанс для України залишається — це посилення її позицій на світовому аграрному ринку.
Третій ресурс — треба менше красти. Вирішити це завдання буде складно, особливо враховуючи масштабність проблеми. Для цього потрібна не просто політична воля, треба домогтися того, аби громадяни відчули — всі рівні перед законом.
Ще один ресурс — якість державного управління. Тут чимало недоліків. П'ять років відвертого дилетантизму, домінування політичної доцільності, національного егоїзму — все це зіграло з Україною злий жарт.
П'ятий ресурс — успішні переговори з Росією щодо зниження ціни на газ. Якби ціна на газ зменшилася на 200 доларів, це дало б нам певний перепочинок. Важливо сповна використати його, зробити все, аби кошти, які вивільняться (йдеться про надвеликі суми), пішли в оборот, забезпечили створення нових виробництв, робочих місць, відрахування податків до бюджетів різних рівнів, формування потужного інвестиційного фонду.
Ще важливий момент. Україна має постійно шукати нові ринки. Наша біда в тому, що ми зациклилися на Європі. Там сучасні технології, потужні інвестиційні ресурси, облаштовані міста, сучасні дороги і багато такого, що не може залишити байдужим будь-якого державного діяча, економіста, підприємця і звичайного громадянина. Я так кажу тому, що сам часто буваю в Європі. Але от питання: хто на нас там чекає? Особливо в старій Європі, де все давно розподілено. Там наша низькотехнологічна продукція не витримує конкуренції.
Подивіться, що зараз відбувається на Сході. Туди переміщуються величезні капітали. Схід перетворюється на новий економічний центр світового значення.
Приміром, візьміть Китай. Його економіка дає щорічний приріст у 8–10%. Це в той час, коли багато розвинутих країн не може оговтатися після недавньої світової кризи.
Піднебесна наразі серйозно займається інноваційними процесами. Фактично вона збирає з усього світу китайську діаспору з інтелектуалів і все робить, щоб повернути їх на батьківщину.
Російська Федерація занепокоєна, що рано чи пізно їй доведеться «зістрибувати» з газової труби. Владу критикують за те, що вона змушує країну сидіти на газовій та нафтовій маржі. Це замість того, аби впроваджувати інноваційну політику.
Треба бути готовими до того, що найближчим часом Росія віддасть перевагу інноваційним підходам. Це означає, що Україна має всерйоз замислитися над можливим переходом на альтернативні види палива. Часу на це відведено небагато — від п'яти до десяти років.
Бурхливо розвивається економіка Індії. В усіх перелічених країнах зростає життєвий рівень населення, люди переходять на інші стандарти споживання, в тому числі харчів. Усе це для України, яка має величезні аграрні ресурси, відкриває колосальні перспективи.
Щоб скористатися новими можливостями, потрібні політики, які дивляться далі горизонту наступних виборів. Такі політики думають не про своє політичне майбутнє, а про майбутнє країни.
Сергій ГЕРАСИМЕНКО, «Українська перспектива»
також у паперовій версії читайте:
назад »»»